Мало того, що мама мене “дзьобає” дома, так вона ще й на людях може такі говорити, що голова обертом йде. На її думку, якщо в мене перша дитина, то я нічого в цьому не тямлю.
Ми з чоловіком не з бухти-барахти стали батьками. До цього ми віднеслись з дуже великою відповідальністю, перед тим зробивши всі необхідні дослідження. Та й вік у нас гарний для батьківства. Мені 25, а Богдану 28.
Мама ж відразу після весілля кожного разу нам натякала, про дітей, щоб ми не тягнули, бо вона вже хоче няньчити онуків. Вона до церкви щодня ходила і молилася, щоб Бог нам дитинку подарував.
Я тоді спостерігала за нею і думала, що вона в онуках душі чути не буде. Мені здавалося, що вони стануть для неї сенсом життя, раз вона так чекає на їхню появу.
Коли я стала мамою, то зрозуміла, що все не так, як я собі уявляла. Майже з перших секунд мама почала мене критикувати і обурюватися, що я надто легкий костюмчик одягнула дитині на виписку. На дворі було тепло, а вона вимагала, щоб я закутала дитину в одіяльце.
Ми з чоловіком були не го готовими до батьківства, на її думку. Береш на руки? Погано! Не береш – теж погано!
Якщо, не дай Боже, син заплаче, мама відразу ж починала голосити, що нам байдуже на малюка, для чого ми його тільки на світ приводили.
Я намагалася не звертати на це уваги. Мені здавалося, що їй потрібен час, і вона заспокоїться. До деяких порад матері я таки прислухалася, адже в мене не було материнського досвіду, але поради педіатра мені були цікавіші.
Коли ми ходили на огляд, мама завжди просилася йти з нами. Вона вже на пенсії, тому їй на радість кудись вибратись. Однак там вона неабияк псувала мені нерви.
Мама прямо при сторонніх обурювалася на мою адресу та наголошувала, що одного дня через таке моє ставлення у мене дитину заберуть спеціальні служби.
Якби вона була ідеальною мамою, я мовчала б, але це не так. Незважаючи на те, що вона виховала двох дітей, вона не є прикладом для наслідування. Вона нас часто лишала у бабусі, адже їй треба було працювати. Тому її поведінка мене дивує.
Я намагалася мамі пояснити, що я сама хочу виховувати та ростити дитину. У нас із нею надто різні погляди на ці речі. Однак вона продовжує пхати свій ніс і дорікати мені за те, що я – не хороша мати. Вона каже це прямо біля дитини. Мабуть, син скоро почне за бабусею ці небилиці повторювати.
Кілька днів тому вона мене розлютила так, що я її виставила за двері. Після великої “бурі” я не бажаю з нею ні миритися ні спілкуватися. Я не дозволю нікому так зневажливо до мене ставитися.
Навіть якщо ця людина – рідна мама?
А що ви скажете? Це нормально, коли батьки так сильно вчать дорослих дітей розуму?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
