— Максиме, твої батьки збираються нам картоплею машину загрузити, чи я сюди просто пахати на вихідні їздила і макарони з котлетами поїсти?
Ця фраза злетіла з моїх вуст у неділю ввечері, коли я, виснажена і трохи зла, вже ледве стояла на ногах. Але починалося все зовсім інакше.
— Поїдемо до моїх батьків на вихідні, — сказав Максим кілька днів тому. — Допоможемо трохи, заодно картоплю на зиму заберемо.
“Чудово,” — подумала я. Свіже повітря, домашня їжа, приємні посиденьки біля каміна. Але замість затишку мене чекала двогодинна дорога в холодній машині, а далі — вир подій, який я згадуватиму ще довго.
Приїхали ми пізно ввечері. Максимові батьки нас зустріли тепло, накрили вечерю. Я вже уявляла, як вранці прокинуся з ароматом чаю та сніданку. Та реальність виявилася іншою.
О 7-й ранку мене розбудив стукіт у двері.
— Вставайте, діти, сонце давно встало! — радісно повідомила свекруха Надія Василівна.
“Ну гаразд, — подумала я, — допоможемо трохи і будемо відпочивати”. Але відпочинок був явно не в планах цього вікенду.
Спершу свекор попросив Максима допомогти у гаражі, а мене відправили “просто трохи допомогти в хаті”. Виявилося, що “трохи” означає вимити вікна, натерти підлогу й навіть розібрати якісь коробки, які “ще з літа стоять”.
Я старалася, хоча руки вже німіли від морозної води. Далі був особливий момент — обід. Свекруха приготувала макарони з котлетами, і я, зголоднівши після хатньої роботи, навіть тішилася, але під час їжі розпочалася філософська бесіда.
— А коли вже діти будуть? — раптом спитала свекруха, ледь не між “смачно?” і “ще добавки дати?”.
Максим поперхнувся чаєм, я почервоніла. Пояснювати, що ми ще плануємо жити для себе, було марно. Свекруха перевела тему, але залишила “важкий погляд”.
Після обіду я намагалася втекти в кімнату й трохи перепочити, але Максим із свекром раптом вирішили, що потрібно терміново заготувати дрова.
Чомусь до цього залучили й мене, хоча я взагалі-то з такою справою не товаришую. У результаті я більше бігала по подвір’ю, намагаючись не замерзнути, ніж реально допомагала.
Ввечері, коли, здавалося, все закінчилося, свекруха заявила:
— Ну, тепер поп’ємо чаю і з вами поїдуть картопля, буряки, яблука й гарбуз.
— Мамо, а ми тут як, на свято приїхали чи працювати? — буркнув Максим.
— А ти як думав? Городина сама себе в машину не складе, — з усмішкою відповіла вона.
І от, коли нарешті вся ця епопея закінчилася, я й видала свою знамениту фразу. Максим лише розсміявся, а свекруха додала:
— Та ти не бурчи, зате всю зиму будете з їжею.
Дорогою додому я вже сміялася разом із Максимом. Ці вихідні виявилися далекими від ідилії, але тепер я точно знаю, що до його батьків треба їхати з підготовкою: теплого одягу побільше, терпіння — ще більше.
Ну, і, мабуть, додатковий багажник для всіх їхніх подарунків. А дітей я все таки хочу. Тільки батькам чоловіка ми поки про це не говоримо. Я прилетить лелека – отоді і повідомимо.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
