fbpx

Мама і тато Давида мають сімейний бізнес, тому вже у сім років залишали сина на деякий час дома одного. Так було і цього дня. Живуть вони в невеличкому містечку. Давид повернувся зі школи, і взявся за домашнє завдання. Через декілька хвилин в двері подзвонили. – Хто там?, – трішки злякано, але доволі впевнено запитав хлопчина. За дверима не розгубилися

І що б було, якби в той час не було телефонів?

Мама і тато Давида мають сімейний бізнес, тому вже у сім років залишали сина на деякий час дома одного. Так було і цього дня. Живуть вони в невеличкому містечку. Давид повернувся зі школи, і взявся за домашнє завдання. Через декілька хвилин в двері подзвонили. – Хто там?, – трішки злякано, але доволі впевнено запитав хлопчина. За дверима не розгубилися.

Коли пролунав другий дзвінок, Давид побіг до дверей.

– Хто там? – запитав він насторожено.

– Твій дядько, – пролунав за дверима веселий голос. – Відкривай, племіннику.

– Який дядько? – здивувався Давид.

– Рідний. Мамин брат. Ну, хватить дурачитись, Давиде, відкривай вже.

– Не відкрию. – Давид зробив від дверей крок назад. – Мамин брат, між іншим, сьогодні вранці поїхав. Полетів до Голландії. На літаку, між іншим. Голландія, знаєте, як далеко?

– Досить придурюватися, Давиде! – голос за дверима став нервовим. – Це я, дядько Рома. Чуєш? У мене рейс перенесли, на шість годин.

– А ось і не правда! – Давид був налаштований рішуче. – Погода у нас хороша, льотна. Так що дядько полетів. А ви – незнайома людина, схожа на дядю голосом. Я казку про вовка і козу ще в дитинстві читав.

– Яку козу? Давиде, ти чого? Що, не віриш, що це я, подивися в вічко!

– Я до вічка не дістаю, – зізнався Давид. – Я ще в першому класі.

– Та знаю! Ти піди на кухню, візьми табурет, і подивися. Ну!

– А ось і не буду, – упирався Давид. – Мені дядько Рома сказав, щоб я навіть не розмовляв з незнайомцями. А якщо що, дзвонив відразу мамі чи татові. Або кликав на допомогу! Мені дзвонити або гукати на допомогу?

– Тьху ти! Навчив на свою голову! – Дядько провів пальцем по металевих дверях. – Давиде, ти відкриєш чи ні?

– Ви нам двері не тріть, – видав раптом Давид. – Ці двері тато з дядьком Романом цілий день вішали. Я, все-таки, зараз буду гукати, щоб сусіди зійшлися.

– Почекай! – раптом осінило дядька. – Ти краще мені зателефонуй. У тебе ж мій номер є. І почуєш, як дзвонить мій телефон прямо за цими дверима.

Через п’ять хвилин Давид з дядечком Ромою вже пили чай на кухні.

– Так. – зітхав дядько. – А якби не було у нас мобільних телефонів? Довелося б мені назад на вокзал їхати…

– Нічого. – спокійно відповідав племінник. – Як-небудь розібралися б…

Ох і ситуація…

Фото ілюстративне – pixabay

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page