13 років вона прожила в неофіційному шлюбі з Андрієм. Народила двох синів. “Вичухала” Андрія з туберкульозу. Влаштувала на не дуже прибуткову, але нормальну роботу, бо таксувати після хвороби він не міг, потребував нормального режиму дня, харчування. Вона йому це забезпечила.
Хлопчики підросли – вийшла на роботу, в офіс фірми з переробки вторинної сировини. Роботою горіла. Створила сайт, укладала угоди. У шефа була на хорошому рахунку, користувалася повагою колективу. Росла професійно й особисто. Малювала для душі у хлопчиків у дитсадку казки на стінах, картини для АТО…
А Андрій вниз тягнув. Пив вечорами сам і її бувало спокушав. Та що там говорити, частенько. А ще заздрив її успіхам, реалізації, ревнував скажено як до роботи так і до всіх без розбору чоловіків, бо всі – потенційні або реальні коханці, з якими вона його в його ж фантазії зраджувала.
Підняв руку. Раз, два, частіше…
Того вечора, коли це сталося на очах у малих, зібрала необхідні речі і ночувала з синами вже у подруги.
За місяць винайняла двокімнатну квартиру, переїхала.
В цей же час попала на роботі під скорочення й була звільнена (а насправді – розійшлася з шефом у політичних поглядах під час виборів, тому і став її відділ «зайвим»).
Та Люба не розгубилася, швидко знайшла іншу роботу, віддалену, що їй підходило зараз краще, та ще й із вищою зарплатою.
Подала на аліменти. Наче все в неї виходило. Сама дивувалася, звідки беруться сили, енергія? Наче нові внутрішні резерви відкривалися. Пояснювала це собі тим, що звільнилася від Андрієвого дурного впливу. Їй і дітям зараз було ліпше і спокійніше.
Але, мабуть, вона так не звикла…
Сайти знайомств подарували цілий світ.
Світ численних побачень, знайомств, зустрічей, швидкоплинних, стрімких, різнобарвних стосунків. Люба втягнулася в новий ритм, це все її захоплювало дедалі більше.
Вона сама вже збилася з рахунку, а всього ж півроку минуло…
Їй здавалося, що оце і є її справжнє життя, таке багатогранне.
Постійності вона сама не хотіла. Навіщо? Той гарний тим, той – іншим, а той – ще іншим. Ніяких зобов’язань і тривалості – вона там вже була і більше туди не хоче. Ну, поки що точно. Швидко сама втрачала інтерес, переключалася на нове. Коли інтерес втрачали до неї – теж не «парилася»: значить, попереду ще цікавіша пригода, звільнився для неї простір.
Пригод вистачало, аж занадто, але вона вже інакше не могла.
От тільки сигнали почали з’являтися: то зуби, то зacтуда, то ще якийсь запальний процес…
Організм намагався «достукатися». Та вона не звертала уваги, ніколи було. Підлікувалася – і помчала далі: діти, уроки, гуртки, секції, робота, пригоди у вихідні й ночами…
Місяць тому один, раптовий і наче незначний симптом не зник ні сам по собі, ні після спроби лікування за порадою лікаря.
А далі – обстеження і діагноз.
Любу він навіть не здивував чомусь. Можливо… вона навіть чекала його. Все, що з нею останнім часом відбувалося, той вихор, що ніс її… Щось мало стати «стоп-краном». В її хаос і намагалися проникнути спокійні стосунки, надійні. Зустрівся такий собі Олег, якому вона дійсно стала не байдужою, не на одну «пригоду». Їздив з квітами, допомагав, чим міг, дарував подаруночки їй і хлопчикам.
Але вона відкинула ці стосунки як нудні, бо їй справді стало нудно. І понеслася далі. І ось – пyxлинa.
Тільки тепер – зупинка. Перезавантаження.
Що далі?..
Боротьба, страх, розгубленість, якій на зміну прийшла концентрація, надія, переоцінка всіх цінностей і пріоритетів.
– Може, це для того, щоб я навчилася нарешті цінувати себе? Любити? Берегти? Вірити ще в когось, крім себе? Довіряти Йому?.. – говорить мені Люба. – А раптом це все, і шансу більше не буде?..
– А ти ВІР, що буде, і роби все для того, щоб тобі його дали, – відповідаю я, бо більше не знаю, що сказати…
Автор Олена К.
