Юлею завжди займалась мама. Я ж спершу розважалася, потім робила кар’єру… Коли мами не стало, довелося взяти турботу про доньку на себе.
З сусідньої кімнати почувся радісний вереск, а потім дівчатка стали дружно когось вітати. Якщо слух мене не підводив – Марічку. Я прислухалася. Про що, цікаво, вони говорять? Хотілося вловити сенс…
– Це прекрасно! Нарешті у вас вийшло! – голосно сказала Галинка.
– Щиро тобі заздрю, – додала інша. – Білою заздрістю! “Марина вагітна”, – дійшло до мене. І чому, скажіть на милість, вона радіє? Нудоті? Тому, що безнадійно зіпсує фігуру? Але ж цього не уникнути! Крім того, тепер буде прив’язана до дитини, і ніколи не зможе вирішувати тільки за себе. Зовсім як я сім років тому…
Для мене вагітність і материнство були одним суцільним кошмаром. Якби я тоді знала, що мене чекає, не народжувала б Юлю… Тоді мені було дев’ятнадцять. Студентка! Веселилася, розважалася на всю котушку, проте не переходила меж дозволеного. Але на вечірці познайомилася з Максимом. Закохалася без пам’яті. І дозволила йому більше, ніж іншим хлопцям… Результату довго чекати не довелося: завагітніла. У перший момент навіть зраділа, однак реакція Максима мене просто здивувала.
– Вирішила одружити мене на собі за допомогою дитини ?! – гордовито запитав він. – Навіть і не мрій!
Я дивилася на нього і нічого не розуміла. Думала, що коханий зараз розсміється і все оберне в жарт, а потім обійме мене і буде довго притискати до себе… Але на обличчі Максима раптом з’явилася відраза.
– Просто позбудешся цього, і проблема вирішена, – додав він, остаточно розбиваючи моє серце. А потім пішов … “Максим має рацію, – подумала я, дивлячись в стіну. – Треба позбутися проблеми!” З цього моменту стала думати про вагітність тільки в такому напрямку. Подруга допомогла знайти лікаря, але на призначену процедуру я не пішла, бо про все дізналася моя мама…
– Не роби цього, Анно, – сказала вона, коли вранці з черговим нападом нудоти я побігла в ванну.
– Чого? – я зробила вигляд, що взагалі не розумію, про що йде мова.
– Не губи свою дитину, – відповіла вона, дивлячись мені прямо в очі. – Я все знаю. Марічка записала повідомлення на домашній автовідповідач… Я тобі допоможу. З січня йду на пенсію, буду займатися дитиною. А ти і далі зможеш вчитися і жити, як раніше.
– Не хочу народжувати цю дитину! Я її вже не люблю, мамо! – заволала я на повний голос. – Вона зіпсує мені життя!
– Не смій навіть думати ні про що подібне! – перебила мене мама. – Ти обов’язково полюбиш її. Навіть якщо це відбудеться не відразу… Повір мені!
– Не хочу, щоб моя дитина виховувалася без батька! – продовжувала говорити я. – Згадай себе! Адже це через мене ти так і не влаштувала своє життя. Через мене була нещаслива… Тоді мама дала мені ляпаса.
Я ніколи не шкодувала ні про те, що народила тебе, ні про те, що зважилася стати матір’ю-одиначкою, – твердо сказала вона. – Краще жити на самоті, ніж з п’яницею. Анно, дівчинка моя, подумай про майбутнє. Докори сумління не дадуть тобі жити!
Пообіцяй мені, що не станеш робити це… Пообіцяй це, а я пообіцяю, що сама виховаю твою дитину. Я стояла, опустивши голову, і боялася подивитися мамі в очі. Народила Юлю … Мама стримала слово. Вона займалася малятком, як колись мною. Годувала, переодягала, носила на руках, коли у неї були коліки. Спочатку я намагалася їй допомагати, але вона завжди проганяла мене назад до підручників – готуватися до іспитів. Ніде правди діти, мене це влаштовувало. Дитина практично не обмежувала мою свободу. Зовсім не заважала вчитися і ходити на вечірки.
Що я відчувала до Юлі? Важко сказати… Напевно, по-своєму любила, але не виявляла і десятої частки тієї прихильності і турботи, якою оточувала її мама. Юля говорила мені “мама”, але головною людиною для неї завжди була бабуся. Мене це абсолютно не зачіпало. Я не ревнувала, розуміючи, яка глибока любов об’єднує мою маму і мою дочку. Мені це навіть подобалося.
На жаль, рік тому мами не стало… Саме семирічна Юля викликала тоді швидку допомогу, тому що я розважалася на черговій вечірці з діловими партнерами. Дочка ж зателефонувала і повідомила, в якій лікарні бабуся. Лікарі не зуміли допомогти.
Пам’ятаю, як з розмазаним макіяжем стояла біля маминого ліжка, намагаючись не дихати: від мене несло випивкою. Я не розуміла, що відбувається, але мама явно відчувала, що йде. Що це кінець.
– Ти … і Юля … Ви найкраще, що було в моєму житті!
Тільки тоді до мене дійшло, що вона прощається зі мною. Миттєво протверезівши, я схопила її за руку, але не могла вимовити ні слова.
– Аня… подбай про… Юлю… – попросила вона. – Пообіцяй… що будеш… її любити. Пообіцяй!
– Так, мамо! Звичайно буду! – почала зі слізьми запевняти її і раптом побачила, що мамині очі погасли. Закрилися навіки.
Почувся протяжний писк апаратури… Прибігли лікарі і медсестри. Вони намагалися реанімувати маму, але безрезультатно… Вона пішла. Назавжди…
Ми з Юлею залишилися одні, а я зовсім не знала, що робити з дочкою! Чесно готувала їй сніданки, робила бутерброди в школу, видавала гроші на обід. Стежила за тим, щоб вона була красиво одягнена. Але ми дуже мало розмовляли. Мовчали, бо будь-яка розмова зводилася до спогадів про бабусю і до сліз. Це виводило мене з себе! Хотіла, але чомусь не могла обійняти і втішити доньку. Та й мені самій було важкувато. Я працювала у великій корпорації з ранку до ночі.
До сих пір мені не доводилося думати про те, щоб забрати дитину з групи подовженого дня, тому що раніше це завжди робила мама. А тепер практично кожен день дзвонила вчителька і задавала одне і те ж питання: чому я не прийшла за дівчинкою, адже вже п’ять годин.
Ой, я постійно про це забувала! Кидала справи, папери і, порушуючи всі правила дорожнього руху, мчала в школу. Про вечірні гуляння з друзями хоч куди-небудь, природно, не могло бути й мови.
– Не можна залишати її одну вдома, – пояснювала я, коли подруги знову і знову намагалися витягти мене на вечерю. – Сьогодні не вийде.
У житті залишилися тільки будинок і робота. Я просто задихалася!
А ще хотілося отримати підвищення! Незважаючи на те що я не так давно закінчила інститут, мене призначили начальником відділу. Тепер з’явився шанс стати директором підрозділу, однак для цього була потрібна позаурочна робота, ділові вечері, які нерідко затягувалися до пізньої ночі…
Спочатку я наймала для Юлі нянечок, але коли одного вечора одна з них заснула, а сусід підібрав дівчинку на сходовій клітці, зрозуміла, що доведеться кардинально змінити своє життя. Якраз цього я і боялася тоді, багато років тому, коли завагітніла! Звичайно, підвищення пройшло повз мене…
З кожним днем зростало роздратування. “Це все через тебе, мамо, – злилася я, допиваючи вже третій або четвертий келих червоного вина. – І через Юлю…”
Тоді я не думала про те, що може відчувати дочка. Весь рік ми жили разом, але як далекі були один від одного!
– Ти зробила уроки? – строго питала я, приходячи з роботи.
– Так, мамочко, – відповідала вона тоненьким голоском. – На групі продовженого дня…
– Тоді можеш почитати, – говорила я, вмикаючи телевізор або комп’ютер.
– Добре, мамо, – і донька слухняно йшла в свою кімнату.
Вона ніколи не сперечалася зі мною і взагалі була тиха і дуже ввічлива… Я не розпитувала її ні про подруг, ні про вчительку, ні про що інше. Вважала, якби що-небудь було не так, вона напевно сама б розповіла.
Коли ще була жива мама, я чула, як Юля ділилася з нею своїми проблемами. Іноді навіть доводилося закривати двері, тому що балаканина дочки дратувала. Тепер вона нічого не говорила, і здавалося, що все в порядку…
Одного разу до мене в кабінет зайшла Марічка.
Несміливо повідомила про свою вагітність.
– Вітаю, – сухо кинула я і додала: – Якщо будеш погано себе почувати, попередь. Розподілимо твої обов’язки.
Вона вийшла, але двері прикрила нещільно. Долинали уривки якихось розмов. Я мимоволі прислухалася.
– Вона, здається, на мене злиться, – виразно долинув шепіт Марини.
– Та не бери в голову, – почула я голос Валентини. – Ви ж так давно мрієте про дитину! Тепер вона набагато важливіше Аніного настрою.
– Тобі легко казати! А раптом вона мене звільнить, коли повернуся з декрету? – хвилювалася Марина.
– Аня одна виховує свою дочку і, напевно, в стані зрозуміти молодих мам, – припустила Галя.
– Ой, ти погано знаєш Аню, – хмикнула Валентина. – Яка з неї мати? До недавніх пір її дитину виховувала бабуся. Одного разу ми заговорили про дітей… Ти ж знаєш, моя Мирося такого ж віку, як її Юля … І знаєте, вона нічого не могла розповісти про свою дівчинку. Ні які мультики та любить дивитися, ні що їсть! Нічого!
– Але такого просто не буває, – не повірила Галка. – Адже ці речі знає буквально кожна мама…
– Кожна, але не вона… – наполягала Валентина. – Вона не знала навіть, який у дочки улюблений колір. Сказала, що доньці подобається все, що їй купують.
Я сиділа і слухала, зла, як мегера. Чого вони від мене хочуть? Що можуть розуміти в моєму житті ?!
Захотілося встати і грюкнути дверима, щоб вони знали, що я все чула. Та не зробила цього тільки тому, що задзвонив телефон. Знову ця нудна вчителька з продовженого!
– Потрібно поговорити про Юлю, тому велике прохання: сьогодні приїжджайте раніше, – сказала вона.
– Щось трапилось, Оксана Вікторівна? – захвилювалася я. – Юля щось накоїла?
– Що ви, Юлечка дуже вихована дівчинка, – заперечила вчителька. – Просто потрібно поговорити…
– Добре, я буду через п’ятнадцять хвилин, – пообіцяла, вимикаючи комп’ютер. Потім одяглася і вийшла.
– Дякую, що приїхали, – посміхнулася вчителька, виходячи в коридор.
– Так про що піде розмова? – сухо поцікавилася я. – Юля створює вам якісь проблеми?
– Ні, просто я вважаю, що у вашої дочки є якась проблема. Причому досить-таки серйозна…
Я здивовано підняла брови.
– Ще в минулому році вона була веселою і радісною дитиною, а зараз… прямо не знаю, як сказати. Вона… ходяче нещастя! Дівчинка постійно сумна. Хіба ви цього не помітили? Створюється враження, що вона зовсім перестала радіти життю…
– Ви ж знаєте, недавно пішла з життя її улюблена бабуся… – перебила її я. – Тому це цілком природно!
Ні, не природно, – похитала головою Оксана Вікторівна. – Після цієї ситуації пройшов вже рік, а стан дитини тільки погіршується. Дівчинка добре вчиться, але не бере участь ні в яких іграх, ні з ким не розмовляє, не спілкується. Крім того, практично нічого не їсть! Ще у вересні було помітно, що після канікул Юля сильно схудла. І тепер зрозуміло чому. Дівчинка морить себе голодом. Кілька разів в кінці дня я заглядала в її портфель і бачила, що вона навіть не торкалася до бутербродів. І в їдальні не їсть теж. Кілька разів тикне виделкою котлету і повертає повну тарілку.
Вчителька права… Я теж кілька разів діставала з Юліного портфеля незаймані сніданки. Тільки от ні разу не спромоглася запитати дочку, чому вона принесла їх назад. – Мені здається, дитина переживає якусь драму, – продовжувала Оксана Вікторівна. – Не хочу вас лякати, але якщо нічого не зміниться, може статися… Загалом, найстрашніше…
– І що ж, по-вашому, має терміново змінитися ?! – я розсердилася вже всерйоз. – Не розумію, чого ви хочете!
Моя співрозмовниця приблизно хвилину мовчки дивилася на мене.
– Скажу відверто: ви зобов’язані приділяти своїй дитині більше часу і уваги, – сказала вона. – І повинні проявляти почуття…
Мене розлютила її заява.
– Як ви смієте звинувачувати мене в недостатньому догляді за Юлею ?! Я мати-одиначка, і приділяю дочці багато уваги. Дівчинка втратила бабусю, тому вона така сумна, але це пройде. Просто їй потрібно більше часу.
– Ні, саме по собі це не пройде, – не погодилась Оксана Вікторівна. – Не розсмокчеться! Добре, я скажу, що сьогодні почула від Юлі… Побачила, що вона знову несе до віконця повну тарілку з їжею. Підійшла і запитала, що трапилося. Дівчина відповіла, що не голодна. Тоді я спробувала налякати її: сказала, що якщо вона не буде їсти, то захворіє. І знаєте, що Юлечка відповіла? Сумно подивилася на мене і сказала, що мама буде рада, якщо це станеться…
Мені раптом стало нічим дихати.
– Вона що, дійсно так сказала?
– Саме так. Більш того, Юля каже, що ви з нею ніколи не розмовляєте, не граєте, навіть не обіймаєте…
Що ж, заперечити було нічого… По моїх щоках самі собою побігли сльози.
– Дитина відчайдушно потребує вашого схвалення і любові, – твердо говорила вчителька. – Інакше ви її втратите… І не потрібно плакати. Розумію, що вам важко, але зараз найважливіше Юля!
Кивнувши, я витерла обличчя і пішла в клас за донькою. Запитала її, чи хоче вона морозива. Вона мовчки кивнула. Я зайшла в супермаркет і купила упаковку пломбіру. Дома відразу ж розклала його по тарілочках і поставила на стіл.
Юля взяла свою порцію і без особливого задоволення стала колупати його ложкою.
– Хіба ти не любиш морозиво здивовано подивилася на неї я.
– Люблю, – відповіла вона, – але тільки без горіхів і родзинок…
“Що ж я за матір, якщо поняття не маю, яке морозиво любить моя дитина? – дорікнула собі подумки.
– Валя була права: я нічого не знаю про свою дочку. Не знаю, тому що ніколи по-справжньому не цікавилася!”
– Он як … А яке ти любиш? Дочка насторожено подивилася на мене і відповіла, опустивши очі:
– Шоколадне і полуничне. Це я теж з’їм, але родзинки віддам тобі, добре? Коли ми покінчили з морозивом, Юля дисципліновано зібрала тарілочки, і поклала в мийку. Я здивувалася, помітивши, як обережно вона звертається з посудом. Одна ложечка ненавмисно впала на підлогу. Я здригнулася, а вона моментально підібрала її і з побоюванням озирнулася на мене.
— Вибач, мамо…
– Не хвилюйся, нічого страшного не сталося, – ласкаво сказала я.
– Але ти ж не любиш шум…
“Ось чому моя дочка завжди так тихо поводиться… – подумала сумно. – Щоб зайвий раз мене не злити… “Раптово до мене дійшло, в якому пеклі нещасна дитина жила досі. Але ж я обіцяла мамі, що буду любити Юлю! Я знову гірко розплакалася, відчувши себе останньою поганню.
Юля раптом немов скам’яніла.
– Мамочко, скажи, ти зараз плачеш через мене? – тихо запитала вона. В очах дочки плескався справжнісінький, непідробний страх. Я похитала головою і квапливо відповіла:
– Ні, моя маленька, я плачу через себе… Будь ласка, йди швидше сюди… Дочка несміливо підійшла, і я мало не вперше обійняла її і притиснула до себе. Спочатку донька стояла, як дерев’яна, але потім розслабилася, судорожно видихнула і… теж міцно мене обняла!
– Мамочко, – знову почула я тихий голосок Юлечки. – Я так сильно сумую за бабусею… Так сумую …
– Знаю, люба. Я теж, – зітхнула я, але тут же додала: – Але у тебе є я, а у мене – ти. Удвох ми впораємося…
Юля на секунду відсунулася, і ми серйозно подивилися один на одного. І… щось змінилося в погляді дочки! Через мить я зрозуміла, що саме… З її очей зник смуток! Раптом дочка невпевнено, невміло, але довірливо посміхнулась, і її личко засвітилося.
– З сьогоднішнього дня все буде інакше, моя хороша, – сказала я, гладячи худенькі плечі дочки. – Обов’язково буде! Тепер нам доведеться багато надолужувати… І ти повинна мені допомогти – навчити бути правильною мамою. Обіцяю, я буду старатися! Ось побачиш, у мене вийде! Розкажи про все, що любиш. Хочу знати про тебе все-все-все!
Ми ще довго сиділи, обнявшись, і все ніяк не могли наговоритися. Немов стіна, якою я відгородилася від власної дитини, в один момент рухнула, випустивши на волю всі мої почуття. Як же це добре – коли тебе обіймає найдорожча людина!
Того вечора Юлечка вперше в своєму житті заснула, тримаючись за мою руку. Несподівано я подумала, що мама, напевно, задоволена – де б вона не знаходилася зараз, тому що я нарешті починаю виконувати дану їй обіцянку. Я дуже хочу її виконати!
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – volyn24
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
