– Мамо, це ж ми твоя родина! Ну які Франції чи Америки! У тебе тут ми – діти, онуки. Ти нам всім потрібна! Ти як поїдеш на кілька років, так станеш нашем дітям чужа, вони тебе й забудуть! – умовляє мене старша дочка Надя.

Я зараз на роздоріжжі і вся у сумнівах. У мене троє дітей. Вони всі вже влаштовані, у кожного своя сім’я. З чоловіком ми дуже давно розлучені, у кожного було своє життя, але наразі я сама. Але не зовсім.

Два місяці тому мені випала нагода поїхати у Францію до давньої знайомої моєї студентської приятельки. Вона давно там оселилася, живе у затишному містечку неподалік Бордо. Там багато українців, і я навіть змогла зустріти кількох земляків.

Але найбільше мене вразило інше: я познайомилася з французами, які поділяють мою любов до подорожей. Серед них був один чоловік — його звуть П’єр.

Ми швидко знайшли спільну мову. Спочатку це були прогулянки старовинними вуличками, обговорення книжок, напоїв і сиру, а потім наша симпатія стала чимось більшим.

Та зараз я вдома, в Україні. Повернулася місяць тому. Хочу зустріти свята з сім’єю, але думками я вже у Франції. П’єр не раз писав, телефонував. Він хоче, щоб я повернулася. Каже:

— Життя занадто коротке, щоб не дозволяти собі бути щасливим.

А я думаю: а чи можу я дозволити собі це щастя? У мене тут троє дітей, п’ятеро онуків. Вони приходять до мене майже щодня, або я мотаюся до них чи з ними.

Відчуваю себе потрібною, але водночас і втомленою. Їхні прохання часом звучать як вимоги – оплатити няню, звозити когось з онуків на гуртки.

Одного разу на сімейному обіді моя найстарша дочка, Надя, сказала:

— Мамо, ти ж розумієш, що ми не можемо без тебе. Хто буде допомагати з дітьми? Нам і так важко.

— Але я теж хочу іноді жити для себе, — тихо відповіла я, намагаючись не дивитися їй в очі.

— Для себе? — обурилася середня дочка, Інна. — А як же ми? Як онуки?

Мій син Максим мовчав, але я бачила в його очах те саме запитання: “Мамо, ти нас покинеш?”

Того вечора я довго сиділа на кухні, розмірковуючи. Чи справді я їм така вже потрібна? Або це просто страх, що їхні проблеми залишаться лише на їхніх плечах? Я люблю своїх дітей, але відчуваю, що останні двадцять років я жила лише для них.

На днях я вирішила поговорити з П’єром. Ми зідзвонилися. Він каже:

— Я розумію, що ти вагаєшся. Але, будь ласка, подумай про себе. Що тобі потрібно? Що робить тебе щасливою?

Я не знала, що відповісти. Щастя – що це для мене зараз? Сім’я? Подорожі? Свобода?

Моя найкраща подруга Оксана, яка знає мене краще за всіх, якось сказала:

— Дітей ти виростила, вони живуть своїм життям. Тепер твій час. І якщо ти його не використаєш, будеш шкодувати, бо буде пізно і ти не стаєш молодшою.

Воно то так. Але я уявляю їхні обличчя, якщо я скажу, що їду. Вони будуть розчаровані, сумні. Якщо я зникну, їхній світ похитнеться.

Вчора я вирішила поговорити з дітьми чесно. Зібрала їх у вітальні, поки онуки дивилися мультфільми в іншій кімнаті. Почала з важкого:

— Дітки мої дорослі, я хочу сказати вам щось важливе.

Вони здивовано подивилися на мене. Надя першою запитала:

— Щось сталося?

— Ні, нічого поганого. Просто я все ж таки хочу поїхати. На якийсь час. Можливо, надовго.

В кімнаті запанувала тиша. Потім Інна різко відповіла:

— І нас ти просто залишиш?

— Я ж не назавжди. І ви всі дорослі. Я заслужила трохи свободи.

Максим уперше подав голос:

— Мамо, якщо ти цього справді хочеш, то, можливо, ти повинна спробувати. Ми впораємося.

Я подивилася на нього з подякою. Але обличчя Наді і Інни виражали тільки розчарування.

Тепер я сиджу в тиші, переглядаю фото з Франції і думаю: чи зможу я залишити все, що знаю і люблю тут, в Україні, заради чогось нового? Чи дозволять мені мої діти відпустити їх, і чи зможу я відпустити себе, не корити за те, що поїхала?

Що б на моєму місці зробили ви?

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.