– Мамо, ти знову залишила свою чашку на столі у вітальні! – голос Аліни звучав різко, майже як докір, коли я увійшла до кухні з пакетами продуктів.

– Вибач, доню, я не помітила, – відповіла я тихо, намагаючись не загострювати ситуацію.

– Мамо, ми ж домовлялися: це наш простір. Ти можеш пити чай у своїй кімнаті, – додала вона, перебираючи папери на столі. – І ще, ти переказала 1000 гривень за цей місяць? Бо ми вже тиждень чекаємо.

Я зупинилася, відчуваючи, як повітря в кухні стало важким.

– Аліно, я ж казала, що переведу завтра. У мене пенсія прийде, – мій голос тремтів, але я намагалася триматися спокійно.

– Завтра, завтра… Мамо, ти живеш у нашому домі, користуєшся водою, світлом, газом. Ми не благодійна організація, – її чоловік Роман, що стояв біля холодильника, кинув ці слова, навіть не дивлячись на мене.

– Я ж допомагаю вам із дітьми, з господарством… Хіба цього мало? – слова вирвалися самі, хоча я знала, що краще мовчати.

– Допомагаєш? Ти просто робиш те, що й так мала б, – Аліна зітхнула, ніби я була тягарем. – Ми ж не просимо багато. 1000 гривень – це ж не космічна сума за таку велику хату.

Я відчула, як щось у мені тріснуло. Але я лише кивнула, поставила пакети на стіл і пішла до своєї кімнати. Двері зачинила тихо, але всередині все кипіло.

Мене звати Світлана, і я ніколи не думала, що моє життя обернеться так, що я почуватимуся чужою в домі власної доньки. Усе почалося, коли я вийшла на пенсію і вирішила переїхати до Аліни та її родини. Мені здавалося, що це буде новий початок – теплий, родинний, сповнений любові та взаємної підтримки. Але реальність виявилася іншою.

– Мамо, тобі буде краще з нами, ніж самій, – сказала Аліна, коли я ще сумнівалася, чи варто залишати свою квартиру. – Навіщо тобі сидіти одній у тій старій хаті? У нас просторо, діти будуть раді, та й ми з Романом будемо спокійніші, знаючи, що ти поруч.

Її слова звучали так щиро, що я не могла не погодитися. Моя квартира, де я прожила майже сорок років, була сповнена спогадів: там я виховувала Аліну, там ми з моїм покійним чоловіком будували наше життя. Але після його відходу стіни стали холодними, а тиша – гнітючою. Я подумала, що переїзд до доньки дасть мені новий сенс. Я уявляла, як ми разом сміятимемося, готуватимемо вечерю, як я розповідатиму онукам казки перед сном.

Переїзд був швидким. Роман допоміг перевезти мої речі, хоча я взяла лише найнеобхідніше: кілька валіз із одягом, улюблені книги та старенький чайник, який завжди нагадував мені про домівку. Їхній будинок у передмісті був просторий, із великим садом і дитячим майданчиком. Мені виділили кімнату на другому поверсі – чисту, з новим ліжком і шафою, але без жодного натяку на мій стиль чи вподобання.

– Бабусю, ти тепер житимеш із нами! – радісно вигукнули мої онуки, Віка та Назар, коли я вперше ступила в їхній дім. Їхні обійми були такими теплими, що я відчула, ніби все буде добре. Я обняла їх міцно, сподіваючись, що це лише початок щасливих моментів.

Перші дні були сповнені ентузіазму. Я допомагала Аліні з господарством: готувала обіди, забирала дітей зі школи, навіть вигулювала їхнього пса Рекса. Мені подобалося бути корисною. Але поступово я почала помічати, що мої обов’язки зростають, а вдячність зникає.

– Мамо, ти не могла б відвести Назара на футбол? Я затримуюся на роботі, – кинула Аліна одного дня, навіть не піднімаючи очей від телефону.

– Звичайно, доню, – відповіла я, хоча вже відчувала втому після дня, проведеного на ногах.

Через кілька днів вона додала:

– Світлано, Віка має заняття з англійської о шостій. Ти ж впораєшся, правда?

Я не відмовляла. Це ж моя сім’я, мої рідні. Але з часом я почала відчувати, що мій час більше не належить мені. Я не могла спокійно випити чаю чи почитати книгу – завжди було щось, що треба зробити: прибрати, відвести, купити, приготувати. Мій день перетворився на список завдань, які я виконувала, щоб не бути “зайвою”.

Одного вечора, коли ми з Аліною нарешті сіли разом за кавою, вона раптом запитала:

– Мамо, скільки ти отримуєш за оренду своєї квартири?

Я здивувалася, але відповіла чесно:

– 2500 гривень на місяць. Чому питаєш?

– Ну, знаєш, ми тут усі разом живемо, будинок великий, комунальні послуги дорогі. Може, ти могла б додавати частину, наприклад, 1000 гривень на місяць? На їжу, опалення, воду… – її голос був спокійним, але в ньому відчувалася якась холодна діловитість.

Я відчула, як щось у мені стиснулося. Не через гроші – пенсія і оренда дозволяли мені не бідувати. А через те, що я раптом відчула себе не мамою, а квартиранткою.

– Добре, Аліно, давай домовимося, – сказала я, хоча всередині все протестувало.

Після цього я почала помічати, як усе змінилося. Сніданки, які раніше були спільними, перетворилися на швидкі перекуси на самоті. Я намагалася не залишатися у вітальні надто довго, бо відчувала, що це “їхній простір”. Навіть мої онуки, які спочатку так раділи моєму приїзду, почали поводитися інакше.

– Бабусю, мама сказала, щоб ти не залишала свої речі на дивані, – якось сказала Віка, тримаючи в руках мою книгу.

– А це татова чашка, не бери її, – додав Назар, коли я випадково взяла не ту посудину.

Я почала відчувати себе тінню в їхньому домі. Але найгірше сталося, коли Роман зайшов до моєї кімнати з блокнотом у руках.

– Світлано, ми з Аліною подумали, що варто зробити все офіційно, – почав він, сідаючи на стілець навпроти. – Ми складемо договір, де вкажемо, що ти сплачуєш 1000 гривень щомісяця. Просто для порядку. Ти ж розумієш, усе має бути прозоро.

Я дивилася на нього, не вірячи своїм вухам.

– Договір? – перепитала я, сподіваючись, що це жарт.

– Ну, так. Це ж нормально, усі так роблять, – відповів він, ніби пропонував мені підписати квитанцію за посилку.

Я не знала, що сказати. У голові крутилися думки: невже я для них лише джерело доходу? Невже моя допомога, мої старання нічого не варті? Я просто кивнула і сказала, що подумаю. Але того вечора я не могла заснути. Я лежала в ліжку і згадувала свою квартиру – маленьку, але мою. Там ніхто не рахував, скільки я витрачаю води чи скільки часу проводжу у ванній.

Через кілька днів я почула, як Аліна з Романом розмовляли у вітальні. Я саме спускалася зі сходів, коли почула її голос:

– Вона ще не переказала гроші за цей місяць. І знаєш, вона надто довго сидить у ванній вечорами. Це ж вода, електрика…

– Треба з нею серйозно поговорити, – відповів Роман. – Ми не можемо тягнути все самі.

Я зупинилася на сходах, відчуваючи, як ноги стають ватними. Вони не бачили мене, але я чула кожне слово. Я була не мамою, не бабусею – я була “витратами”. Того вечора я вирішила, що більше не можу залишатися.

Наступного дня, коли всі були на роботі чи в школі, я зібрала свої речі. Я не хотіла драми чи пояснень. Залишила на столі записку:
“Дякую за гостинність. Мені час повертатися додому. Люблю вас, мама”.

Коли я відчинила двері своєї квартири, мене зустрів знайомий запах – трохи затхлий, але рідний. Я поставила валізу, сіла в своє старе крісло і заварила чай. Уперше за довгий час я відчула спокій. Ніхто не рахував мої чашки, ніхто не нагадував про “прозорість” чи “порядок”. Це був мій дім, і тут я була собою.

Того ж вечора зателефонувала Аліна.

– Мамо, що сталося? Чому ти пішла? – її голос звучав розгублено.

– Нічого страшного, доню. Просто я зрозуміла, що мені краще вдома. Я хочу бути там, де мене люблять, а не оцінюють за те, скільки я плачу, – відповіла я спокійно.

– Але ж ми… ми просто хотіли, щоб усе було чесно, – вона зам’ялася.

– Чесність і любов – це різні речі, Аліно. Я завжди буду вас любити, але я не хочу бути тягарем чи орендаркою у вашому домі.

Вона мовчала. На задньому плані я чула голоси дітей, які гукали один одного. Ми попрощалися, але я знала, що наші розмови вже не будуть такими, як раніше. Онуки телефонують рідко, Аліна пише ще рідше. Але я не тримаю образи. Я знайшла свій спокій, своє місце, де моя гідність не має ціни.

Іноді я думаю про те, що могло б бути інакше. Може, я могла б поговорити з ними відверто? Може, я занадто швидко пішла? Але я знаю одне: дім – це не лише стіни чи дах над головою. Це місце, де тебе приймають такою, яка ти є. І я рада, що повернулася до свого.

А що б ви зробили на моєму місці? Чи змогли б ви залишитися в домі, де любов заміряють цифрами? Чи, може, ви б шукали інший шлях, щоб зберегти і родину, і себе?