Одного разу, як ми були в гостях у тітки Софії, чоловік запитав її: “Порадьте, що маю робити, у нас діти, а я не вмію їх любити. Як мені навчитись?”
Я була в іншій кімнаті, це запитання мене сильно здивувало.
Дякую Богу за діточок – два синочки і донечка. Як ми тішились їхній появі на світ.
Скажу по правді, чоловік вставав уночі, коли діти плакали, носив на руках, колисав. Але так було лише до року, а потім діти підростали, якось менше уваги приділяв їм.
Часто їздив на заробітки (на три місяці – довше ні). Спілкувались по скайпу. Звикли до такого життя. Я теж ходила на роботу, та все тих грошей не вистачало і не вистачало: то в хаті ремонти, то машину купили і діти підростали – потреби їхні росли.
Не раз так було, коли приїде Ярослав із заробіток – вистачало його уваги на два – три дні, поспілкувався з дітьми, а потім все: сяде в телефоні тай грає у свої ігри чи телевізор дивиться. Кажу: “Славіку, сини підростають, навчив би чогось робити. “На що чула у відповідь: “Олю, не втручайся. Мене ніхто не вчив, сам всього навчився. Так і вони навчаться”.
Я згадувала ті моменти, як Ярослав говорив про своїх батьків: мама важко працювала – була санітаркою, тато – кочегаром у цеху. Частенько заглядав у чарку, байдужим був до жінки та дітей.
Не раз Славік шукав тата у шинку чи десь по ровах… Думала, що чоловік буде іншим. Якщо подумати – інший, заробляє, економить, але такий черствий стає з роками.
Дуже прикро мені було неодноразово, коли Ярослав їхав – хлопці, дійсно, щось майстрували, брали молоток в руки, цвяхи.
Коли просили, навіть з ними ходила на рибалку чи на футбольні заняття. Всюди мама. Тато на заробітках і досі, виїхав ще до вторгнення.
Ми стали з ним, як чужі. Розмови щоразу обмежуються двома питаннями: “Як діти? Що нового?”. Не знаю, що ж буде далі? Чи зможемо врятувати нашу сім’ю?
Автор – Наталя У
Передрук заборонено!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua