Ранкова розмова з чоловіком почалась про родину.
— Любий, мені дзвонила мама і сказала, що вона хоче приїхати до нас разом із іншими родичами. Ненадовго, днів на п’ять-сім.
— За сім днів – я не витримаю. За три, втім, також. Дорога, метраж моєї душі не дозволяє мені хоча б тимчасово дати притулок твоїм родичам у нашій квартирі. Бо завагалися, навіть на шанобливій відстані.
— Боюся, що пізно. Я вже запросила.
— А чи не можна скасувати?
— Не можна.
— Тоді я стану в порозі і скажу їм: будьте ласкаві вийти геть.
— І що, тобі мене зовсім не шкода?
— Жаль. Але що робити, родичам моїм ночувати десь треба. Мені взагалі не зрозуміло, чому у своїх резервах не може знайтися 5 см совісті, щоб дати притулок їх на час
— Дорога, ну які 5 см, півкілометра треба як мінімум. А в мене стільки за бажання не набереться. Хоч я й сумлінний.
— Послухай, я не розумію, чому їм не можна пожити у нас кілька днів, лише кілька днів.
— Ну знаєш, тут озирнутися не встигнеш, як п’ять днів переростуть у п’ять місяців і твій двоюрідний брат уже братиме мої шкарпетки і лазитиме по моєму комп’ютеру. Родичі вони за натурою пронизливі та спритні тварюки.
— Мені здається, що ти фантазуєш. Тобі б книжки писати.
— Ну ось я й напишу: «Як не потрапити до лап родичів». Ні, краще так: “Як не потрапити в родинну пащу”.
— Ну що ж, мені подобається перебіг твоїх думок. Повністю поділяю твою думку і з усім згодна. Родичам у нас не місце.
– Що?
— Тому що я трохи обдурила тебе. Дзвонила не моя мама, а твоя і саме твої родичі хочуть приїхати. Так, днів на п’ять.
— Ну, ти знаєш, я не був би таким категоричним.
— Пізно, любий. Я вже відмовила. Тепер сідай писати книжку.
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
