Максим завжди знав, що Анжела любить не його, а його банківські виписки та успішні пекарні. Коли в його житті з’явилася Софійка, конфлікт у сім’ї досяг межі: дружина погодилася виховувати чужу дитину лише після того, як Максим сказав — Без доньки ти не отримаєш ні копійки. Вона погодилася, граючи роль мачухи шість років

Коли на суді зачитали останню волю мого брата, у залі запала така тиша, що було чутно, як цокає старий годинник на стіні. Я сиділа на твердій дерев’яній лаві й дивилася прямо перед собою. Поруч зі мною, нервово стискаючи дорогу шкіряну сумку, сиділа Анжела, вдова Максима. З іншого боку, біля вікна, завмерла молода жінка, яку Максим колись називав своєю музою, а тепер вона була просто біологічною матір’ю його дитини.

Ми з Максимом тримали спільну справу — мережу пекарень та кондитерських по всьому місту. Це був наш спільний світ: запах свіжого хліба, гарячої кориці та вранішня кава перед відкриттям. Максим був душею цього бізнесу, а я — його холодною головою. Ми довіряли одне одному беззастережно. Навіть тоді, коли він зробив фатальну помилку, привівши в дім Анжелу.

Анжела завжди була жінкою з великими апетитами. Її не цікавило, як замішується тісто чи скільки годин кондитери проводять над одним тортом. Її цікавили лише цифри на рахунках. Вона мала свої магазини одягу, які постійно потребували вливань грошей. І ці гроші вона витягувала з Максима.

— Максим, ти знову витрачаєш на ці нові печі? Краще б оновив мені асортимент у центральному бутіку, — часто казала вона йому за вечерею.

Брат лише мовчки хитав головою. Він був терплячим чоловіком, можливо, занадто терплячим. Дітей у них не було, і це стало головною тріщиною в їхньому шлюбі. А потім у житті Максима з’явилася вона — дівчина, яка не вимагала діамантів, але принесла звістку, що змінила все.

Коли на світ з’явилася маленька Софійка, мати дівчинки відразу дала зрозуміти, що материнство не входить у її плани. Їй було трохи за двадцять, вона хотіла жити для себе.

— Бери дитину, оформлюй на себе, роби що хочеш, — кинула вона Максиму прямо на порозі пологового будинку.

Максим забрав доньку. Я ніколи не забуду той день, коли він привіз цей маленький пакунок додому. Він світився. Але Анжела сприйняла появу дитини холодно. Вона не влаштовувала сцен, не вимагала розлучення. Навпаки, вона раптом стала “турботливою” мачухою. Тільки я бачила, що за цією турботою стоїть розрахунок. Вона розуміла: якщо Максим піде до іншої, вона втратить доступ до його доходів. А якщо дитина залишиться в їхньому домі, вона збереже свій статус і гроші.

Так вони й жили. Софійка росла серед няньок та приватних вчителів. Анжела створювала картинку ідеальної сім’ї для соцмереж, а Максим працював до виснаження, щоб забезпечити цей фасад.

Але життя розпорядилося по-своєму. Коли Максиму стало зле, лікарі лише розвели руками. Часу залишилося обмаль. За кілька тижнів до того, як його не стало, він покликав мене до себе. Його голос був слабким, але погляд — твердим.

— Олено, ти знаєш, що вони зроблять, коли мене не буде. Вони розірвуть Софійку на частини заради спадку. Анжела хоче пекарні, а та жінка згадає, що вона мати, як тільки відчує запах грошей.

— Що ти задумав, Максе? — запитала я, відчуваючи, як стискається серце.

— Я написав заповіт. Але він не такий, як вони очікують. Я довіряю лише тобі. Обіцяй, що захистиш малу.

І ось ми в суді. Максим уже кілька місяців як пішов у кращий світ. Сварки між Анжелою та біологічною матір’ю за право опіки тривали нескінченно. Кожна з них намагалася довести свою “любов” до шестирічної дівчинки.

Суддя нахилився над паперами.

— Отже, позивачка вимагає повної опіки, посилаючись на біологічне споріднення. Відповідачка, пані Анжела, наполягає на тому, що вона виховувала дитину з народження.

Анжела підвелася, поправляючи комір своєї дорогої сукні.

— Я дала цій дитині все. Я була їй матір’ю, коли рідна відмовилася від неї заради розваг. Софійка любить мене. Вона повинна залишитися зі мною в нашому домі.

— Це мій дім! — вигукнула молода жінка з іншого кінця зали. — І дитина моя! Я маю право бути з нею.

Суддя постукав молотком.

— Тиша в залі! Пані Олено, ви як свідок і представник інтересів покійного брата маєте що додати?

Я повільно підвелася. Витягла з теки запечатаний конверт.

— Ваша честь, мій брат передбачив цей розвиток подій. Він залишив заповіт, який мав бути оприлюднений саме сьогодні.

Я передала документ секретарю. Анжела примружилася, намагаючись прочитати хоч слово через плече судді. Її обличчя виражало впевненість — вона була переконана, що все майно перейде їй як законній дружині.

Суддя почав читати вголос:

— Я, Максим, перебуваючи при здоровому глузді, заповідаю свою частку в бізнесі своїй сестрі Олені. Вона стає повноправним власником мережі пекарень.

Анжела різко вдихнула повітря. Її очі розширилися.

— Що? Це неможливо! — вигукнула вона, забувши про правила поведінки.

— Тиша! — гаркнув суддя і продовжив. — Що стосується моїх особистих заощаджень на банківських рахунках, вони переходять у повне володіння моєї доньки Софії. Доступ до цих коштів вона отримає лише після досягнення вісімнадцятиріччя. До того моменту кошти знаходяться під управлінням фонду, головою якого призначено мою сестру Олену.

У залі стало так тихо, що я чула власне дихання.

— Щодо виховання дитини, — голос судді звучав монотонно, — мій брат зазначив, що якщо виникне суперечка між дружиною та біологічною матір’ю, він просить суд врахувати наступне: жодна з жінок не отримуватиме фінансової допомоги з його спадку. Усі виплати на утримання дитини будуть здійснюватися фондом безпосередньо закладам освіти, медицини та на придбання необхідних речей через мою сестру. Будь-яка спроба використати гроші дитини на власні потреби опікуна призведе до негайного позбавлення прав.

Треба було бачити обличчя Анжели в цей момент. Її маска благородної вдови миттєво зникла. Шкіра навколо губ побіліла, очі налилися гнівом. Вона зрозуміла, що отримала дитину без копійки грошей Максима. Дитина, яка раніше була її “квитком” у безбідне майбутнє, тепер ставала для неї лише тягарем і додатковими витратами.

Біологічна матір також знітилася. Її ентузіазм щодо “повернення доньки” згас так само швидко, як і спалахнув.

— То як, пані Анжело? Ви все ще наполягаєте на опіці, знаючи, що фінансової підтримки від спадку чоловіка ви не отримаєте? — запитала я, дивлячись їй прямо в очі.

Анжела мовчала. Вона дивилася на свій дорогий манікюр, і я бачила, як її пальці тремтять. Вона програла. Максим переграв її, залишившись вірним своїй справі та своїй дитині.

— Я… мені треба порадитися з адвокатом, — процідила вона крізь зуби.

Суд тривав довго. У результаті Софійка залишилася під моїм наглядом, хоча юридичні формальності ще тягнулися місяцями. Анжела подавала апеляції, намагалася оскаржити заповіт, доводила, що я маніпулювала братом. Але Максим усе продумав до дрібниць. Він знав, хто є хто в цьому житті.

Тепер, коли я приходжу в нашу головну пекарню, я бачу Софійку, яка допомагає розкладати булочки. Вона ще маленька, але вже знає ціну праці та вірності. Гроші її батька чекають на неї, надійно захищені від тих, хто хотів би їх просто витратити.

Анжела більше не заходить до нас. Вона розпродає свої магазини, намагаючись втриматися на плаву. Її світ, побудований на чужих грошах, почав руйнуватися.

Я часто думаю про ту розмову з Максимом. Він не був ідеальним, він робив помилки, як і кожен із нас. Але в останній момент він зміг захистити те, що було йому найдорожчим.

Чи правильно вчинив мій брат, залишивши свою дружину ні з чим, знаючи, що вона роками створювала ілюзію сім’ї заради його спокою? Чи, можливо, така ціна фальшивої любові в нашому жopстокому світі, де кожен шукає лише власну вигоду?