iBilingua

З цього дня я зрозуміла, що нічого собі жаліти не буду. Я маю на увазі, використовувати в побуті гарний посуд, чи одяг. Не варто чекати якогось приводу чи свята. Треба жити тут і зараз!

Коли я була студенткою медичного коледжу, то жила на квартирі у Львові зі старенькою, але ще доволі рухливою бабусею (орендувала кімнатку). Доїжджати з села було далеко і незручно.

В Зінаїди Михайлівни була неподалік цирку трикімнатна квартира, звідки до мого коледжу рукою подати. Окрім мене там ще жив хлопчина. Все що я про нього знаю, що він дуже багато вчився і навіть вночі міг читати книжки.

Щоб пройти до своєї кімнати, мені потрібно було перейти через прохідну кімнату Зінаїди Михайлівни. Власне, в неї був телевізор, на який вона нас запрошувала, але я завжди відмовлялася, як і мій сусід.

І ось що я застала, коли на перше вересня приїхала з сумками (мама з села давала все, що можна, на весь тиждень з продуктів).
В моїй кімнаті був стіл, стілець, ліжко і шафа.

І ось від дверей була простелена доріжка літерою “Л” до письмового стола, а від стола до ліжка.

Доріжка ця була ще давня-давня. Як сьогодні пам’ятаю, зеленого кольору а по боках дві смужки, вроді червоного кольору.

Доріжка не була цупка, а більш м’яка, і постійно задиралася. І ось власне ця доріжка була вся обмотана прозорою клейонкою, щоб часом не забруднилась!

Щоб ви розуміли, я лишній раз старалася не виходити з кімнати на кухню, чи в “дамську кімнату”.

Під ногами завжди шелестіло, і це було дуже неприємно і не зручно.

Мені здавалося, що кожен мій рух вона контролює.

І ні, не подумайте, що я заходила взута, чи смітила. Я взагалі така людина, що люблю порядок.

Зінаїда Михайлівна не раз мені жалілася на хлопця з сусідньої кімнати. Він був дуже сором’язливим, і, як і я, старався лишній раз з кімнати не виходити, тому купляв собі печиво та цукерки, і їв тихенько, щоб його ніхто не бачив. А ця ж мені завжди плакалася, що багато на ліжку і на підлозі крихт…

Так цікаво, як склалась доля цього хлопця. Минуло вже більше 20 років з того часу…

В такій обстановці я прожила майже два роки. Я якось питала її, чи можна зняти клейонку, але Зінаїда Михайлівна була категорично проти. Я не з тих людей, щоб перечити, тому мовчала, це ж не моя квартира.

Одного понеділка я, як завжди, з сумкою продуктів приїхала на квартиру з села.

В коридорі я побачила дзеркало, яке було накрите білим простирадлом. Я все зрозуміла. Дочка Зінаїди Михайлівни мені розказала як все сталося, і що її зараз тут немає, тому я спокійно взяла свої необхідні речі і поїхала до однокурсниці.

Читайте також: І лише після того, що почав виробляти мій чоловік, я зрозуміла, чого його батьки так зраділи, коли почули про весілля, і навіть забрали до себе бабусю, лиш би ми жили собі окремо і нікого не чіпали. Я протрималася в такому житті чотири роки. Хоча до сьогодні не розумію, чим я тільки керувалася, коли віддавала свою зарплату, покриваючи борги Володі. Його ж батьки робили вигляд, що нічого не бачать

І ви знаєте, про що я відразу подумала? Про ці доріжки покриті клейонкою. Вона ж їх з собою не забрала. А дочка, скоріш за все, їх просто викинула. Вони справді вже були ніякі.

Я думаю, що у багатьох з вас є, чи були, родичі, в яких в серванті за склом красуються сервізи, якими можна користуватися дуже обережно і то, по великих святах. (Чи доріжки, як в даній історії).

Мені так жаль цих людей.

Ми не вічні, і потрібно жити тут і зараз…

Погоджуєтеся?

Автор Наталя У

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua