«Мамо, це ж усього 2000 гривень на сережки, я заслужила!» — вигукнула Олена, коли я запитала, куди поділися аліменти. Матвій тихо шепнув, що в школі просили зробити оплату за зошити, і я зрозуміла, що правда ховається десь глибше.

Моя донька витрачає аліменти на власні забаганки. Вона цінує модні аксесуари більше, ніж шкільні підручники для дітей.

Я почала помічати дрібниці, які складалися в тривожну картину. Пакунок від кур’єра, новий браслет на її зап’ясті, порвані кросівки Софії, обіди з найдешевших продуктів. Усе це почало вимальовувати правду, яку я намагалася ігнорувати.

Моє життя обертається навколо моїх онуків, Софії та Матвія. Вони — моє сонце, мої ранки й вечори. Але турбота про них лягає не лише на мою доньку Олену, а й на мене. Мабуть, навіть більше на мене.

Відколи Олена залишилася сама з дітьми, я взяла на себе більшу частину обов’язків. Готую їжу, купую продукти, перевіряю уроки, забираю Матвія з дитсадка. Без моєї допомоги, не знаю, як би вони впоралися. Батьки дітей давно зникли з їхнього життя, залишивши лише аліменти. Гроші, які мали б піти на зошити, одяг, шкільні обіди.

Але іноді здається, що ці гроші випаровуються. Я готую суп із дешевих овочів, а Олена, гортаючи телефон, ніби живе в іншому світі — світі блискучих прикрас і швидких радощів.

Того дня я поверталася з базару в нашому містечку на Черкащині. У руках — дві важкі сумки з картоплею, морквою й буряком. Ще здалеку помітила кур’єра біля нашого будинку. Він тримав коробку, а Олена, сяючи від нетерпіння, підписувала доставку. Вона розірвала пакунок, і я побачила, як на світло з’явився блискучий браслет із сріблястим камінцем.

«Нарешті приїхав!» — вигукнула вона, ніби це був скарб, а не річ, куплена за гроші, які мали б піти на дітей.

Я прикинулася, що розбираю покупки, але краєм ока стежила за нею. Вона крутила браслет у руках із такою радістю, якої я не бачила, коли вона обіймала Софію чи Матвія. Під час вечері Софія раптом сказала:

— Бабусю, у школі просили принести кольоровий папір. У мене його немає.

Я відчула, як у середині мене щось стиснулося. Софія сиділа, опустивши очі, ніби винна. Я погладила її по голові.

— Сонечко, чому не сказала раніше?

— Не хотіла вас турбувати, — тихо відповіла вона.

Я глянула на Олену, яка перемішувала кашу на плиті.

— Олено, у дітей усе є для школи? — спитала я спокійно, але в голосі проскочила напруга.

— Та це ж просто папір, мамо. Не роби з цього проблему, — буркнула вона, знизавши плечима.

Я прикусила губу, щоб не сказати зайвого. Але в голові вже складалися шматочки пазла: пакунок, браслет, відсутність паперу, старі кросівки Софії, дешеві продукти. Усе вказувало на те, що я не хотіла визнавати.

Після вечері, коли діти пішли гратися, я не витримала.

— Олено, де ти взяла гроші на цей браслет? — спитала я, стараючись тримати голос рівним.

Вона підняла брови, ніби я образила її.

— Це мої гроші, мамо.

— Це аліменти, — відповіла я. — Вони для дітей.

— Не перебільшуй. Діти ситі, одягнені, — відмахнулася вона, ніби розмова була дрібницею.

Я стиснула край столу.

— Софія соромиться просити папір у школі. Матвій ходить у куртці, яка йому мала. А ти купуєш браслети.

Олена різко встала, її очі спалахнули.

— Я теж маю право на життя! Ти завжди мене критикуєш!

— А твої діти? Вони теж мають право на нормальне життя, — відповіла я, відчуваючи, як у середині мене наростає гнів.

Атмосфера стала напруженою. Олена ходила по кухні, розмахуючи руками.

— Ти завжди лізеш у моє життя! Тобі ніколи не подобається, що я роблю!

Я дивилася на неї, і в мені росла безпорадність. Я знала, що ця розмова — лише початок, і вона може вийти з-під контролю.

Перед тим, як відповісти, я згадала себе багато років тому. Я була молодою мамою, працювала на заводі в Умані, поверталася додому втомлена, але завжди думала: діти не можуть бути голодними. Іноді я їла лише хліб із чаєм, щоб Олені вистачило на нову сукню до школи. Я не знала, що таке «задоволення» для себе, але знала, що відповідальність за дитину — це головне.

— Олено, — почала я, хоча в середині мене все кипіло, — у дітей є тільки ми з тобою. А ти витрачаєш гроші, які для них.

— Я маю право на щось своє! — перебила вона. — Ти думаєш, що якщо я куплю браслет, я погана мати?

— Справа не в браслеті, — відповіла я, голос тремтів. — Справа в тому, що діти приховують від тебе свої потреби. Вони бояться тебе засмутити.

У цей момент до кухні зайшла Софія. Вона стояла у дверях, тримаючи Матвія за руку. Вони дивилися на нас, тихі й серйозні, ніби відчували напругу. Олена відвернулася до вікна, ховаючи обличчя. Повітря стало важким, дихати було складно.

— Ти завжди мене засуджуватимеш, — нарешті сказала вона тихо. — А мені завжди доведеться виправдовуватися.

— Бо ти поводитися як дитина, — відповіла я, хоча знала, що ці слова її зачеплять.

Наступного дня я взяла Матвія на прогулянку до парку. Ми йшли алеєю, де осіннє листя шелестіло під ногами. Матвій штовхав камінчик і мовчав, ніби щось обдумував.

— Бабусю, — нарешті сказав він, — мама раділа тому браслету. Це ж добре, правда?

Я відчула, як у горлі застряг клубок. Не хотіла брехати, але й не могла зруйнувати його віру в маму.

— Так, маленький, вона раділа, — відповіла я, силуючись посміхнутися. — Але я хочу, щоб і ти мав причину радіти.

Матвій глянув на мене.

— Я б хотів нову куртку. Ця тісна. Але я не сказав мамі, щоб вона не засмутилася.

Я відчула, як у середині мене щось стиснулося. Присіла біля нього, взяла його маленьку руку.

— Ніколи не приховуй, що тобі потрібно. Ти маєш право просити куртку, зошити, усе, що тобі треба.

— Але мама тоді сумує, — прошепотів він.

Я обійняла його, намагаючись стримати сльози. Ця дитина несла тягар, який не мала б знати.

Наступні тижні були напруженими. Я намагалася лагідно говорити з Оленою, але вона закривалася. Іноді вона поверталася додому з новими речами — то сумочка, то нові сережки. Я бачила, як Софія соромиться просити нову папку для малювання, як Матвій обережно натякає, що його рюкзак порвався.

Одного вечора я знайшла в шухляді квитанцію з магазину косметики. Сума була більшою, ніж коштували б підручники для Софії на весь рік. Я відчула, як у середині мене щось подіяло, ніби хтось стиснув моє серце.

— Олено, — почала я, тримаючи квитанцію, — поясни це.

Вона глянула на папірець і зітхнула.

— Мамо, я не можу жити тільки для дітей. Я молода, я хочу відчувати себе живою.

— А твої діти? — спитала я. — Вони мають право на дитинство.

Вона мовчала, але я бачила, як її очі наповнилися сльозами.

— Я стараюся, — нарешті сказала вона. — Але мені важко. Я не знаю, як усе встигнути.

Це був перший раз, коли я почула від неї щось схоже на щирість. Я відчула, як гнів відступає, поступаючись жалю. Може, вона не просто егоїстична. Може, вона справді не справляється.

Я почала думати, як допомогти. Запропонувала Олені разом скласти бюджет, щоб аліменти йшли на дітей, а вона могла мати щось для себе. Вона погодилася, але неохоче. Ми сіли за стіл, розписали витрати: підручники, одяг, шкільні внески. Я помітила, як вона нервово крутить браслет на зап’ясті, ніби він нагадував їй про щось.

— Мамо, я не хочу, щоб ти думала, що я погана мати, — сказала вона тихо.

— Я так не думаю, — відповіла я. — Але ти маєш змінити пріоритети.

Вона кивнула, але я бачила сумнів у її очах.

Минуло кілька місяців. Олена почала частіше купувати дітям необхідне, але я все ще помічала нові дрібнички в її гардеробі. Софія отримала нову папку для малювання, Матвій — куртку, але я відчувала, що проблема не зникла.

Одного дня Софія прийшла зі школи й показала мені малюнок. На ньому була сім’я — вона, Матвій, Олена і я. Але мама на малюнку тримала велику сумку, а діти стояли осторонь. Я відчула, як у середині мене знову щось стиснулося.

— Софійко, що це за сумка? — спитала я.

— Мама любить сумки, — відповіла вона. — Але я хочу, щоб вона більше любила нас.

Я не знала, що відповісти.

Тепер я стою перед вибором. Чи продовжувати наполягати, щоб Олена змінилася, ризикуючи зіпсувати наші стосунки? Чи взяти на себе ще більше відповідальності за дітей, щоб вони не відчували нестачі? Чи є спосіб допомогти Олені зрозуміти, що її вибір впливає не лише на неї, а й на тих, хто її любить? І як зробити так, щоб Софія з Матвієм росли без тягаря, який вони вже починають відчувати?