«Мамо, нам з Юлею зле, догляньте за онуками», — сказав Тарас, і я відмовилася від своєї мрії про Синевир. Але їхня брехня відкрила мені очі на щось набагато серйозніше.

Минулого тижня ми з Ігорем дізналися, що наш син Тарас нас обманув. Він виправдався поганим самопочуттям, а сам з невісткою поїхав відпочивати. Я досі не можу повірити, що він так вчинив. Але все по порядку.

Ми з Ігорем уже кілька місяців планували поїздку до Карпат. Я — завзята рибалка, і ця подорож мала стати для мене справжньою віддушиною. Минулого року ми з друзями їздили на річку Прут, і я досі згадую, як радісно було сидіти на березі, слухати тишу й чекати, коли клюне риба. Цього разу ми з Ігорем та нашими друзями — подружжям Петренків — домовилися провести тиждень у горах, біля озера Синевир. Я чекала цієї поїздки, як дитина чекає свята.

Але за кілька днів до від’їзду зателефонував Тарас. «Мамо, ви з татом не могли б доглянути за дітьми на вихідних?» — спитав він. Його голос звучав якось надто тихо, ніби він намагався здаватися слабким. Я здивувалася, бо ми з Ігорем уже два тижні поспіль няньчили онуків — п’ятирічного Максима та трирічну Соломію. Це було нелегко, адже ми з чоловіком уже не молоді, а діти, хоч ми їх дуже любимо, бувають дуже непосидючими. «Тарасе, ми ж планували поїздку в Карпати. Ти знаєш, як я цього чекаю», — відповіла я, намагаючись не звучати різко.

Він зітхнув у слухавку. «Мамо, ми з Юлею захворіли. Нам погано, і нам треба відпочити. Може, ви скасуєте плани? Це ж усього на вихідні». Я відчула, як у мені борються два почуття: любов до сина й онуків і роздратування через те, що наші плани знову руйнуються. Ігор, коли я йому розповіла, лише знизав плечима: «Оксанко, що поробиш? Вони ж наші діти. Якщо треба, доглянемо». Я знала, що він правий, але в душі все одно відчувала гіркоту.

Батьки Юлі, моєї невістки, — Марія Степанівна та Василь Іванович — давно встановили чіткі межі. Вони сказали, що доглядатимуть онуків лише раз на тиждень, у середу після обіду, і жодного дня більше. І дотримаються цього. А ми з Ігорем таких правил не встановили, тож Тарас і Юля часто звертаються до нас. Ми любимо Максима і Соломію, але доглядати за ними щоразу, коли молодим щось потрібно, стає дедалі важче. Особливо для Ігоря, якому через проблеми зі спиною важко довго ганятися за онуками.

«Гаразд, Тарасе, — сказала я врешті. — Привозь дітей у п’ятницю вранці. Ми з татом подбаємо про них». Він подякував, кашлянув у слухавку й пообіцяв, що в неділю ввечері забере дітей. Я поклала слухавку й пішла готувати кімнату для онуків. У голові крутилася думка: «Може, нам теж треба встановити якісь межі?» Але я відмахнулася від неї, адже Тарас сказав, що вони хворі. Як можна відмовити, коли рідним погано?

У п’ятницю вранці я приїхала до Тараса й Юлі. Син вийшов до машини в домашньому одязі, здавалося, ледве пересуваючи ноги. Юля стояла поруч, закутана в плед, і виглядала не краще. Вони передали мені дітей, і я побажала їм швидкого одужання. Максим і Соломія, як завжди, одразу почали гомоніти в машині. «Бабусю, а що ми будемо робити? А коли ми поїдемо в парк? А можна печиво?» — галасували вони. Я намагалася зберігати спокій, але вже відчувала, що ці вихідні будуть непростими.

«Тихо, любі, — сказала я, підвищивши голос, щоб перекричати їхній гамір. — Дідусь Ігор готує картоплю з котлетами, ваші улюблені!» Це трохи їх заспокоїло, але я знала, що попереду два дні біганини, ігор і спроб укласти їх спати вчасно.

У суботу ввечері, коли ми з Ігорем нарешті вмовили дітей лягти спати, задзвонив мій телефон. На екрані висвітилося ім’я Тараса. Я подумала, що він, мабуть, хоче сказати, що їм стало гірше, і попросить залишити дітей ще на кілька днів. Але те, що я почула, мене приголомшило.

«Мамо, у нас проблема, — сказав Тарас, і його голос звучав не так, як у хворого. — Ми з Юлею в Яремчі. Машина зламалася, і нам потрібна допомога. Можеш приїхати?»

Я застигла. Яремче? Це ж у Карпатах, за сотні кілометрів від нашого міста! Я перепитала: «Тарасе, як це ви в Яремчі? Ти ж казав, що ви хворі!» Він помовчав, а потім почав пояснювати, що вони з Юлею вирішили «трохи відпочити», бо дуже втомилися. Мовляв, це був їхній єдиний шанс вирватися вдвох, і вони подумали, що ми не помітимо.

Я відчула, як у мені закипає образа. Ми з Ігорем скасували нашу довгоочікувану поїздку, щоб доглядати за онуками, а вони просто збрехали нам, щоб поїхати відпочивати! Ігор, коли я йому розповіла, лише похитав головою: «Оксанко, я ж казав, що треба було поставити умови, як Марія Степанівна». Але я не могла просто так це залишити. Я була не лише ображена, а й розчарована. Як наш син міг так вчинити?

У неділю ввечері Тарас і Юля приїхали за дітьми. Вони виглядали засмаглими й відпочилими, зовсім не як люди, які щойно перехворіли. Я не стала влаштовувати скандал при онуках, але попросила Тараса поговорити наодинці. «Чому ти нам збрехав? — спитала я. — Ми ж скасували свої плани, щоб допомогти вам. Ти знаєш, як я чекала цієї поїздки».

Тарас опустив очі. «Мамо, вибач. Ми з Юлею просто дуже втомилися. Нам потрібен був цей відпочинок. Ми не думали, що ви так образитеся». Юля стояла поруч і мовчала, але я бачила, що їй теж ніяково. Я не знала, що сказати. З одного боку, я розумію, що вони молоді, у них двоє дітей, і їм теж треба час для себе. Але з іншого — чому вони не могли сказати правду? Чому обрали брехню?

Того вечора, коли діти поїхали додому, я довго сиділа з Ігорем на кухні. Ми пили чай і говорили про те, як нам бути далі. Ігор запропонував установити чіткі правила, як це зробили батьки Юлі. Наприклад, доглядати за онуками раз на два тижні, щоб у нас залишався час на власне життя. Я погодилася, але в душі все ще відчувала сум. Я люблю своїх онуків і хочу бути частиною їхнього життя, але я не хочу, щоб нами користувалися.

Наступного дня я зателефонувала своїй подрузі Ларисі, з якою ми планували поїздку в Карпати. Вона вислухала мою історію й сказала: «Оксано, ти не одна така. Мої діти теж інколи вважають, що ми з чоловіком завжди готові няньчити їхніх дітей. Але ми з самого початку сказали: два дні на місяць, і крапка. Інакше ми просто не встигаємо жити своїм життям». Її слова змусили мене задуматися. Може, ми з Ігорем справді були занадто м’якими?

Через тиждень Тарас зателефонував знову. Цього разу він просив доглянути за дітьми на наступні вихідні, бо в Юлі була важлива робоча поїздка. Я набралася сміливості й сказала: «Тарасе, ми з татом дуже любимо Максима й Соломію, але нам теж потрібен час для себе. Давай домовимося: ми доглядатимемо за дітьми раз на два тижні, і тільки якщо це справді необхідно». Він здивувався, але погодився. Я відчула полегшення, але водночас і сумніви: чи не занадто жорстко я вчинила?

Тепер я часто думаю про те, як знайти баланс. Я хочу бути хорошою бабусею, але й не забувати про себе та Ігоря. Ми з ним уже не молоді, і нам теж потрібен відпочинок, свої радощі. Я згадую, як Марія Степанівна, свекруха Юлі, завжди тримається своїх правил, і мені здається, що вона чинить правильно. Але як зробити так, щоб ніхто не відчував себе ображеним? Як зберегти гарні стосунки з сином і невісткою, але водночас захистити свій особистий простір?

Я досі не знаю, чи правильно ми вчинили, встановивши ці межі. Може, варто було поговорити з Тарасом і Юлею відверто раніше? Чи, може, ми з Ігорем занадто багато беремо на себе? Я хочу почути вашу думку, друзі. Як ви знаходите баланс між допомогою дітям і турботою про себе? Чи стикалися ви з подібними ситуаціями, і як їх вирішували?