“Мамо, ну що ти знову починаєш?” — голос Івана, мого молодшого сина, дзвенів у слухавці. — “Я ж сказав, грошей немає!”

Моє серце, здається, стиснулося до розміру горошини. “Як немає, Іванку? Ми ж тільки вчора тобі п’ятдесят тисяч перевели на аліменти! А ти, замість того, щоб сплатити, знову кажеш “немає”? А куди ж вони поділися?”

“Куди, куди… Не твоє діло!” — відрубав він. — “Все, мені ніколи, я на роботі.”

Іван кинув слухавку. Я отетеріла. Рука так і залишилась висіти в повітрі з телефоном. А в середині мене все перевернулося. Злість, розпач, безсилля – все це змішалося в один великий клубок.

Скільки можна? Скільки ми з Віктором, моїм чоловіком, можемо тягнути на собі його проблеми? Нам обом за шістдесят. Ми на пенсії. Моя пенсія – крихти, а Вікторова – трохи більша, але теж не Бог зна що. І замість того, щоб насолоджуватися заслуженим відпочинком, ми бігаємо по підробітках. Я прибираю в одній маленькій крамничці, а Віктор сторожує на будові. Кожна зароблена гривенька йде на потреби Івана та його дітей.

У мене двоє синів. Старший, Петро, живе з родиною в Канаді. У нього двоє дітей, робота, будинок. Він раз на місяць дзвонить нам, питає, як ми, чим живемо. Не раз пропонував переїхати до них, казав, що допоможе з оформленням документів. Але ми з Віктором не можемо. Як ми залишимо Івана? Ми ж його народили, ми за нього відповідальні! А він…

Молодший Іван, нещастя моє. Йому вже за сорок, а він досі, як дитина. Двічі був одружений, і обидва рази невдало. Перша дружина, Марта, народила нам донечку Інну. Розумна дівчинка, вже в дев’ятому класі. Марта — добра, порядна жінка. Але Іван не цінував її. І вона, не витримавши, пішла від нього. Друга дружина, Ірина, подарувала нам ще двох онуків — Соломійку та Сергійка. Вони ще маленькі, в садочок ходять. Ірина теж втомилася від його байдужості і теж пішла. Обидві невістки, мої дівчатка, вже знову вийшли заміж. І я їх не засуджую. Навіть, навпаки, тішуся за них, що знайшли своє щастя.

А Іван… Він живе сам. Хоча з дітьми теж не живе, але якось так, по-холостяцьки. Живе в нашій квартирі, яку ми з Віктором йому купили. Працює він теж, але гроші витрачає, як невідомо хто. То якусь дорогу цяцьку техніку купить, то з друзями посидить у кафе, то ще щось… А на дітей – нічого. Я вже не знаю, що ми тільки не робили. І говорили з ним, і сварилися, і вмовляли. Нічого не допомагає.

Сьогоднішній дзвінок мене довів. Віктор, побачивши моє обличчя, одразу все зрозумів.

“Що, знову?” — його голос був тихим, але я відчувала, як він теж страждає.

“Так,” — я тихо промовила, сівши за стіл. — “Знову. Каже, що грошей немає.”

“Аліменти?”

“Аліменти. Наші гроші, які ми йому дали, він, мабуть, уже розтринькав. Я вже втомилася, Вітю.”

Віктор сів поруч. Обняв мене за плечі. Мені захотілось, щоб цей момент тривав вічно. Його тепло завжди заспокоювало мене.

“Я теж втомився, Марійко. Але що ми можемо зробити?” — його слова були, як ліки, що вгамовують біль, але не лікують причину.

“Не знаю. Я більше не знаю,” — я відповіла, відчуваючи, як очі починають наповнюватись вологою. — “Я не можу дивитися, як Марта і Ірина, працюють, як конячки, щоб прогодувати наших онуків, а ми, замість того, щоб допомагати їм, допомагаємо цьому… цьому… не знаю, як його назвати…”

Ми мовчали. Кожен думав про своє. Я уявляла маленьку Соломійку і Сергійка, які, мабуть, чекають від батька хоч якийсь подарунок, а він і не думає про них. Уявляла Інну, яка вже доросла, але все одно потребує батьківської підтримки, хоча б моральної. А Іван… Він поводиться, як самотній вовк, який не хоче мати сім’ю.

Я не знаю, як так вийшло. Ми ж із Віктором все для нього робили. Давали освіту, купували все, що він просив. Чи ми, може, його занадто розбалували? Може, це наша вина? Наша надмірна любов спричинила таке?

“Треба поговорити з ним,” — сказав Віктор. — “Серйозно поговорити.”

“А що ми йому скажемо, Вітю? Що? Що ми відмовляємося йому допомагати? А як же тоді онуки? Що вони їстимуть? За що купуватимуть одяг? За що Ірина заплатить за садочок, а Марта за секції Інни?”

“Не знаю,” — Віктор знову повторив. — “Але так не може продовжуватися. Ми вже на межі. Ми ледве зводимо кінці з кінцями. Хто нам допоможе, якщо щось трапиться? Петро далеко. А Іван… він навіть не подумає про нас.”

Я мовчала. Я розуміла його слова. Розуміла, що він має рацію. Але я не могла. Не могла залишити онуків. Я не могла дозволити, щоб вони страждали через свого батька.

Я взяла телефон, знайшла номер Марти.

“Привіт, Мартусю! Як там наша Інна?” — мій голос був лагідним, як у матері.

“Привіт! Інна добре, готується до контрольної з математики. Як ви, як пан Віктор?” — її голос був наповнений турботою.

Я відчула, як тепло розливається в моїй середині. Марта завжди була до мене доброю. Вона ніколи не ображалася на мене чи на Віктора за те, що наш син такий.

“Ми нічого, Мартусю. Слухай, я телефонувала тобі, щоб сказати, що ми перевели аліменти на Інну. Ми тепер будемо тобі платити, а не Іван. Ми так вирішили з Віктором.”

“Мамо, але… але це не ваша відповідальність. Ви й так все життя нам допомагали.” — вона почала протестувати.

“Не сперечайся зі мною, Мартусю,” — я перервала її. — “Це наша онучка. І ми не можемо дивитися, як вона потребує чогось. Ти ж знаєш, як я її люблю. І Віктор теж. Нам спокійніше, коли ми знаємо, що все йде за призначенням.”

Я так само подзвонила Ірині. Вона теж, як і Марта, була спочатку здивована, але потім погодилася. Вона сказала, що їй було так приємно, що ми про них пам’ятаємо і дбаємо. Я сказала їй, що ми, якби не було Івана, самі б купили їм все, що потрібно. Я відчувала, як з мене спадає важкий тягар. Тепер я знала, що хоча б ці гроші підуть за призначенням.

Але що робити з Іваном? Цей чоловік, якого я виховала, нагодувала, одягнула, не став тим, ким я хотіла б його бачити. Він не став ні хорошим сином, ні турботливим чоловіком, ні відповідальним батьком.

Я не знаю, що сталося. Де ми помилилися? Може, ми були надто поблажливі?

Мої думки були, як осіннє листя. Вони кружляли в голові, не даючи спокою.

Наступного дня Іван знову зателефонував.

“Мамо, а коли я отримаю від вас грошову допомогу? Я так вдячний тобі. Тобі і татові.” — його голос був м’яким, як оксамит. Я отетеріла від подиву. Це ж не той Іван, що був учора!

“Іванку, що сталося? У тебе все добре?

“Нічого, мамо. Я просто хочу сказати, що ви мої найкращі батьки в світі.”

Я не знала, що сказати. Здавалося, що це була якась нова вистава. Я не вірила йому.

“Іванку, що ти робитимеш з цими грошима?” — я запитала, відчуваючи, що мої слова були важкі.

“Нічого, мамо. Я витрачу їх на потреби дітей.”

“Іване, я знаю, що ти брешеш. Я знаю, що ти їх не витратиш на дітей, як і всі попередні місяці. Цього разу я їх перевела твоїм колишнім дружинам, щоб вони купили дітям, що потрібно.” — я сказала, як була.

У трубці настала тиша. Я відчула, як він дихає.

“Мамо… Чому ти так зробила? Ти мені не довіряєш?” — його голос був холодним, як лід.

“Іване, ми з татом не можемо інакше. А годувати і тебе і онуків… вибачай… нам заважко. Ми вже не можемо так, як колись.”

“Мамо, але це моя відповідальність. Ти не маєш права забирати у мене гроші,” — він відповів.

“Іване, це наші гроші. І ми вирішуємо, що з ними робити. Ми їх даємо не тобі, а твоїм дітям. І ми будемо давати їх, поки не переконаємося, що ти сам почав про них дбати,” — я відповіла.

“Ви… ви не маєте права!” — його голос звучав, як злісний шепіт.

“Іване, ми – твої батьки. І ми маємо право. Ми маємо право допомогти нашим онукам. А ти… ти можеш думати, що ми тобі заважаємо, але це не так. Ми тобі допомагаємо, щоб ти став людиною.”

У трубці настала знову тиша. Я відчула, як моя рука тремтить.

“Мамо, я…,” — він промовив, а потім кинув слухавку.

Сльози з очей потекли самі. Я не очікувала цього. Я не могла повірити, що мій син, якого я виховувала з любов’ю, може сказати мені таке.

Я відчула, як Віктор обіймає мене за плечі.

“Марійко, не плач. Він цього не мав на увазі.”

“Мав, Вітю, мав. Він справді так вважає,” — я сказала.

Я не знаю, що робити далі. Я не знаю, як ми будемо жити з цим. Я не знаю, що робити з Іваном.

Чому він так чинить? Чи зможе він колись усвідомити, що діти – це його відповідальність? Чи є у нього шанс стати хорошим батьком? Чи ми, батьки, несем відповідальність за вчинки наших дітей? Як нам, батькам, жити з цим? Чи варто нам продовжувати допомагати йому, щоб він не відчував, що його кинули, чи це буде тільки гірше? Як нам знайти золоту середину між допомогою та незалежністю?