«Максимчику, скажи дружині, щоб вона тобі краще светр купила, цей такий тоненький», — шепнула мені мама, і я зрозумів, що навіть через Наталію вони продовжують намагатися контролювати мій вибір і мою волю

Мені 35 років. Я маю власну успішну компанію з ІТ-консалтингу, чудову дружину, двох дітей-школярів і будинок, який ми самі спроєктували. Усі ці факти не мають жодного значення, коли я заходжу у двері батьківського дому. Для них я не Максим, батько, чоловік, керівник. Для них я… Малий Максим.

«Максимчику, ти шапку взяв? На вулиці ж прохолодно, а ти щойно з машини, може, застудиш вухо! А горло?», — питає мама, ледь я встигаю скинути зимове пальто. Я дивлюся на неї, потім на тата, який киває у такт її словам із виразом «ну, знаєш, вона ж хвилюється».

«Мамо, — кажу я, стараючись, щоб мій голос не зірвався на роздратований писк. — Я приїхав на машині. Від парковки до дверей — п’ять кроків. І я… власник компанії, яка пише програмне забезпечення для контролю клімату в будівлях. Я знаю, коли потрібно одягати шапку».

Вона лише посміхається тією лагідною, трохи винною посмішкою, яка за останні тридцять п’ять років не змінилася. «Але ж ти для нас завжди Максимко, наш хлопчик. І здоров’я понад усе! Ти ж не хочеш занедужати перед важливим проєктом, правда?»

І ось тут, у цьому «наш хлопчик», криється вся суть. Це не про турботу. Це про контроль. Про їхнє несвідоме бажання законсервувати мене в тому віці, коли їхня влада і їхнє слово були абсолютними, а їхня думка — єдиною істиною.

Ми, покоління тридцятирічних і старших, живемо на розломі епох. З одного боку, ми — сучасні, відкриті світові люди, які самі приймають рішення і несуть за них відповідальність. З іншого — ми постійно відчуваємо на собі тиск батьківського покоління, для якого наше дорослішання є… особистою невдачею.

Якось я обговорював це зі своїм найкращим другом, Андрієм.

«Знаєш, — казав він, перекладаючи м’ясо на мангалі. — Моя мама досі не вірить, що я сам можу вибрати собі светр. Щоразу, коли я приходжу в новому, вона питає: “Але ж тобі не холодно в ньому? Він такий тоненький… А от я бачила в магазині такий гарний, із горловиною…” І це мені, який пів року прожив у Фінляндії, де температура опускалася до мінус тридцяти!»

Ми сміялися, але сміх був гірким. Наша інфантильність у їхніх очах — це не відсутність життєвого досвіду. Це їхній захисний механізм.

По-перше, поки ми «маленькі», вони відчувають себе потрібними. Їхня роль «головних» і «мудрих» не завершена. Вони отримують підтвердження своєї значущості через наш, нехай і уявний, брак самостійності.

По-друге, це страх відповідальності. Якщо я дорослий і самостійний, то всі мої проблеми — мої. Але якщо я «хлопчик», то вони можуть (і повинні) втрутитися, «врятувати», «направити». Це дає їм відчуття контролю над власним, часто не таким яскравим і наповненим, як їм хотілося б, життям.

По-третє, це проєкція. Вони ніби повертаються в ті часи, коли були сильними, молодими, енергійними, а ми, їхні діти, були їхнім сенсом. Вони ідентифікують себе не з нами, успішними дорослими, а з собою, молодими батьками маленької дитини.

Останньою краплею стала історія з моєю донькою, Оксаною, яка цього року пішла в перший клас. Оксана — дуже самостійна дівчинка. Якось вона сама вибрала собі шкільний рюкзак — яскраво-фіолетовий, із блискітками. Мама, моя теща Марія Степанівна (у неї свої, не менш авторитарні методи), побачила його і, не змовчавши, сказала:

«Оксанко, ну що це таке? Хіба ж це серйозно? А от я бачила сірий, із совами, він такий практичний…»

Оксана, не піднімаючи очей від малюнка, відповіла: «Бабусю, це мій рюкзак. Він подобається мені. Це моє рішення. І я буду його носити».

Марія Степанівна була приголомшена. А я раптом зрозумів: діти вже вміють ставити межі, чого ми досі не навчилися. Ми, дорослі люди, досі не можемо сказати «ні» на запитання про шапку.

Після цього випадку я вирішив змінити сценарій. Я зрозумів, що боротьба з їхнім «контролем» — це шлях до постійного конфлікту. Я обрав шлях співчуття і трансформації.

Наступного разу, коли я приїхав до них із дружиною Наталією та дітьми, я зробив це.

«Максимку, — почала мама, коли я пив чай на кухні. — Ти так схуд! Ти точно добре харчуєшся? Наталочко, ти ж прослідкуй, щоб він обідав нормально, а то з його роботою…»

Зазвичай, Наталія, знаючи моє роздратування, м’яко віджартовувалася. Цього разу я перехопив ініціативу.

«Мамо, — я поставив чашку і подивився їй прямо в очі, з ніжною, але твердою посмішкою. — Ти права. Я насправді дуже багато працюю і іноді забуваю про обід. І це тому, що я беру на себе величезну відповідальність за 50 людей у компанії, за їхні сім’ї, за наші мільйонні контракти. І знаєш, що? Я справляюся. І те, що ти так хвилюєшся про мій обід, — це для мене найкраще нагадування про твою любов. Але ти вже можеш видихнути. Я сильний, мамо. Я успішний. І я став таким завдяки тому, що ти з татом навчили мене відповідальності. Твоя місія виконана. І виконана блискуче!»

У кімнаті запала тиша. Батько, Володимир Петрович, який досі мовчки читав газету, опустив її. Мама, Галина Іванівна, не знала, що відповісти. У її очах відбилося здивування, а потім… гордість. Це була не просто гордість за сина. Це була гордість за свою роботу, яку я щойно офіційно підтвердив.

Я продовжив, звертаючись уже до обох: «Тепер у вас є інша, не менш важлива місія. Натхнення. Ви більше не потрібні мені як “контролери”. Ви потрібні мені як мудрі друзі, як наставники для моїх дітей. Не питайте, чи я в шапці. Запитайте: ‘Чим ми можемо тобі допомогти? Якою своєю мудрістю поділитися?’ Або просто: ‘Розкажи про свій новий проєкт’.»

Я підійшов до тата. «Тату, пам’ятаєш, ти розповідав мені, як будував наш будинок на дачі? Твої поради щодо вибору матеріалів досі безцінні. Розкажи мені про це зараз. А ще я хочу, щоб ти навчив Тараса (мого старшого сина) різьбі по дереву. Це буде ваш спільний секрет і спільна справа».

Батько посміхнувся вперше за всю розмову — по-справжньому, відкрито.

З того дня наші стосунки почали повільно, але впевнено змінюватися. Я не припинив бути їхнім сином, але перестав бути їхнім «об’єктом контролю».

Мама все ще інколи починає фразу зі слів «А ти…», але тепер, коли я посміхаюся і кажу: «Мамо, я дорослий, я все вирішив», вона відступає. І замість цього питає: «А що ти хочеш на вечерю?» — питання, яке виражає турботу без контролю.

Тато став моїм бізнес-консультантом у непрямій формі. Я телефоную йому і кажу: «Тату, у мене складний клієнт, він хоче від мене ‘не знаю, що’, але ‘якнайшвидше’. Як би ти вирішив цю проблему з позиції ‘старого гарту’?» Він годинами розповідає мені про «людський фактор», про «договорняки» і «справжнє слово». Це безцінний досвід. А я, своєю чергою, показую йому, як працює штучний інтелект у нашому програмному забезпеченні. Він не розуміє всіх деталей, але відчуває себе частиною мого світу.

Вони знайшли нову роль — дідуся і бабусі-наставників. Вони не вчать мене жити, а вчать моїх дітей — звичайно, з нашою, Наталією, згодою. Вони розповідають їм історії, яких я не знаю, передають традиції, які я забув. Вони знову потрібні, але вже без тягаря тотального контролю.

Я зрозумів головне: справа не в шапці. Справа в любові, яка не знає, як себе виразити без контролю. Вони так нас любили, що боялися відпустити. Мій обов’язок як дорослого сина — дати їм новий спосіб любити. Показати, що їхня турбота цінна, а їхній контроль — більше не потрібен.

І щоразу, коли мама тепер питає: «Ти щось узяв із собою?», я усміхаюся і відповідаю: «Мамо, я взяв із собою найголовніше — вашу любов і ваше виховання. І цього мені достатньо, щоб упоратися з усім».

Це моя нова версія історії. І вона гарна та цікава, бо вона справжня і вона про любов, яка знайшла новий шлях.

І що найважливіше — тепер я розумію, що вони навчилися приймати цю зміну. А як ви вважаєте, чи варто нам, дорослим дітям, проявити ініціативу і допомогти батькам знайти їхню нову роль, чи їм потрібно дійти до цього самостійно?