Коли ми з Мішою надумали одружитися, його мама Віра Степанівна лягла на нашій дорозі до РАЦСу.
Ми тоді з її сином так і не побралися. Тепер же віру Степанівну наче як підмінили, ну інша геть людина! Зустріла у магазині, посміхалася, донечкою назвала, запитала, чого в гості не заходжу.
Михайло був моїм першим коханням. Ми з ним ще в університеті за ручку гуляли, світанки зустрічали та обіймалися під дощем. Чудовий був час. Із весіллям не поспішали, бо чудово розуміли – сім’я, що перебуває на повному утриманні у батьків – це не сім’я. Хотілося хоча б освіту здобути.
Чотири роки наші побачення тривали. Міша жив із батьками, а я в гуртожитку від університету. Я іногородня, моя сім’я вся живе на Західній Україні, а я вирішила їхати вчитися у столицю, тамм перспектив на майбутнє більше.
Після закінчення університету я винайняла квартиру разом із подружкою, влаштувалася на роботу, Міша теж знайшов непогане місце роботи. Наші почуття були чистими і міцними, тому пропозиції руки і серця я зраділа. Настав нарешті час знайомитися з батьками.
Сім’я Михайла дуже пишалася тим, що вже яке покоління живуть у Києві, корінні, значить. Тому звістка, що син хоче одружитися з “понаїхавшою”, явно не влаштувала їх. Виявилося, що про мене вже навели довідки, місто наше біля Ужгороду невелике, всі одне одного знають. Ось моя потенційна свекруха й запитала:
– А чому саме до нашого міста вступати приїхала? – поцікавилася Віра Степанівна, поглядаючи на мене поверх окулярів.
Я пояснила, що подавала в різні міста, а потім вибирала, де вищий університет, сказала, що я справді мріяли вчитися у столиці.
– А жити де збираєтесь? – не вгамовувалась вона.
Запитання мене збентежило, взагалі це все більше було схоже на допит, тільки з чаєм та печивом. Відповіла, що орендуватимемо квартиру, а потім візьмемо іпотеку. На мою відповідь маму нареченого скриволо, вона видала “зрозуміло” і більше зі мною не говорила.
Ми ще хвилин п’ятнадцять провели у незручному мовчанні та пустих спробах налагодити діалог, але потім зрозуміли, що стає тільки гірше, і зазбиралися. Михайло зголосився проводити мене додому.
Я зайшла перед виходом у санвузол, з якого все, що говорилося на кухні, було чудово чути. Тому я стала мимовільною свідкою розмови, яка явно не призначалася для моїх вух.
– Знайшов собі! Та вона з тобою лише через квартиру! Я проти цього шлюбу, немає на те моєї згоди. А підеш проти моєї волі – ти мені більше не син! – голосно шепотіла Віра Степанівна.
Всю дорогу до мого дому розмова у нас не клеїлася. Мишко відповідав якось мляво, іноді невпопад, мабуть, він осмислював мамину заяву. Біля під’їзду скомкано розпрощався і швидко пішов. Мені дуже хотілося сказати, що я чула його розмову з мамою, але я вирішила не ставити його в незручне становище.
Відтоді і пішло все криво і навскіс. З боку Міші почали заводити розмови про квартиру і наше подальше життя.
– Іпотека – легко сказати. Це ж тягар на шию років на тридцять, — міркував він.
– І які варіанти бачиш ти? – мене починала злити ця тема, що постійно спливає в розмовах.
– Я не знаю. Але іпотека – це варіант. А твої батьки допомагати грошима не збираються? Ну так, щоби квартиру купити можна було?
– А твої не збираються? – відповіла я. Квартирне питання у такій його постановці звучало дуже грубо.
– А моїм навіщо? Мені є де жити.
Поступово наше спілкування якось припинилося. Я втомилася вислуховувати про те, як немоливо жити з іпотекою і як би так вигадати, щоб її не було. А Міша, мабуть, пішов шукати більш підходящу йому партію.
Розлучилися ми в грудні, а в січні на мій день народження приїхали батьки і зробили мені подарунок, на який я від них не очікувала. Мені подарували квартиру!
– Ми з мамою подумали, що якщо ти вирішила закріпитися в цьому місті, то треба мати свій куток, – посміхався в вуса тато, поки я з радісним вереском висіла у нього на шиї.
Так у мене з’явилася власна двокімнатна квартирка. За домовленістю з батьками, ремонт у ній я робила за власний кошт. Це був приємний клопіт, все-таки, що не кажіть, а своє житло – це прекрасно. Майже рік цей ремонт тривав, бо з фінансами не так солодко, як хотілося б, але нарешті він підходить до завершення.
Нещодавно я зустріла у магазині Віру Петрівну, бо ми в одному районі міста мешкаємо. Я хотіла проскочити повз, але вона сама мене затримала, сяючи широкою посмішкою.
– Ой, вітаю, Юлечко! Давно тебе не бачила, – світилася щастя моя свекруха, що так і не відбувся. – Як у тебе справи? Чула, квартиру купила, молодець! А ремонт сама робила? Ну що ж ти так, доню! Треба було Мішу покликати, він хлопець рукастий. Ой, так шкода, що ви розлучилися… Він собі місця не знаходить досі.
Ага, саме тому не дзвонив і не писав майже рік. Від переживань, напевно, руки так тремтять, що з них телефон вивалюється. Але ці думки я не озвучувала.
Віра Степанівна ще хвилин п’ятнадцять щебетала, називаючи мене донечкою та красунею, а коли я таки сказала, що я поспішаю, то почала активно зазивати у гості. Ледве розпрощалася з нею.
Іду додому, а саму сміх розбирає. Ось же хитра тітка, вигоду так і шукає. Не здивуюся, якщо тепер Миші буде дана установка зі мною знову “дружити”. Тільки мені такого щастя і задарма не треба, красно вдячна.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
