Я заміжня, чоловіка звуть Денис. Живемо окремо у власній квартирі, за яку виплачуємо кредит, тобто чоловік вплачує, поки я в декреті.
Але доньці Міланці виповнилося три роки, і мені настав час виходити на роботу, я не хочу, але сказати про це нікому не можу. Знаю, що чоловік мене в цьому не підтримає, мама, яка працює навіть на пенсії, не зрозуміє, тим більше свекруха.
Поки я була в декретній відпустці, настільки поринула у турботу про дитину, у сімейні справи, що віддалилася від свого колективу і тепер розумію, що не впишусь назад. Та й не хочу.
Останнім часом навіть із подругами зустрітися немає ні часу, ні бажання. Раніше бувало, залишала дитину на чоловіка, і зустрічалися з подругами в кафе, поспілкуватись, обмінятися новинами, тепер мені це нецікаво.
Мені комфортно вдома, нікуди не треба йти, поспішати, намагатися все встигнути.
На роботі багато що змінилося з того часу, коли я пішла в декрет. З’явилися нові співробітники, змінився підхід до роботи, і я просто не впораюся. Розумію, що на роботі з часом звикну, і все налагодиться, але не розумію, чому я мушу себе примушувати, адже не всі жінки працюють.
Я вважаю, що від цього виграють усі в сім’ї. Чоловік від того, що все зроблено та приготовлено вчасно, його справа – лише гроші приносити до будинку, а все інше я зроблю сама. Та й навіщо йому втомлена і роздратована після роботи дружина, яка змушуватиме допомагати з прибиранням та ходити за покупками.
Мамі зможу приділити більше уваги, допомогти. Але головне, що дитина буде вдома, а не в дитячому садку або з нянею, чужими їй людьми.
Але як їм про це сказати, щоби не засудили, а зрозуміли? Може, треба було знову чекати дитинку, і була б можливість бути вдома і не виходити на роботу. Жаль, що пізно про це подумала.
Мама чоловіка майже щодня приходить в гості й говорить, щоб я виходила на роботу, що вже час., що Денису той кредит важко платити. Чоловік теж натякає, що чам мені йому допомагати фінансово. А я не хочу, розумієте?
Я жінка-берегиня, моє покликання – дім, затишок, догляд за чоловіком і дитиною, кухня. У цьому моє щастя, а от як донести це рідним – не знаю.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
Недавні записи
- Каті було шістнадцять, як ми дізналися, що вона чекає дитину. Звісно, було важко сприйняти цей факт, але нічого вже не зміниш. Батько дитини Денис, така ж дитина, як і наша Катя. Він відразу ж дав зрозуміти, що батьківство не його тема. Я зв’язалася з його батьками, і на приємний подив вони пішли на контакт. Але все це було до пори до часу. Лише на останньому місяці ми дізналися їх справжнє лице
- Вчора моїй подрузі сімдесят років виповнилося. Я знала, що Марія трошки безпорадна, щодо готування, тому заздалегідь її попередила, що моїм подарунком для неї, буде гарно накритий стіл. Завдяки допомозі дочки, стіл ми накрили шикарний. Гостей було немало-небагато – 11 осіб. Гаряче Марія сама приготувала, і дуже смачне. Та здивувало мене інше. Її брати, ніби ніколи нічого в тому житті не їли. Додому я йшла сама не своя
- Я повернулася в квартиру за светром, бо похолодало і застала сина з друзями, як вони моє ліжко намагалися в маленьку кімнату перенести. – “Мамо, ви ж маєте нас зрозуміти. В нас скоро малюк буде”. Невістка ж в той час мовчки сиділа в куточку і мої документи перебирала. З вересками вони з моєї квартири вилетіли. І сваха дзвонила, і сват. Казали, що я не мама, бо їх дочку, ще й при надії, з хати виперла. Як хочуть, то нехай собі це щастя забирають
- Я в свою хату в селі аж три родини переселенців пустила позаминулої весни, а сама в Німеччину до сестри подалася. А це повернулася тиждень тому і просто випала в осад від того, що побачила! Я така вражена, вам не передати! Тепер просто не знаю, як ту хату між ними поділити
- У нас з чоловіком четверо дітей, тому після вторгнення і втрати роботи, Микола прийняв рішення їхати на заробітки в Польщу, оскільки дітей потрібно годувати. Іншого виходу ми не бачили. Я відчувала, що наше спільне життя котиться в яму, та його виїзд остаточно розставив все по місцях. Тепер думаю, чи варто зберігати наш з Миколою шлюб? Старші вже не такі й малі, а з тими двома, я якось собі раду й сама дам