– Людо, я їду на півроку за кордон, мені хорошу роботу запропонували в Іспанії, візьмеш Данилка до себе? – запитала мене сестра.

– Олено, я б з радістю, але ти ж знаєш, ми самі ледве зводимо кінці з кінцями. Куди нам ще одну дитину брати? – обурилася я.

Мене дратувала і дивувала легковажність моєї сестри. Все життя Олена жила тільки для себе. Ось і зараз: вона зібралася їхати за кордон, і їй байдуже, що буде з її сином.

Мені здається, Олена навіть батька своєї дитини назвати не зможе. Принаймні, ми про нього ніколи не чули.

Просто в одинм момент Олена сказала, що чекає дитя, і хоче народити малюка, не подумавши, як вона буде ростити дитину одна.

– Людо, я ж не кажу тобі годувати і одягати Даню за свої гроші. Щомісяця я буду перераховувати тобі певну суму грошей, цих коштів буде достатньо на утримання мого сина, ще й вам залишиться, – сказала Олена.

– Я не знаю, мені потрібно поговорити з чоловіком і донькою, сама я не можу приймати такі рішення, – промовила я.

– Добре, завтра подзвоню тобі. Просто не хочеться віддавати сина до притулку, а мама не візьме, я питала, – сказала Олена і пішла.

Увечері у мене була важка розмову з чоловіком. Степан не зрадів Олениній ідеї. Але після того як я сказала, що Олена буде надсилати нам гроші, чоловік, скриплячи душею, погодився.

Незабаром сестра завезла нам Данилка і поїхала.

Моя дочка, Оля, була проти того, щоб брат жив з нею в одній кімнаті, і влаштувала нам сцену. Я цілий вечір вмовляла дочку, щоб вона кращеповодилася з братом, мені довелося пообіцяти Олі нову ляльку за те, що вона розділить свою кімнату з Данилком.

Перші два місяці Олена справно перераховувала нам гроші, а потім пропала. Вона навіть припинила нам дзвонити. Степан почав обурюватися з приводу того, що йому доводиться годувати Данилка. В якийсь момент мене це вивело з себе і я посварилася з чоловіком.

– Знаєш що! Зрештою, Даня мій рідний племінник, я теж заробляю гроші і зайва тарілка супу у мене завжди знайдеться для дитини! Щоб я більше не чула докорів в бік хлопчика! – крикнула я на чоловіка.

– Роби, як знаєш! – сказав Степан і пішов в кімнату.

Через десять місяців я отримала лист від сестри, в якому вона повідомляла, що вийшла заміж, і додому більше не повернеться.

– Тітко Людо, мама скоро приїде? – запитав мене Данилко. – Я, так сумую за нею, – заскиглив хлопчик. Йму було 4 роки.

Я подивилася в дитячі очі і не змогла сказати йому правду. Душа моя стислася від жалю. «Що ж тепер буде з Данилком, адже чоловік не дозволить залишити дитину тут», – думала я.

Як я і передбачала, Степан був категорично проти мого племінника.

– Це вже занадто! Роби, що хочеш, але щоб хлопчика не було тут, даю тобі три дні. Це моя квартира, і я не дозволю робити з неї притулок! – говорив Стрепан.

– Мамо, ти нас взагалі не любиш? Чому я повинна тісниться з Данею? Це моя кімната! – крикнула Оля і тупнула ногою.

Я перевела погляд на Даню. Бідний малюк забився в куточок кімнати і тихо плакав. Я заспокоїла племінника, одягла його і повела гуляти в парк.

– Тітко Людо, чому мене ніхто не любить? – запитав хлопчик.

– Що ти, маленький, я люблю тебе, і мама тебе любить, просто вона у нас не серйозна, – промовила я і обняла малюка.

– Данечко, я влаштую тебе жити в хороше місце, там багато діток, тобі буде весело з ними. А кожні вихідні я буду приходити до тебе в гості, і приносити різні солодощі, – сказала я.

– Добре я згоден. А моя мама, скоро приїде?

– Сподіваюся, що скоро!

Через тиждень я влаштувала Даню до притулку, розуміючи, що дитині там буде краще, ніж в моєму домі. Як і обіцяла, кожні вихідні я відвідувала хлопчика, іноді, на свята, забирала Данилка до нас додому.

…Минули роки. Дочка моя виросла, вийшла заміж і поїхала до чоловіка, в інше місто. Я, стала помічати, що здоров’я моє похитнулося. Іноді у мене не було сил піднятися вранці з ліжка.

Після обстеження виявилося, що треба довго лікуватися.

– І як довго триватиме моє лікування? – запитала я лікаря.

– Цього я не можу вам сказати, буде видно за обставинами, – пояснив мені лікар.

Вдома я все розповіла чоловікові. Мені хотілося якоїсь підтримки від нього, але Степану було цілком байдуже, що зі мною відбувається.

– Ти хоч прийдеш відвідати мене? – запитала я чоловіка.

– Не знаю, якщо буде час. Навіщо я тобі там? Ти, будеш під наглядом спеціалістів, а, значить, в надійних руках, – сказав Степан, не відриваючись від екрану телевізора.

Я вирішила зателефонувати доньці, поділитися з нею своєю бідою.

– Олю, донечко, у мене ось такі проблеми. Через кілька днів будуть оперувати, – сказала я дочці зі сльозами.

– Добре мамо, видужуй! Ти вибач, я зараз дуже зайнята. Потім подзвоню тобі, – сказала Оля і кинула трубку.

У лікарні я провела два місяці, лише потім пішла на поправку. За цей час ніхто з моїх близьких не відвідав мене жодног разу. Мене почали готувати до виписки, і я вирішила зателефонувати чоловіку, попросити забрати мене.

Я дзвонила два дні поспіль, але трубку ніхто не брав. Вдома я знайшла записку, яка лежала на столі: «Людо, я пішов до іншої. Мене не шукай, я не повернуся. Степан».

Я сіла на кухні і тихенько заплакала. Мені було прикро, що найближчі мені рідні люди покинули мене в найважчий момент.

Через кілька днів пролунав дзвінок у двері. Я зраділа, думаючи, що це Оля приїхала. Відкривши двері, я побачила Данилка.

– Тітко Людо! Слава Богу, з тобою все нормально! – вимовив мій племінник і обійняв мене.

– Даню, синку, проходь. Ти вибач, я була в лікарні, і забула попередити тебе. Як твої справи? Як навчання? – запитала я хлопця.

– У мене все чудово. Вчуся майже на відмінно, скоро стану програмістом. Що з тобою сталося? Чому ти була в лікарні? – запитав Данило.

– Уже все нормально, – посміхнулася я. – Даню, переїдеш до мене? Хоч ти не кидай мене, – заплакала я.

– А як же дядько Степан? Він не проти?

– Немає більше дядька Степана і ніколи не буде. Кинув він мене, і Оля теж, – сказала я.

– Тітко Людо, не плач, тобі напевно не можна хвилюватися, подивися, яка ти бліда. Звичайно, я переїду до тебе, саму не залишу, не хвилюйся! – сказав Данилко і обійняв мене.

Через кілька днів я забрала даню до себе. Я не розуміла одного: як хлопчик, який виріс у дитбудинку, став доброю і чуйною людиною? А моя дочка, в яку я всю душу вклала, стала черствою і байдужою?

Ми чудово жили з Данилком. Хлопець закінчив навчання і влаштувався на високооплачувану роботу. Данило допомагав мені у всьому і кожен рік купував мені путівку в санаторій. В санаторії я і зустріла Анндрія. ми разом вже шість років.

Я вдячна своїй сестрі Олені за те, що подарувала мені свого сина. Колись я думала, що Данило мені буде тягарем, а вийшло навпаки – він став моїм порятунком, підтримкою і найріднішою людиною.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!