Я стояла перед дзеркалом у своїй маленькій спальні, тримаючи в руках пару нових туфель – м’яких, елегантних, з тонким каблуком, які купила вчора в магазині просто тому, що захотіла. Не для когось, не на свято, а для себе. Мій син Богдан, якому вже за тридцять, зайшов без попередження, як завжди, і одразу помітив блискучу коробку на підлозі.

«Мамо, а це що? Ти ж казала, що економиш на всьому. Може, позичиш мені трохи? У мене нова робота, треба виглядати солідно».

Я подивилася на нього, на його знайоме обличчя, яке ще вчора було обличчям хлопчика, що просив іграшку в супермаркеті. І вперше в житті сказала твердо: «Ні, сину. Цього разу – ні». Він отетерів, а я відчула, як серце калатає, ніби після марафону. Це було як перший ковток свіжого повітря після років у задушливій кімнаті.

Богдан пішов, бурмочучи щось про те, що я змінилася, а я сіла на край ліжка і розсміялася. Тихо, для себе. Бо справді змінилася. Мені виповнилося п’ятдесят два, і раптом світ перестав крутитися тільки навколо чужих потреб. Але щоб дійти до цього, мені довелося пройти через стільки років, коли я забувала про себе, ніби я – просто тінь у чужому житті. Все почалося ще в молодості, коли з Нестором, моїм чоловіком, ми тільки починали.

Ми жили в тісній квартирі з одним вікном, де вечорами рахували кожну копійку. Нестор працював на фабриці, я – у маленькій конторі, перекладаючи документи. Мріяли про великий дім, про стабільність, але реальність була суворою. Коли народилася наша дочка Олена, а за два роки – Богдан, все змінилося. Я зрозуміла: тепер я не для себе. Я для них.

Ті перші роки були як виживання в бурі. Ми могли дозволити собі лише одну стару машину, яка постійно ламалася посеред дороги. Пам’ятаю, як одного разу взимку вона заглохла на слизькій дорозі, і ми з Нестором штовхали її годину, поки Олена і Богдан сиділи в теплі, закутані в ковдри.

Гроші йшли на іпотеку, на уроки англійської для Олени, бо вона мріяла стати перекладачкою, як я. На секцію з футболу для Богдана, де він блищав на полі і мріяв про професійну кар’єру. Я брала підробітки ночами – перекладала тексти для іноземних клієнтів, доки очі не злипалися від втоми.

А на ранок вставала, щоб приготувати сніданок, відвезти дітей до школи. Нестор підтримував, як міг, але його зарплата ледь покривала комуналку. Ми не купували нічого зайвого. Навіть одяг – я шила сама, з того, що було під рукою.

Одного разу Олена повернулася зі школи з подругами, які хизувалися новими кросівками. Моя дочка мовчала, але я бачила, як її очі блищать від заздрощів. Наступного дня я пішла до магазину і купила їй ті самі – рожеві, з блискітками. А для себе? Для себе я взула старі черевики, які Богдан переріс два роки тому. Вони були потертими, з діркою на носку, але я сказала собі: «Краще я ходитиму в них, ніж Олена буде сумною».

Нестор посміхнувся, коли побачив: «Катю, ти – наша героїня». І я вірила, що так і є. Кожен місяць ми сідали за кухонний стіл і планували бюджет. «Скільки на продукти? На бензин? А на табір для Богдана?» – запитував Нестор. Я кивала, бо знала: діти – це інвестиція. Вони виростуть, і все повернеться сторицею.

Але відпустки? Про них ми тільки мріяли. Найдалі, куди ми виїжджали, – це до батьків Нестора за місто, де збирали яблука і груші. Я варила варення допізна, щоб узимку діти мали домашні солодощі, а не магазинні. «Катю, ти ж втомилася, – казав Нестор. – Може, хоч на тиждень кудись?» Але я відмахувалася: «Потім, коли діти підростуть». Підростуть – і зможуть самі. Тоді я поїду в гори, чи на море, чи просто посиджу в кафе з книгою. Та роки минали, а мрії відкладалися. Я змінила роботу на стабільнішу – в офісі, де не було понаднормових, бо мусила бути вдома, коли Олена приходила з танців, а Богдан – з тренувань. Там я сиділа за столом, перебираючи папери, і думала: «Це ж тимчасово. Для них».

Діти росли, як бур’ян у родючому ґрунті. Олена закінчила університет, знайшла роботу в агенції, де перекладає для великих компаній. Богдан, хоч і не став зіркою футболу, влаштувався тренером у місцевому клубі – любить працювати з малечею.

Вони обоє одружилися, переїхали в окремі квартири. Раптом будинок став тихим, ніби порожній. Я ходила кімнатами, чула відлуння їхнього сміху, але реальності не було. Нестор увійшов одного вечора і сказав: «Катю, ми самі. Що тепер?» Я знизала плечима: «Тепер відпочивати». Але як? За стільки років я забула, як це – думати про себе.

Спочатку зміни були маленькими. Я почала фарбуватися – не на свята, а щодня, бо чому б ні? Купила помаду, яка пасувала до моїх русявих локонів, і тіні, що підкреслювали зелені очі. Нестор дивився здивовано: «Ти завжди була красунею, а тепер – взагалі». Потім – гардероб. Я викинула ті старі светри, які шила сама, і пішла в магазин. Обравши джинси, які сиділи як влиті, і блузку з м’якої тканини, я відчула себе новою. А туфлі? – вони були першим кроком. Не для позики, не для когось, а для прогулянок парком, де я зможу сидіти на лавці і просто дихати.

Але справжній прорив стався, коли я вирішила поїхати в подорож. Сама. До Італії – країни, про яку мріяла з юності, з тих пір, як читала книжки про Рим і Венецію. Нестор похитав головою: «Катю, а я? Хто готуватиме?» Я посміхнулася: «Ти сам, любий. Навчишся». Він зітхнув, але відпустив. У потязі до аеропорту я тремтіла від хвилювання – ніби школярка на екскурсії. А в Римі? О, то було як диво. Сонце грало на колонах Колізею, вулички пахли кавою і свіжим хлібом. Я гуляла годинами, не поспішаючи, їла джелато на кожному кроці, фотографувала фонтани.

Там, біля Треві, я зустріла Соломію. Вона сиділа на бордюрі, малюючи в блокноті – висока жінка з сивим волоссям, зібраним у недбалий пучок, і посмішкою, що освітлювала все навколо. «Ви теж одна?» – запитала вона українською, помітивши мою сумку з тризубом. Я кивнула, і ми розговорилися. Соломія овдовіла два роки тому, після тридцяти років шлюбу. Замість того, щоб замикатися вдома, вона почала подорожувати – спочатку з подругами, потім сама.

«Життя коротке, Катерино, – казала вона, жуючи морозиво. – Чому чекати, доки хтось дозволить тобі жити?» Ми гуляли разом: по Трастевере, де грала вулична музика, до Ватикану, де шепотіли молитви. Вечорами сиділи в кафе, ділилися історіями.

Соломія розповідала про свою дочку, яка теж просила «позичити» гроші на нову сумку, і як вона сказала: «Ні, доню. Зароби сама». «Ти мусиш навчитися казати ‘ні’, – радила вона мені. – Не злістю, а з любов’ю. Діти виростуть сильнішими». Я слухала, і щось усередині розквітало.

Пам’ятала, як одного разу взяла позичку, щоб оплатити Олені курс у Лондоні – вона хотіла вдосконалити англійську. Я не спала ночами, віддаючи борг, але посміхалася, бо дочка сяяла. А для себе? Я тоді купила дешеві туфлі на базарі, які розтерли ноги. Соломія обійняла мене: «Ти дала їм крила, але забула про свої. Тепер час літати».

Ми планували наступну поїздку – до Греції, де море шепоче таємниці. Повернувшись додому, я почувалася іншою. Нестор зустрів мене з обідом – простими котлетами, але з теплотою в очах. «Бачу, ти щаслива», – сказав він. Я кивнула: «Так. І ти теж спробуй». Тепер я не біжу, коли Олена дзвонить: «Мамо, приїдь, допоможи з ремонтом». Кажу: «Люба, ти впораєшся. Я зараз у парку, читаю». Богдан не отримує «позику» на нову форму для команди – «Сину, ти дорослий, знайди спонсорів». Вони ображаються спочатку, але потім пишуть: «Мамо, ти права. Дякую».

Останній платіж по іпотеці – то було як звільнення з клітки. Ми з Нестором відсвяткували тихою вечерею: червоненьке, свічки, спогади. «Катю, куди тепер?» – запитав він. Я посміхнулася: «Куди захочемо. Разом чи окремо». Я купую квіти для дому, не чекаючи Дня народження. Хожу на йогу, де тіло оживає після років сидячої роботи. З Соломією ми пишемо листи повні планів і жартів. Діти помітили: Олена надіслала фото з нової сукні, купленої на свою зарплату. «Мамо, ти надихнула».

Але іноді, в тихі вечори, я думаю про втрачене. Скільки разів я відмовилася від мрії про Париж, бо «дітям потрібні нові підручники»? Скільки ночей просиділа за швейною машинкою, шиючи їм костюми на шкільні свята, доки спина нила? Я не шкодую про любов, яку дала, але шкодую про час, який не повернути. Тепер я вчуся жити для себе – не егоїстично, а мудро. Бо якщо мама щаслива, то й діти посміхаються щиріше.

І ось я сиджу з чашкою чаю, дивлюся у вікно на осіннє листя, і думаю: а ви? Чи готові ви сказати «ні» тій силі звички, яка тримає вас у клітці? Чи наважитеся купити ті туфлі для себе, а не для когось?