Мама постійно повторює одне й те саме: “У тебе є квартира, сім’я, чоловік, за яким, як за кам’яною стіною, можна сховатися, а у Богданчика немає нічого”. А вся справа в тому, що вона намагається мене переконати, що я повинна передати свою нерухомість брату. Але вона не розуміє, що я не можу так просто це зробити, бо за спиною в мене – троє дітей, і я маю на кого в майбутньому переписати цю квартиру.

Я – дитина від першого шлюбу, і ще з дитинства моя мама не мала стабільного життя. Мій тато нещодавно пішов з цього світу, залишивши мені свою квартиру, яку він переоформив на мене ще до свого відходу на небеса.

Це був його спосіб забезпечити мене, бо, окрім цієї квартири, тато не міг нічого більше залишити. Тому я стала єдиною власницею цього житла.

Спочатку я жила з мамою, але, коли прийшов час вступати до університету, я вибрала вуз в іншому місті. І виявилось, що квартира у Чернігові залишилась порожньою.

Ми довго не пускали туди орендарів, плануючи зробити ремонт, але постійно знаходились інші справи. Потім мама вийшла заміж, і в мене з’явився брат – Богдан, якого всі любили, і він став маленьким сонечком у нашій родині. Однак, з вітчимом я не жила, хоча часто бачила їх, і здавалося, що він хороший чоловік, який піклується про маму та брата.

Я поїхала навчатися до Києва, де зустріла свого майбутнього чоловіка, Станіслава.

Спочатку ми жили у свекрухи, але з часом, коли наша сім’я почала збільшуватися – спочатку син, потім донечка, і ще через три роки з’явився другий син, ми придбали власне житло.

Ми працюємо з чоловіком, діти ростуть, старший син вже навчається в університеті, а молодший ще школяр. Тепер ми вирішили щось зробити з цією квартирою в Чернігові, яку я отримала від батька.

Я знайшла хлопців, які займуться ремонтом, бо хоч і квартира і одна і невеличка, але це все ж таки нерухомість. Можливо, хтось із дітей захоче вчитися чи жити в Чернігові.

Та як тільки мама дізналася, що ми з чоловіком зайнялися цією квартирою, почала мені телефонувати і наполегливо випрошувати її для Богданчика. Мама каже, що це буде для нього порятунком, що так йому легше буде знайти дівчину, адже він соромиться привести когось до маминих двокімнатних апартаментів.

Але я ж маю троє дітей! Як можна віддати квартиру братові, якщо вони виростуть, і теж захочуть жити окремо? Що я повинна сказати своїм дітям: “Це все для Богданчика, а вам нічого не залишаю”? Тільки тому, що мама так хоче? Мені не зрозуміла її логіка.

Мама каже, що тато необдумано передав мені квартиру, що він міг би зробити так само і для Богданчика, але не зробив. Але чому я повинна нести цей тягар за помилки мого батька? Мої діти – моя відповідальність, і я маю думати про їхнє майбутнє, а не про капризи дорослого брата.

Я не збираюся віддавати свою квартиру брату, навіть якщо мама буде намагатися мене вмовити. І якщо її так турбує питання з житлом, то я готова продати це житло і купити квартиру тут, у Києві, щоб ближче бути до дітей. Але ніколи не погоджусь на те, щоб мої діти залишились без свого місця, а брат отримав все.

Невже я повинна переступити через себе і своїх дітей, щоб догодити брату, бо так хоче мама? Кожен має свою відповідальність у родині, і я не збираюсь витрачати свою енергію на те, щоб виправляти чужі помилки. Мама все одно не розуміє, чому я не можу просто віддати їй квартиру, але я переконана, що мої діти мають першочергове право на те, що залишилось мені від батька.

Ремонт у квартирі триває. Можливо, хтось із дітей захоче там жити, або ж я буду здавати її в оренду. Але брату її не віддам, і не маю наміру розчинятись у чужих проблемах за рахунок своєї родини.

Ну хіба ж я не права?

Автор – Карамелька

Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!