– Мамо, ну як ти можеш? Ти ж знаєш, що Іванчику окуляри терміново потрібні – лікар сказав, без них зір погіршиться, а ще ця процедура на зуби, тисяча гривень не вистачає! І Аня з кашлем не припиняє, ліки ж не безплатні!, – Оксана стояла посеред кухні, тримаючи за руку маленьку Марію, яка хникала, ховаючи обличчя в спідницю мами. Її голос тремтів від розпачу, очі блищали, ніби після дощу. Я сиділа за столом, стискаючи в руках чашку з чаєм, що вже охолов, і дивилася на дочку, яка завжди була такою впертою, як я в молодості.

Я ковтнула, намагаючись знайти слова, бо серце стискалося від її слів. “Доню, я розумію, справді. Онуки – це ж мій скарб, і я б віддала останнє, якби могла. Але в мене зараз немає… Ті чотири тисячі гривень, що я відкладала, – це на пам’ятник Петру. Я йому пообіцяла перед тим, як… ну, ти знаєш. Річниця через місяць, служба в церкві, і щоб усе було гідно. Хто ж мені їх поверне, Оксано?”

Вона відступила крок, ніби я штовхнула її. Марія підняла голову, її великі очі дивилися на мене здивовано, а старша Анна, яка гралася з лялькою в кутку, раптом запитала: “Бабусю, а Петро – це той дідусь на фото? Чому пам’ятник? Він же в небі, як ангел?” Оксана різко повернулася до неї: “Анечко, не зараз, грайся тихо.” Потім глянула на мене, і в її очах промайнуло щось гостре.

“На пам’ятник маєш, мамо? Чотири тисячі – для каменю? А для своїх онуків, для їхнього здоров’я – ні? Це ж не по-людськи. Татові камінь потрібен, чи щоб ми, його родина, не голодували? Ти обіцянку дала – ну й дай щиру молитву, а не гроші в банку ховай!”

Я відвела погляд, бо її слова подіяли, як холодний вітер у спину. “Оксано, доню, це не так просто. Я Петру пообіцяла – і собі теж. Ми з ним завжди говорили про таке: гідно попрощатися. А ти… ти ж знаєш, як я вас люблю. Просто зараз не можу. Може, Сергій з роботи щось отримає, або сусіди позичать?”

Вона похитала головою, піднімаючи Марію на руки. “Сусіди? Мамо, Сергій з роботи ледве кінці з кінцями зводить, після тієї кризи на залізниці зарплата впала до двох тисяч на місяць. А ти… ти сидиш тут, у своїй хаті, з копійкою, і кажеш “не можу”. Гаразд, піду. Але запам’ятай: онуки питатимуть, чому бабуся не допомогла.” Двері грюкнули тихо, але ехо рознеслося по дому, як набат. Я залишилася сидіти, дивлячись на порожній поріг, і думала: “Чи правильно я вчинила? Чи справді обіцянка важливіша за сльози дитини?”

Той вечір не давав спокою. Я вийшла на ганок, де осіннє сонце вже хилилося до заходу, фарбуючи небо в помаранчеві тони. Село, де я прожила все життя, дихало спокоєм: кури квоктали в курнику, сусідські собаки гавкали на віддаленому гавкоті, а десь за горбком чувся сміх дітей, що гралися в хованки. Але в моїй голові крутилися слова Оксани, як осіннє листя в вихорі. Чотири тисячі гривень – не шалені гроші для когось, але для мене, пенсіонерки з тисячі восьмисот гривень на місяць, це був скарб, накопичений крапля за краплею: відмовила собі в новій куртці, економила на каві в магазині, навіть хліб пекла вдома, щоб зекономити по сто гривень на тиждень.

Я згадувала, як усе почалося. Мені було двадцять, коли я зустріла Петра. Він приїхав у наше село з сусіднього району – високий, з русявим волоссям і посмішкою, що освітлювала кімнату. Працював на тракторі в колгоспі, а я – учителькою в початковій школі. “Олено, – сказав він першого разу, коли ми гуляли над річкою, тримаючись за руки, – ти як та квітка в саду: проста, але така гарна, що серце крається. Обіцяй, що не полетиш геть, як пташка.” Я засміялася: “Петре, а ти обіцяй, що не залишиш мене з пусткою. Ми ж побудуємо дім, де сміх не змовкає.”

Ми одружилися через рік – скромне весілля в клубі, з варениками і піснями під гармонію.

“За вас, Олено! – підняв келих мій батько. – Щоб життя було як мед, солодке і густе.” Петро додав: “І як червоненьке – з роками тільки кращим.” Ті слова я пам’ятала досі. Перша дитина, Роман, народився через дев’ять місяців. Я тримала його на руках у пологовому, а Петро шепотів: “Диви, синку, яка мама в тебе. Вона тебе всьому навчить.” Роман ріс допитливим: у п’ять років уже лагодив велосипеди з татом, а в десять мріяв про далекі моря. “Мамо, – казав він за вечерею, жуючи картоплю з котлетами, – я стану капітаном. І заберу вас з татом у круїз!”

Ми сміялися, бо життя було простим: Петро на роботі, я в школі, ввечері – город і розмови під зорями. “Олено, – говорив він, обіймаючи за талію, – ти – мій компас. Без тебе я б заблукав.” Потім з’явилася Оксана – крихітка з карими очима, як у мене. “Ще одна принцеса, – жартував Петро, качаючи її на руках. – Романе, ти тепер захисник сестри. Обіцяй, що не даси скривдити.” Роман кивнув серйозно: “Обіцяю, тату. А ти обіцяй, що ми завжди разом.”

Роки минали, як сторінки в альбомі. Роман виростав сильним хлопцем: закінчив технікум на механіка, знайшов роботу в місті за сто кілометрів. “Мамо, – дзвонив він щонеділі, – усе гаразд. Зустрів дівчину, Лілію. Серйозно все. Скоро приїдемо, познайомишся.” Я радилася з Петром: “Син наш виріс. А Лілія – добра?” Він сміявся: “Добра, як мед. Головне – щасливі.”

Оксана була іншою – бурхливою, як весняна повінь. У школі вічно в центрі подій: то вистава, то гурток. “Мамо, – скаржилася вона в підлітковому віці, сидячи за столом з підручниками, – чому Роман такий спокійний? А я весь час біжу, як вихор.” Я гладила її по волоссю: “Бо ти – вогник, доню. А він – як дуб. Разом – сила.”

Вона знайшла Сергія в інституті – він вивчав залізничну справу. “Мамо, – розповідала по телефону, – Сергій – мій герой. Каже, що поїде в Польщу заробити на дім, і ми все матимемо.” Весілля було гучним: родичі з обох боків, танці до ранку. “За вас, молодята! – тостував Петро. – Щоб дім ваш був повний сміху, а не сліз.”

Перша онука, Анна, з’явилася через рік. Я приїхала до пологового. “Оксано, доню, – шепотіла я, тримаючи малесеньку ручку, – яка красуня. Сергій, ти тепер тато – обіцяй берегти їх.” Він кивнув: “Обіцяю, тещо. Для них гори зверну.” Потім Марія, а за нею Іванчик – хлопчик з ямочками на щоках. “Бабусю! – кричав Іван, коли йому виповнився рік, тягнучи мене за спідницю. – Гра! Вежа!” Ми будували з кубиків вежі, що падали з реготом, і я думала: “Оце і є щастя – просте, як дихання.”

Поки Петро був живий, ми допомагали, як могли. Він відкладав з зарплати по п’ятсот гривень на місяць для дітей: Роману на авто, Оксані на пелюшки. “Олено, – казав він увечері, рахуючи копійку, – родина – це ланцюг. Якщо слабке ланка, весь розвалиться.” Я кивала: “Так, любий. А ти обіцяй, що ми доживемо до онуків-внучат.” Сергій їздив у Польщу – по два місяці, привозив тисячу євро, купував техніку, облаштовував будинок на сусідній вулиці. “Тещо, – дякував він, приносячи подарунки, – без вас би не впоралися. Ось телевізор новий – для Аніних мультиків.”

Ми часто збиралися: неділі за столом, з борщем і голубцями. “Романе, – питала Оксана, жуючи салат, – а ти коли дітей? Лілія ж не молодшає.” Він сміявся: “Скоро, сестро. Спершу квартиру купимо. А ти, Сергію, знову в Польщу? Не втомлюєшся?” Зять зітхав: “Втомлює, але для дітей – що завгодно. Оксана каже, Іванчику скоро школу, то треба накопичити.”

Петро любив такі вечері. “Дивіться, – говорив він, піднімаючи келих з компотом, – ми – дерево. Коріння – ми з Оленою, гілки – ви, листя – онуки. Обіцяйте, що триматиметеся разом.” Усі кивали: “Обіцяємо, тату/дідусю!”

Але життя не питає дозволу. Рік тому, восени, Петро поскаржився на втому. “Олено, – сказав він за сніданком, ковтаючи каву, – серце ниє трохи. Йдемо до лікаря?” Я наполягала: “Так, любий. І обіцяй, що послухаєш.” Лікарі сказали – перевірка, аналізи. А через тиждень… його не стало. Раптово, тихо, як листок з дерева. Я сиділа біля нього в лікарні, тримаючи руку: “Петре, тримайся. Діти чекають, онуки сміються. Обіцяй, що вернешся.” Але він усміхнувся востаннє: “Обіцяю, кохана. Бережи їх. І себе.”

Світ потьмянів. Роман приїхав з Лілією, обіймав: “Мамо, ми з тобою. Не сумуй.” Оксана плакала: “Тату… чому так рано?” Сергій шепотів: “Тещо, ми впораємося.” Поховання було скромним – церква, родина, дощ, що періщив по парасольках. “Вікторе, – шепотіла я над могилою, – обіцяю: гідний пам’ятник. І служба щороку. Ми не забудемо.”

Після того я взялася за обіцянку. Почала відкладати: по двісті гривень з пенсії, продаючи на базарі яйця від курей – по сто за десяток. “Олено, – радила сусідка Галина за чаєм на лавці, – ти ж одна. Чому не попросиш дітей? Роман же в місті заробляє.” Я зітхала: “Вони мають свої клопоти, Галю. А це – моя обіцянка. Петро мріяв про щось вічне.”

Роман справді дзвонив: “Мамо, як ти? Лілія каже, приїжджай до нас. Квартира велика, кімната для тебе.” Я відмовлялася: “Сину, тут мій дім. Хата, город. А ти обіцяй, що щасливий.” Він обіцяв. Оксана приходила частіше – з онуками. “Бабусю! – кричала Анна, вбігаючи, – розкажи казку про принцесу!” Ми сідали на килим, і я починала: “Жила-була принцеса в замку з квітів. Але щастя її ховалося в простих речах – у сміху з братом і сестрою.” Марія додавала: “А дракон? Бабусю, дракон добрий?” Іванчик тягнув: “Я – лицар! Бабусю, граймо!”

Сергій теж заходив: “Тещо, як здоров’я? Ось, взяв хліба з пекарні – свіжий.” Ми розмовляли: “Сергію, а ти в Польщу не плануєш? Діти ростуть, гроші потрібні.” Він зітхав: “Планую, тещо. Але зараз робота на залізниці – поїздки скоротили. Зарплата дві тисячі, а ціни… Оксана втомилася, каже, що аптека – як чорна діра.”

Я допомагала, як могла: варення для дітей, светри пов’язані. “Оксане, – казала я, передаючи кошик, – тримай. Для Іванчика – шкарпетки.” Вона обіймала: “Дякую, мамо. Ти – наша опора.” Але після кризи все змінилося. Сергій перестав їздити – візи ускладнили, робота стабілізувалася, але зарплата впала. Діти хворіли: то застуда, то зуби. “Мамо, – дзвонила Оксана, – Аня з температурою. Ліки по триста гривень пачка. Допоможи?”

Я давала, що мала: по п’ятсот, по тисячу. “Доню, бережи себе. Обіцяй, що не перепрацюєш.” Але копійка танули. Аж ось той день – з Іванчиком і окулярами. “Мамо, – почала вона, сідаючи за стіл, – лікар сказав: окуляри по дві тисячі, процедура – ще тисяча. Аня кашляє, ліки– п’ятсот. Сергій сказав, що з зарплати тільки на комуналку вистачить. Ти ж відкладаєш… на той… пам’ятник. Може, частину? Для онуків?”

Я похитала головою: “Оксано, я люблю вас усіх. Але ті чотири тисячі – святе. Петро чекає. Може, до лікаря по безплатній черзі?” Вона заплакала: “Черга? Мамо, Іван не бачить дошку в школі! А ти про камінь? Татові молитва потрібна, а не граніт!” Я мовчала, бо слова застрягли.

Після її відходу я не спала. Вночі сиділа з альбомом фото: от ми з Петром на річці, от Роман з дипломом, от Оксана з букетом. “Петре, – шепотіла я, – що робити? Обіцянка чи онуки?” На ранок пішла до церкви – свічка за нього. “Боже, – молилася, – дай знак. Щоб не зламати слово, але й серце не розбити.”

Сусідка Галина зайшла ввечері: “Олено, чула, Оксана бігла слізьми. Що сталось?” Я розповіла. Вона зітхнула: “Дитино, родина – понад усе. Пам’ятник почекає, а здоров’я – ні. Обіцянку можна в молитві виконати.” Я сумнівалася: “А якщо не повернуть? Річниця – святе.”

Роман подзвонив: “Мамо, чув від Оксани. Приїду на вихідні, поговоримо. Обіцяю, допоможемо з пам’ятником.” Лілія додала: “Тьотю Олено, ми відкладемо. Головне – ви спокійні.” Але спокою не було.

Оксана не дзвонила три дні. Потім прийшла з Анею: “Мамо, ми в аптеку по черзі. Дякую, що подумала.” Але очі уникали моїх. “Доню, – сказала я, обіймаючи, – пробач. Може, частину дам? Дві тисячі?” Вона похитала головою: “Ні, мамо. Ти права – обіцянка святе. Просто… важко.”

Ми посиділи, попили чаю. Аня малювала: “Бабусю, це дідусь Петро на хмаринці. Він посміхається.” Я поцілувала: “Так, внучко. І він пишається нами.” Оксана додала тихо: “Мамо, розкажи про тата. Як ви познайомилися?” Я почала: “Було це над річкою… Він сказав: “Олено, ти – моя зірка”.”

Ті розмови гріли, але сумнів не йшов. “Чи правильно? – думала я ночами. – Пам’ятник – для пам’яті, але онуки – живі. Хто поверне гроші? А якщо не поставлю – зраджу Петра?”

Тепер я сиджу і думаю: може, справді молитва важливіша? Але чотири тисячі лежать, як нагадування. Онуки ростуть, недуги минають, а обіцянка – вічна. Чи віддати? Чи тримати? Друзі, як ви? Допомогти родині чи слово берегти? Поділіться в коментарях – ваші історії, поради. Може, разом розберемося. Дякую, що вислухали.