— Мамо, Світлана — моя доля, не лізь! — огризнувся Руслан, коли я в черговий раз застерігала його від її жадібних планів.
Але той запис, де вона хизувалася подрузі аліментами й квартирою, лежав у моїй кишені, готовий викрити правду — і тепер я чекала моменту, коли син сам побачить її справжнє обличчя

Обов’язком батьків є скерувати дитину так, щоб її шлях був якомога простішим. Коли ж нащадок дорослішає, він забуває всі батьківські поради.

Коли Руслан познайомив мене з Світланою, я одразу зрозуміла, що це саме той тип жінки, від якого я завжди застерігала мого сина. Вона вийшла за нього з планом збагатитися, але я не дозволю цьому статися.

Я пишаюся Русланом. Він виріс у звичайній сім’ї, де не було зайвих статків, але воля до праці робила дива. Я відкладала кожну копійку, щоб оплатити йому університет – скільки змогла, стільки й вклала. Решта залежала від нього самого. Руслан не підвів: вивчився на програміста, знайшов роботу в солідній фірмі й почав підкорювати сходинки кар’єри.

Сьогодні він заробляє достатньо, щоб жити безтурботно, купувати все необхідне й навіть мріяти про більше. Тільки от самотність його тривожила мене. Я часто молилася, аби він знайшов ту єдину, яка б цінувала його не за гаманець, а за душу.

Того вечора я сиділа за кухонним столом, попиваючи чай і гортаючи стару книгу рецептів. Сонце вже сідало, заливаючи кімнату теплим помаранчевим сяйвом, коли задзвонив телефон. Номер Руслана блимав на екрані, і я посміхнулася, натискаючи кнопку відповіді.

— Привіт, мамо! Як твої справи? — голос сина звучав незвично бадьоро, ніби він щойно виграв у лотерею.

— Та все гаразд, синку. А ти чому такий щасливий? Щось сталося?

— Ой, мамо, ти мене розкусила! Краще приїду завтра, розповім усе при обіді. Зробиш свої фірмові вареники?

— Звісно, зрадію! — Я вже уявляла, як ми вдвох сидимо за столом, як у старі добрі часи.

— Тоді о другій. І… приготуй на одного більше. Не сам буду.

Він розсміявся й поклав слухавку, залишивши мене в приємному передчутті. «Може, нарешті познайомить з дівчиною?» — подумала я, витираючи руки об фартух. Руслан завжди був обережним у таких справах, тож ця таємничість обіцяла щось особливе.

Наступного дня я рано встала, замісила тісто й наліпила вареників з вишнями – його улюблених. Квартира наповнилася солодким ароматом, а я намагалася не нервувати. Рівно о другій пролунав дзвінок у двері. Я поправила волосся й пішла відчиняти.

Руслан стояв на порозі з букетом ромашок у руці, а поруч – струнка брюнетка з посмішкою, що сяяла яскравіше за сонце. Вона мала довге волосся, що спадало хвилями, й одягнена була просто, але зі смаком – легка сукня, що підкреслювала струнку фігуру.

— Мамо, знайомся, це Світлана. Моя… ну, ти зрозумієш, — Руслан почервонів, подаючи квіти.

Світлана простягнула руку, її долоня була м’якою й теплою.

— Дуже приємно, Оксана Петрівно. Руслан стільки про вас розповідав – добра, мудра жінка, яка тримає весь світ на плечах.

Я стиснула її руку, але всередині щось стиснулося. Її очі блищали, ніби коштовностями, але в глибині чатувала тінь – хитра, оцінююча. Перше враження рідко бреше, а моє кричало: обережно! Та я змусила себе посміхнутися.

— Заходьте, заходьте. Обід на столі, нехай не стигне.

Ми сіли за стіл, і розмова потекла легко. Руслан розповідав, як вони зустрілися: Світлана працювала баристою в кав’ярні біля його офісу. Він заходив щодня на каву, а одного разу наважився запросити на прогулянку. Сміх, спільні інтереси – все як у казці. Але коли я запитала про її нинішню роботу, повітря ніби загусло.

— Та я… вже не працюю там, — Світлана опустила очі, ковтнула вареника. — Вирішила змінити життя.

Руслан поклав виделку й узяв її за руку.

— Мамо, Світлана чекає дитину. Близнюки! Четвертий тиждень.

Я отетеріла з чашкою в руці. Радість змішалася з тривогою – так швидко? Вони знайомі лише два місяці!

— Вітаю вас, діти. Це ж диво! — Я обняла їх обох, але в голові крутилися питання. — А плани на майбутнє? Шлюб?

— Так, одружимося незабаром, — Світлана підняла руку, демонструючи скромний перстень з камінчиком. — Руслан – мій обраний. Ми все продумали.

Руслан кивав, сяючи щастям, а я силкувалася не показати сумнівів. Після обіду вони пішли, обіцяючи скоро повернутися. Я залишилася наодинці з думками, миючи посуд. Щось у цій історії не сходилося: раптовий цікавий стан, відмова від роботи. Руслан заслуговував на кращу долю.

Наступного дня я не витримала й подзвонила сину.

— Руслане, приїдь після роботи. Треба допомогти з полицею в шафі – важка, самотужки не впораюся.

Він приїхав увечері, втомлений, але усміхнений. Я налила чаю й одразу перейшла до справи, поки ми сиділи на кухні.

— Синку, не ображайся, але я хочу поговорити про Світлану. Ти впевнений у ній?

— Мамо, ти ж мене знаєш. Ми закохані, і дитина… ну, це подарунок долі.

Я зітхнула, торкнувшись його руки.

— Головне, щоб ти не поспішав. Діти – це відповідальність, а не привід для шлюбу.

— Не переживай, мамо. Все буде гаразд, — Він поцілував мене в щоку й пішов, але я бачила: сумніви вже закралися й у нього.

Тиждень потому прийшла смс від Руслана: «Близнюки! УЗД показало двох хлопчиків!». Я заплакала від радості – онуки! Але серце стискалося: чи готова Світлана до цього? Чи не грає вона ролями?

Вони одружилися тихо, без зайвого шуму – скромна реєстрація, родинний обід. Руслан сяяв, Світлана – теж, але її посмішка здавалася дивною. Я подарувала їм постільну білизну, вишиту власноруч, і прошепотіла сину: «Бережи себе». Він кивнув, але очі були серйозними.

Близнюки народилися здорові, гарненькі – назвали їх Андрієм та Максимом. Руслан не натішився: міняв підгузки, гуляв з ними ночами, коли Світлана втомлювалася. А вона… Вона справді втомлювалася. Часто дзвонила: «Оксана Петрівно, заберіть хлопчиків на годинку, мені треба відпочити». Я брала онуків із радістю – вони були моїм скарбом, осяювали мене своїми першими посмішками. Але бачила: Світлана не рвалася до роботи, витрачала час на подруг, манікюр, шопінг. Руслан працював понаднормово, щоб усе трималося.

Минали місяці, і я помічала зміни в синові. Він приходив сам, сідав за стіл із чаєм і мовчав. Одного разу я не витримала.

— Руслане, що трапилося? Ти схуд, очі втомлені.

Він зітхнув, потираючи скроні.

— Мамо, все добре. Просто… Світлана часто злиться. Каже, що я мало буваю вдома, а гроші йдуть на вітер.

— А ти? Ти ж стараєшся.

— Стараюся. Але іноді думаю: чи не поспішив я?

Я обійняла його, не кажучи ні слова. Інтуїція кричала: щось не так. І правда виринула раптово, як гроза в ясний день.

То був ранок. Світлана привезла хлопчиків до мене – як завжди, з сумкою пелюшок і вибаченнями.

— Оксана Петрівно, терміново до подруги – її машина зламалася, треба забрати. До вечора повернуся!

Вона поцілувала онуків у лобики й побігла геть. Я нагодувала малюків кашею, вони заснули в колисці. За деякий час, я підійшла до вікна з телефоном – перевірити повідомлення. А там, під будинком, стояла Світлана. Вона не поїхала, а стояла й набирала номер. Вітер стих, і слова долинули чітко – я на другому поверсі, вікно відчинене.

А потім я увімкнула диктофон. Серце калатало.

— Так, слухаю, — її голос був різким, без тієї солодкості.

Пауза, потім:

— Ні, з Русланом усе як по маслу. Він як той ослик – тягне все на собі. Але скоро розлучимося. Я вже все продумала.

Ще пауза, сміх – холодний, як лід.

— Аліменти? На двох дітей – мінімум по десять тисяч на кожного, плюс допомога самотній матері, субсидії на житло. Суд дасть мені квартиру. А до того часу знайду когось багатшого – такого, хто не запитує, а платить. Ха, Руслан думає, що я його люблю.

Я стиснула телефон так, що кісточки побіліли. Кожен звук записувався: її плани, цинічні жарти, обіцянки подрузі «поділитися» з нею чутками. Світлана не просто хотіла грошей – вона планувала розбити життя мого сина, забрати онуків як інструмент для шантажу.

Вона сіла в таксі й поїхала, а я сиділа на підвіконні, тремтячи. Цілий день я переслуховувала запис, збираючи сили. Ввечері, коли Руслан приїхав по дітей, я замкнула двері й сіла навпроти.

— Синку, послухай це. І не перебивай.

Я увімкнула аудіо. Його обличчя блідло з кожним словом. Коли закінчилося, він мовчав хвилину, а потім підвів очі – сповнені смутку, але рішучості.

— Мамо… Ти мала рацію від початку. Я сліпий був.

— Не кажи так. Ти кохав, а кохання сліпить. Але тепер ми захистимо хлопчиків. І тебе.

Він кивнув, обійняв мене міцно.

— Дякую. Подам на розлучення, візьму адвоката. З цим записом суд зрозуміє: вона не гідна бути матір’ю.

Ми говорили до ночі – про плани, про те, як я допоможу з онуками. Руслан посміхався вперше за місяці: «Хлопці – моє все. А ти – наша опора». Світлана намагалася виправдатися, коли дізналася, але було пізно. Докази говорили самі за себе.

Сьогодні Руслан і близнюки живуть у новому ритмі. Він частіше посміхається, грає з синами в парку, а я – поруч, варю борщ і розповідаю казки. Біль минув, залишивши урок: інтуїція матері – то компас у бурі. Але чи завжди варто довіряти їй сліпо? А ви, дорогі читачі, як би вчинили на моєму місці? Поділіться в коментарях – може, ваші історії допоможуть комусь уникнути помилок.