— Мам, скинь гроші, ми з хлопцями в кіно йдемо — Артем на ходу схопив шматок м’яса, навіть не дивлячись мені в очі. У його голосі звучала така впевненість у моєму обов’язку, що мені стало холодно в розпеченій кухні. Я бачила в ньому копію чоловіка, який колись витяг з мене всі сили, і тепер історія повторювалася з новою силою. Проте квитка в кіно сьогодні не буде, як і багато чого іншого.

Мій робочий день починається о п’ятій ранку, коли місто ще спить, а в квартирі панує відносна тиша. Першим ділом я йду на кухню, щоб поставити величезну каструлю з кашею та насмажити цілу гору відбивних. Якщо я цього не зроблю зараз, то ввечері мої сини, Денис і молодший Артем, просто з’їдять мене живцем разом із порожнім холодильником. Світлана, моя невістка, дружина Дениса, зазвичай прокидається останньою. Вона виходить з кімнати з таким виглядом, ніби я їй винна за сам факт свого існування в цій квартирі.

Я працюю на двох роботах. З восьмої ранку до четвертої вечора я приймаю замовлення на складі, а потім біжу мити підлогу в торговому центрі до пізнього вечора. Мої руки постійно пахнуть дешевим мийним засобом, а спина німіє так, що іноді я не можу розігнутися. Але вдома на це ніхто не звертає уваги.

— Мамо, де мої чисті джинси? Ти ж обіцяла випрати їх ще вчора, — Денис заглянув на кухню, навіть не привітавшись.

Я відставила пательню вбік і витерла руки об фартух.

— Сину, я прийшла вчора о десятій вечора. Я просто впала з ніг. Вони у ванній, у кошику.

— І що мені тепер, мокрими їх одягати? Ти ж знаєш, що у нас сьогодні зустріч із друзями. Світлана теж розраховувала, що ти її сукню попрасуєш.

— Світлана може сама попрасувати свою сукню. Вона весь день була вдома, — тихо відповіла я, намагаючись стримати тремтіння в голосі.

— Вона втомилася, мамо. Вона шукає роботу, це морально важко. Тобі що, складно допомогти рідній дитині?

Рідна дитина. Денису вже двадцять шість. Він живе у моїй квартирі, привів сюди дружину, і за два роки вони не дали на комунальні послуги жодної гривні. Навпаки, вони постійно просять у мене гроші на бензин, на нові кросівки або на доставку їжі, бо домашня їжа їм набридла.

Артем, молодший, ще вчиться, але його запити не менші. Йому потрібен новий телефон, бо соромно перед одногрупниками.

— Мам, скинь п’ятсот гривень, ми з хлопцями в кіно йдемо, — Артем забіг на кухню, перехоплюючи на ходу шматок м’яса прямо з тарілки.

— Артеме, у мене залишилося всього дві тисячі до зарплати. Нам треба ще за світло заплатити і купити продукти на тиждень.

— Ну починається. Знову ці твої лекції про важку долю. Ти ж працюєш на двох роботах, куди ти діваєш ті гроші? Невже тобі шкода для сина?

Я дивилася на нього і бачила копію свого колишнього чоловіка, який колись так само вимагав від мене всього, не даючи нічого натомість. Я думала, що виховую їх інакше. Я хотіла, щоб вони виросли чоловіками, а виростила споживачів.

Увечері, коли я повернулася після зміни в торговому центрі, на кухні була гора брудного посуду. Світлана сиділа у вітальні перед телевізором, фарбуючи нігті.

— О, ви вже прийшли, — сказала вона, навіть не повернувши голови. — Там Денис просив перевірити пошту, йому якийсь папірець прийшов. І вечеря вже закінчилася, треба щось приготувати на завтра.

Я мовчки пройшла до раковини. Вода була холодною, бо хлопці знову витратили весь бойлер, приймаючи ванну по годині кожен. Я терла тарілки, і мені хотілося просто закричати.

— Світлано, чому ти не помила посуд? — запитала я, намагаючись говорити спокійно.

— У мене манікюр, я тільки що нанесла лак. І взагалі, я не наймалася тут прибирати. Це ваш дім, ви тут господарка.

— Але ти тут живеш. Ти їси з цього посуду.

— Ви починаєте конфлікт на порожньому місці. Краще б запитали, як у мене пройшов день. Мене знову не взяли на ту вакансію, бо там треба знати англійську. Я так засмутилася.

Я вимкнула воду і повернулася до неї.

— А я не засмутилася? Я працюю по чотирнадцять годин. Мої ноги набрякають так, що взуття не влазить. Я не бачу білого світу, щоб ви могли сидіти в теплі і їсти м’ясо тричі на день.

— Мамо, припини кричати на Світлану, — у кімнату зайшов Денис. — Вона і так на межі. Що ти за людина така? Тільки про гроші і про роботу. Невже в тебе немає серця?

Я сіла на стілець, відчуваючи, як порожнеча заповнює все всередині. Вони не бачили в мені людину. Я була для них механізмом, який видає купюри і чисту білизну.

Наступного дня я вирішила провести експеримент. Я не приготувала сніданок і не залишила грошей на столі. Я просто пішла на роботу раніше.

Телефон почав розриватися вже о дев’ятій.

— Мамо, де гроші на обід? — це був Артем.

— Зароби, — коротко відповіла я і поклала слухавку.

Через годину подзвонив Денис.

— Мамо, ти забула купити хліб і масло. Світлана голодна. Ти взагалі про нас думаєш?

— Денисе, у тебе є руки і ноги. Магазин за рогом. Купи хліб сам.

— На які гроші? У мене залишилося тільки на карті на особисті витрати.

— Значить, використай свої особисті витрати на спільний побут.

Він кинув слухавку. Весь день я працювала як у тумані. Клієнти на складі були нервові, начальник вимагав звіти швидше, а в голові крутилася одна думка: що буде, коли я повернуся додому?

Коли я відчинила двері квартири о дев’ятій вечора, мене зустріла темрява і тиша. Але це була не спокійна тиша, а та, що передує бурі. На кухні за столом сиділи всі троє. Світлана виглядала так, ніби вона плакала.

— Нарешті прийшла, — Денис підвівся. — Ти вирішила влаштувати нам голодомор?

— Я просто не встигла зайти в магазин. Я втомилася.

— Ти це робиш спеціально, щоб показати свою владу, — вимовила Світлана. — Ти хочеш, щоб я почувалася ніким у цьому домі. Ти зневажаєш мене, бо я зараз не маю роботи.

— Я не зневажаю тебе. Я просто хочу, щоб ти допомогла. Хоча б помила підлогу чи витерла пил.

— Я не служниця! — вигукнула вона.

— А я? Я служниця? Я банкомат? — мій голос зірвався. — Я купую вам одяг, я плачу за цей інтернет, в якому ви сидите цілими днями. Я купую ліки, коли ви хворієте. А що отримую я? Хоч раз хтось запитав, чи не болить у мене голова? Чи не хочу я просто посидіти в тиші?

— Ми молоді, нам треба ставати на ноги, — втрутився Артем. — Ти повинна нам допомагати, ти ж мати. Це твій обов’язок.

— Мій обов’язок закінчився, коли вам виповнилося вісімнадцять. Все, що я роблю зараз — це моя добра воля. Але вона вичерпалася.

Я пішла у свою кімнату і зачинилася. За дверима я чула їхнє бурмотіння. Вони обговорювали, яка я егоїстка. Вони казали, що я змінилася, що на мене вплинули якісь подруги або що я просто з’їхала з глузду від старості.

Вночі я не могла заснути. Я згадувала, як вони були маленькими. Як я купувала їм найкращі іграшки, відмовляючи собі в новому пальті. Як я возила їх на море, працюючи на вихідних пів року поспіль. Де я зробила помилку? Може, треба було бути суворішою? Може, не треба було все давати на тарілочці?

Минув тиждень. Нічого не змінилося. Я продовжувала працювати, але грошей більше не давала. Вдома почалася холодна війна. Світлана перестала зі мною вітатися. Хлопці спілкувалися тільки тоді, коли їм щось було потрібно.

Одного вечора я прийшла і побачила, що в коридорі стоять сумки. Моє серце тьохнуло. Невже вони вирішили з’їхати? Невже вони зрозуміли, що треба жити самостійно?

— Що це? — запитала я, вказуючи на речі.

— Ми переїжджаємо до мами Світлани, — гордо заявив Денис. — Там нас цінують. Там не будуть рахувати кожен шматок хліба. Її мати сказала, що допоможе нам з орендою житла пізніше, а поки ми поживемо у неї.

— Це ваше право, — тихо сказала я.

— Але нам потрібні гроші на перший час, — додав Артем. — Ти ж не відпустиш нас з порожніми кишенями? Дай хоча б десять тисяч. У тебе ж є заначка на чорний день. Оце він і є.

Я подивилася на них. На цих дорослих, сильних чоловіків, які стояли переді мною і знову вимагали.

— Грошей не буде, — відповіла я твердо. — У мене залишилося лише на мої потреби.

— Ти серйозно? — Денис зробив крок до мене. Його очі потемніли від роздратування. — Після всього, що ми для тебе зробили? Ми ж терпіли твої вічні скарги, твій запах хлорки від рук. Ми жили тут з тобою, щоб тобі не було самотньо!

— Ви жили тут, бо вам було зручно. Безкоштовна їжа, прання і дах над головою. А тепер ідіть.

Вони пішли, голосно грюкнувши дверима. Світлана наостанок кинула на мене такий погляд, ніби я вчинила щось протиправне.

Квартира стала порожньою. Вперше за довгі роки я могла сісти в крісло і просто дивитися у вікно. Мені не треба було бігти до плити. Мені не треба було збирати брудні шкарпетки по кутах. Але замість полегшення я відчувала величезну провину. Мені здавалося, що я зруйнувала сім’ю.

Через місяць мені зателефонувала мати Світлани.

— Ви знаєте, — почала вона без передмов, — ваші діти зовсім не навчені жити. Вони не знають, як економити, вони не хочуть допомагати по господарству. Денис звільнився з тієї підробітку, що мав, бо йому там забагато вказували. Вони сидять на моїй шиї. Як ви могли їх так виховати?

Я слухала її і мені хотілося сміятися.

— Тепер це ваші діти, — відповіла я. — Ви ж казали, що будете їх підтримувати. От і підтримуйте.

Я поклала слухавку. Я зрозуміла, що цей сценарій буде повторюватися, поки вони не зіткнуться з реальними труднощами без жодної підтримки.

Минуло ще три місяці. Я почала відкладати гроші. Нарешті купила собі ту сукню, про яку мріяла, і навіть записалася на курси масажу, щоб хоч трохи привести в порядок свою спину. Я відчула смак життя, якого в мене ніколи не було.

Але вчора ввечері пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв Денис. Він виглядав погано: неголений, у зім’ятій куртці, очі втомлені.

— Мамо, можна мені повернутися? Світлана пішла від мене до іншого, у кого є машина і гроші. Її мати вигнала мене. Мені нікуди йти.

Він стояв і чекав. Чекав, що я зараз відчиню двері, обійму його, нагодую і знову потягну на собі весь цей віз.

Я дивилася на нього і не відчувала нічого, крім втоми. Тієї самої втоми, яка накопичувалася роками від миття підлоги і нічних змін.

— Мамо, ти що, мовчиш? Я твій син. Ти не можеш залишити мене на вулиці.

Я поклала руку на ручку дверей.

— Ти дорослий чоловік, Денисе. У тебе є диплом, у тебе є руки. Ти знайдеш вихід.

— Але я ж пропаду! Ти хочеш, щоб я став безхатьком?

— Я хочу, щоб ти став людиною, — сказала я і повільно зачинила двері.

Весь вечір він стукав, потім кричав, потім знову благав. Потім настала тиша.

Я сиджу на кухні, п’ю чай. У квартирі чисто. На плиті немає величезних каструль. Мої руки все ще пахнуть милом, але тепер це дороге мило з ароматом лаванди. Я відчуваю, що нарешті вільна, але водночас мені дуже страшно. Чи не занадто я вчинила, відмовивши власному синові у прихистку? Чи правильно це — рятувати себе, коли твоя дитина просить про допомогу, навіть якщо ця дитина давно звикла лише брати?

Як ви вважаєте, де проходить межа між батьківським обов’язком і самоповагою, і чи можна пробачити собі таку жорсткість заради власного спокою?