Мама як сказала, що ти в місті квартиру купила, я відразу зрозуміла – ось він, мій шанс на нормальне життя!
– Ох, гарна квартира, хороша. Я ось думаю Валері теж купити. І скільки в місяць платити будете? – запитав дядько Жора, обходячи наше з чоловіком недавнє придбання.
– По 12 000 в місяць. На 10 років брали. Розраховуємо раніше виплатити, – відповіла я.
– Добре живете, багаті, раз такі гроші платити можете, – заздрісно сказав вуко.
– Ні, ми не багаті, Ви помилилися. Ми – бідні іпотечники, – розсміялася я.
Провівши дядька Жору, вже шостого родича за останній тиждень, я втомлено гепнулася в крісло.
– Не треба було говорити нікому, що купили квартиру. Коли знімали, такого паломництва не було, – сказав чоловік.
– Я й не говорила, це мама, – зітхнула я.
Увечері в наші двері знову пролунав дзвінок.
– Привіт, сестричко! Ну, ось і ми! Зустрічай мешканців! – сестра Інна ввалилася в квартиру, в одній руці тримаючи дитину, іншою рукою тягнучи валізу. – А малого прописати треба буде, щоб садочок дали. Та й мені реєстрація потрібна, щоб на роботу взяли на нормальну. Ти не переживай – ми до тебе ненадовго! Рік-два, не більше, поки на ноги не встану! На, потримай! – вона вручила мені племінника Ігорка.
– А ти чому навіть не подзвонила? – ошелешено запитала я Інну.
– Так знаю я тебе! Ти б сотню відмазок знайшла, аби ми не приїхали! Де ми можемо розташуватися?
Чоловік мій вийшов, подививився на сестру, загостривши увагу на її валізі, на Ігорка у мене на руках, і пішов назад в кімнату, важко зітхнувши.
– Так, завтра на роботу не йди – з Ігорком треба посидіти, бо я хочу на місто подивитися. І грошенят би підкинути нам не завадило, а то у нас ні копійки – на останні гроші до тебе приїхали. Мама як сказала, що ти в місті квартиру купила, я відразу зрозуміла – ось він, мій шанс на нормальне життя! З чоловіком познайомлюся з квартирою. Малий у вас поживе, якщо що, відразу нареченого лялькою навіщо лякати, а то до розпису кавалер втекти може, а після весілля нікуди вже не дінеться, – захихотіла сестра.
Я спробувала пояснити Інні своє ставлення до подій:
– А тебе не бентежить, що у нас місця немає? І взагалі, Ін, про такі речі потрібно заздалегідь домовлятися. Ми працюємо, няньчитися з вами – часу немає. А ще нам хочеться удвох пожити, ми кілька років по орендованим кімнатам моталися, все з чужими людьми жили…
– Так то – з чужими! А ми ж не чужі! – зраділа Інка, відкриваючи холодильник. – Ігорюшко, йогурт будеш? А тут у нас що? Ммм, ковбаска! До речі, – плямкаючи сказала Інна, відкусивши ковбасу прямо від палиці. – Ти кажеш – місця немає. Нормально ми в одній кімнаті помістимося. Я з вами спати буду, Ігорку диванчик купиш. Так що все ідеально буде! – я кліпнула розгублено на сестру.
– Інно! Послухай мене! Ви з Ігорем не будете з нами жити! Вдячна, що приїхала, я дійсно рада тебе бачити. Але жити ми хочемо вдвох!
– Носа задерла, еге ж? Квартиру купила, і все? Родинні зв’язки нічого для тебе не значать? – почала обурюватися сестра. – Ти диви, я ж все твоєму чоловікові розповісти можу, як ти по селу бігаєш до мужиків, коли приїжджаєш без нього до мами!
– Ти зовсім з розумом посварилася, Ін? Чи що? – від заяви сестри я майже втратила дар мови.
– Гей, Назарчику, йди сюди! Дружина твоя – не чесна! Краще на мені одружуйся! Я вірна буду! Давай, нехай вона збирається і йде!
Назар зайшов на кухню, взяв мою сестру в оберемок, відніс в коридор і виштовхав її з квартири. Потім виніс валізу, вручив Ігорка і закрив двері. Сестра щось там волала в під’їзді до пізнього вечора, а потім пішла.
А на ранок мені зателефонувала мама і повідомила, що я – невдячна і що сім’ї у мене більше немає. Ось так – купи квартиру – позбулися родичів. Але знаєте, щось мені квартира важливіша за таку рідню.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
