Мама знову зателефонувала мені на роботу, щоб перевірити, чи не поїхала я часом зі Степаном до його родичів. “Ти робиш вибір, і цей вибір має бути сьогодні”, – ці слова мого чоловіка, сказані перед тим, як він забрав свою валізу, досі гучно лунають у порожній квартирі

Я сиджу за столом, дивлячись на порожню обідню тарілку. Хоча година ще ранкова, мені вже нестерпно хочеться, щоб цей день, як і багато інших, скоріше закінчився. Знову ця тиша, яка роз’їдає стіни. Знову я почуваюся винною за те, що не виправдала чиїхось очікувань, хоча це “чиїхось” є лише мною і моїм відчуттям обов’язку, яке, здається, вагою в тисячу кілограмів.

– Насте, ти взагалі розумієш, що ти робиш? – Степан підвищив голос, але намагався тримати себе в руках. Він стояв посеред моєї вітальні, а його валіза стояла біля дверей, наче готова до втечі.

– А що я роблю, Степане? – я відчувала, як у горлі збирається неприємний ком.

– Ти? Ти просто дозволяєш своїй мамі руйнувати наше життя! Вона знову зателефонувала на роботу, щоб перевірити, чи ми “випадково” не взяли вихідний для поїздки до неї в Рівне. Хіба це нормально?

– Вона просто хвилюється. Вона… вона завжди знає, де ми. Це не…

– Не перебивай! – Степан різко махнув рукою. – Вона дзвонить нам о сьомій ранку щодня, щоб переконатися, що я прокинувся вчасно і не запізнюся на свою роботу, яку я терпіти не моожу, бо ми не можемо переїхати з Києва, бо “тут кращі лікарі” для неї!

Я мовчала, опустивши погляд на свої руки.

– Ти розумієш, що ми не були наодинці вже майже рік? Кожна відпустка, кожен вихідний – це поїздка до неї, або вона приїжджає до нас. Коли я запропонував тобі нарешті з’їхати з цієї орендованої квартири й купити власну, ти сказала, що “спочатку треба подбати про маму”. Вона зараз не потребує нічого, Насте! Вона живе у своєму власному двокімнатному будинку з садом. У неї є пенсія. Їй не потрібна щоденна опіка! Їй потрібна ти як “доказ” того, що її “вчинок” був не марним!

Сльози вже текли по моїх щоках.

– Я… я не можу її залишити. Ти не знаєш, що вона пережила. Ти не знаєш, скільки вона віддала заради мене.

– Я знаю! І я це поважаю! Але вона живе минулим, а ми живемо зараз! І я, Насте, хочу жити з тобою, а не з тінню її “великої самопожертви”, яка стоїть між нами! Або ти обираєш мене, або я їду. Я більше не можу цього витримати. Ти робиш вибір, і цей вибір має бути сьогодні.

Він чекав. Чекав на слово, яке я не могла вимовити. Я лише кивнула у бік валізи.

– Мені шкода.

Степан похитав головою, взяв валізу і вийшов, не сказавши більше ні слова. Грюкіт дверей… І тоді я заплакала, але в глибині душі відчувала не лише біль, але й дивне, знайоме полегшення.

Моя мама – Галина Петрівна – завжди була моїм цілим світом. Коли мені було п’ять, батько просто зник. Вийшов по хліб і не повернувся. Так, як у поганих історіях, але це була наша реальність. Мама тоді працювала вчителькою молодших класів, і зарплата була мізерна. Але вона ніколи не дозволяла мені відчувати нестачу.

Я добре пам’ятаю наш крихітний будинок у Хмельницькій області, за тридцять кілометрів від міста. Мама працювала на двох роботах. Вдень – школа, ввечері – прибиральниця у місцевому санаторії. Вона вставала о четвертій ранку, щоб встигнути поратися по дому, готувала мені сніданок, робила зачіску і тоді вела мене до автобуса, а сама йшла на свій перший робочий день.

– Донечко, – казала вона, витираючи втомлене обличчя, – ти повинна добре вчитися, бо це твій єдиний шанс вибратися з цього села. Я не дам тобі занапастити своє життя.

Коли я захворіла і лікарі сказали, що мені потрібна дорога реабілітація, мама продала єдину цінну річ, яку мала – золотий ланцюжок, подарунок від її вже неіснуючої матері. Вона ніколи про це не згадувала, але я випадково побачила, як вона плаче ввечері, тримаючи порожню скриньку. Тоді мені було лише одинадцять, але я дала собі обіцянку: я ніколи не залишу її і зроблю так, щоб вона ні в чому не знала потреби.

Коли я вступила до університету в Києві, мама була на сьомому небі від щастя. Вона переїхала зі мною, оскільки “не могла дозволити донечці жити самій у великому місті”. Вона швидко знайшла роботу прибиральницею в державній установі, аби оплачувати оренду нашої маленької однокімнатної квартири. Моя стипендія була лише кишеньковими грошима. Всі мої друзі жили в гуртожитках і вели типове студентське життя. Я ж поверталася з пар додому, щоб готувати вечерю на двох. Про вечірки чи поїздки із друзями не було й мови, бо “мамі буде самотньо”, або “ми не можемо так нерозумно витрачати гроші”.

Я зустріла Степана на останньому курсі. Він був інженером, розумним, уважним. Наші стосунки розвивалися повільно, бо навіть зустрічі доводилося планувати так, щоб вони не заважали маминому розкладу.

Він першим зробив спробу познайомитися з Галиною Петрівною. Все пішло погано.

– Молодий чоловіче, – холодно сказала вона, коли ми сиділи за столом, – у моєї Насті великі плани. Вона – не звичайна дівчина. Я віддала все, аби вона стала кимось, а не дружиною простого робітника, яка варить йому борщі.

– Галино Петрівно, я не простий робітник, – відповів Степан, намагаючись не злитись. – Я маю хорошу посаду і збираюся відкрити власну справу. Я люблю Настю.

– Любов – це повітря. А гроші і стабільність – це хліб. А ще, – вона нахилилася до нього, – вона повинна пам’ятати, що має обов’язок перед матір’ю.

Після тієї зустрічі Степан довго не міг отямитися. Я вибачалася перед ним, пояснювала, що мама пережила важке життя, що вона лише хвилюється. Він був надзвичайно терплячим, але з кожним роком його терпіння вичерпувалося.

Ми почали жити разом, але мама була постійною тінню в нашому житті. Вона могла зателефонувати десять разів на день, питаючи, чи я пообідала. Вона могла приїхати без попередження, щоб перевірити, чи чиста наша квартира.

– Ти ж не забула, що у нас є суботи? – питала вона по телефону, коли ми збиралися поїхати до друзів на природу. – Мені потрібна допомога з консервацією. Це ж не займе багато часу.

І я погоджувалася. Щоразу. Бо в моїй голові одразу з’являлася картина: маленька я, яка плаче в лікарні, і мама, яка продає останню коштовність. Як я можу сказати “ні” людині, яка зробила для мене все?

Вона навіть знайшла привід переїхати назад до свого старого будинку лише після того, як я заплатила за його капітальний ремонт і купила їй нові меблі. Вона сказала, що “тут мені простіше дихати”, але я знала, що вона просто хоче, щоб я приїжджала до неї кожні вихідні, аби “не забувала своє коріння”.

Зрештою, Степан поїхав. Це було майже два місяці тому. Я нікому про це не сказала. Навіть мамі. Я вигадую історії про його “термінові відрядження” або “завантаженість на роботі”. Я продовжую жити з цим почуттям провини і самотності. Я розумію, що Степан мав рацію. Я дозволяю мамі знищити моє щастя. Я перетворилася на заручницю вдячності.

Я бачу його фотографії в соціальних мережах. Він виглядає щасливим. Він почав працювати на себе. Він вільний. А я? Я замкнута у цьому колі “відданості” і “обов’язку”, яке сама для себе створила.

Моє серце кричить за Степаном, але голос матері, її “ти повинна пам’ятати”, голосніший. Я боюся того дня, коли мама вже не зможе обійтися без моєї реальної допомоги, і тоді мій вибір стане виправданим. Але зараз вона просто не дозволяє мені жити моїм власним життям.

Я не знаю, чи варто мені боротися за своє щастя, зрадивши дану собі в дитинстві обіцянку, чи продовжувати жити в тіні її жертовності, щоб не завдати болю найближчій мені людині.

А як би ви вчинили на моєму місці? Чи можна віддати себе всього, щоб потім відчувати провину за бажання жити своїм життям?