Мама подивилася на Василя й холодно сказала: «Ти мені не син, і ніколи ним не будеш». Василь спокійно відповів: «Я й не претендую, я претендую тільки на Настю», – і з того моменту я зрозуміла, що простого життя в нас точно не буде
Моя мама завжди знала, як правильно жити за мене. Поки я не зустріла Василя, кожен мій хлопець проходив через її суворий фільтр і жоден не витримував. Зустрінеш когось – приведеш додому – і вже за тиждень чую: він тобі не пара, Настю, я його розберу на запчастини, якщо треба. Так і було з усіма попередніми. А потім з’явився Василь – на три роки молодший, з маленького райцентру біля Черкас, працював тоді автослюсарем, руки завжди в мазуті, але очі такі щирі, що я одразу зрозуміла – це моє.
Привела його знайомитися. Ми ще в коридорі не роззулися, а мама вже вийшла на поріг і каже:
– Це що, оцей? Настю, ти серйозно? Він же ще дитина, дивись, яке в нього обличчя молочне!
Василь стоїть, посміхається незграбно, руку простягає:
– Добрий вечір, тітка Олено.
– Ніяка я тобі не тітка, – відрізала мама. – І руки не подаю, бо не знаю, чи довго ти тут затримаєшся.
Я тоді вперше в житті голос підвищила:
– Мамо, досить! Мені двадцять вісім років, я сама вирішую, з ким мені бути.
– Оце ти так вирішуєш? – мама склала руки. – Ну гаразд, подивимось, як довго ви протримаєтесь. Я ще нікого не відпускала просто так.
Василь тільки зітхнув і тихо мені шепнув:
– Настя, може, підемо звідси? Я не хочу, щоб через мене ви сварились.
А я вже була налаштована по-іншому.
Мама справді робила все, щоб нас розлучити. То дзвонила мені на роботу й розповідала, який він «несерйозний», то приходила без попередження, коли ми вдвох були, і починала: а чому в квартирі безлад, а чому ти йому готуєш тільки макарони, а чому він не має вищої освіти. Василь мовчки слухав, потім брав мене за руку і казав:
– Настю, не реагуй. Вона твоя мама, я розумію.
А я злилась. Бо знала: навіть якби він був професором університету, з квартирою в центрі Києва і машиною останньої моделі, мама все одно знайшла б до чого придертися. Їй просто подобалось контролювати моє життя.
А от з його мамою, тіткою Оксаною, все вийшло навпаки. Ми з Василем вже пів року разом були, коли він сказав:
– Поїхали до мене в село на вихідні, мамі хочеться тебе побачити.
Я боялась. Думала: раптом і там почнеться те саме. Приїжджаємо – маленька хата під шифером, кури ганяються по подвір’ю, на порозі стоїть невисока жінка в теплій хустці.
– Оце й Настя? – усміхнулась вона. – Заходь, доню, я вже борщу наварила.
І все. Жодного питання про вік, про те, чому я старша, про те, де працюю і скільки заробляю. Тільки:
– Василько про тебе стільки розповідав, що я вже ніби й знаю тебе давно.
Ввечері сиділи за столом, тітка Оксана наливає компот і питає:
– А ти, Настуню, любиш город копати? Бо в мене руки вже не ті, а Василько вічно в гаражі.
– Люблю, – кажу. – Я в дитинстві з дідусем кожне літо картоплю садила.
– От і добре, – киває вона. – То завтра зранку підемо разом, я тобі свої секрети покажу.
І ми пішли. І копали. І сміялись. І відтоді я приїжджала до неї майже щовихідних, навіть коли Василь був у відрядженні.
Через рік ми з Василем одружились. Мама на весіллі сиділа з кам’яним обличчям, не танцювала, не вітала сватів. А коли ми повернулись з РАЦСу, сказала мені наодинці:
– Ну все, Настю, ти зробила свою помилку. Тепер живи з нею.
А ми поїхали жити до тітки Оксани. Не тому що не мали куди, просто хата велика, п’ять кімнат, а нас троє – місця вистачає. І виявилось, що жити з свекрухою може бути легко й приємно.
Вранці я встаю – на столі вже сирники, тітка Оксана шепоче:
– Тихенько, хай Василь ще поспить, він вчора до другої ночі машину лагодив.
Я мию посуд – вона вже білизну пере, я пере – вона вже підлогу миє. Ніколи не чула від неї: а чому ти так робиш, а чому не так. Тільки один раз спитала:
– Настуню, а ти сіль у борщ коли кидаєш, на початку чи в кінці?
– В кінці, – кажу.
– А я на початку, – сміється. – Нічого, звикнемо.
Іноді вона мені каже:
– Іди погуляй з подругами, я вечерю доготовлю.
А я їй:
– Тітко Оксано, відпочиньте хоч раз, я сама впораюсь.
– Та яка я тобі тітка, – ображається по-доброму. – Мама я твоя друга, називай просто мамо Оксано.
Мама моя дзвонить раз на тиждень і питає кисло:
– Ну як там у селі поживаєш? Не набридло ще?
– Ні, мамо, все добре.
– А той твій… як його… Василь… він хоч роботу нормальну знайшов чи досі ключі крутить?
– Мамо, він тепер свій маленький автосервіс відкрив, справи йдуть.
– Ну-ну, – бурчить вона. – Подивись, як довго протримається.
А я вже давно перестала виправдовуватись.
Іноді думаю: чому одним мамам так важко відпустити своїх дітей, а інші спокійно дивляться, як ті будують своє життя? Тітка Оксана ніколи не телефонує Василю з питанням: а чому ти мені вчора не передзвонив? Вона просто чекає, коли він сам набере. І коли ми приїжджаємо до неї на свята, обіймає нас обох і каже:
– Я ж знала, що мій син розумний хлопець, раз таку хорошу дівчину собі вибрав.
А моя мама досі вважає, що я належу їй. Що я маю радитись з нею, з ким жити, як жити, коли дітей народжувати. Вона не може прийняти, що я вже давно не та дівчинка, яка плаче, коли їй хлопця «забракували».
Минулого літа ми з Василем поїхали на море, вперше за п’ять років разом. Тітка Оксана зібрала нам цілу сумку їжі, поклала ще рушники нові й каже:
– Їдьте, відпочиньте. Я тут сама впораюсь.
А моя мама, коли дізналась, подзвонила й влаштувала цілий концерт:
– Ти що, зовсім з глузду з’їхала? Залишити стару жінку саму й поїхати кудись? Це ж його мати, а не твоя рідна!
– Мамо, – кажу, – тітка Оксана сама нас вигнала відпочивати. І вона не стара, їй шістдесят два.
– Все одно, – не вгамовується мама. – Це ти маєш про неї думати, а не він.
Я поклала слухавку. Василь сидів поруч і слухав.
– Не переймайся, – каже. – Вона колись втомиться.
Може й втомиться. А може ні.
Ось така моя історія. Дві мами – дві зовсім різні планети. Одна тримає, друга відпускає. Одна бачить у мені продовження себе, друга бачить у мені окрему людину.
А ви як думаєте, дорогі читачі, чи може мама колись по-справжньому відпустити свою дитину, чи це назавжди – ніби пуповина так і лишається неперерізаною? Напишіть у коментарях, бо мені дуже цікаво почути ваші історії.