– Мамо, ти серйозно? Ноутбук? – Роман дивився на мене з легкою недовірою, тримаючи в руках велику картонну коробку. – Ти ж казала, що техніка – це не твоє.

– А що я ще маю робити, Романе? Сидіти й на дитячий майданчик дивитися? – я знизала плечима, намагаючись приховати змішані почуття. – Давай, показуй, що там за звір.

Він усміхнувся, поставив коробку на стіл і почав розпаковувати. Екран блиснув синім світлом, а я відчула себе так, ніби мені вручили підручник з іноземної мови, яку я ніколи не вчила. Роман терпляче пояснював: тут увімкнути, тут натиснути, тут повідомлення написати.

Я кивала, хоча половина слів гуділа в голові, як бджоли в вулику. Він встановив пароль, створив мені обліковий запис на якомусь сайті, поцілував у щоку й сказав, що йому пора.

– Мамо, якщо щось не вийде, дзвони, – кинув він, уже стоячи в дверях.

Я зачинила за ним двері й повернулася до столу. Ноутбук лежав відкритий, екран світився, а я не знала, з якого боку до нього підступитися. Пальці ніяково торкалися клавіш, мишка гасала по екрану, наче мавпа по гілках. Але в той момент, коли я випадково відкрила сторінку з квітами, щось у мені клацнуло. На екрані красувалися півонії – такі ж, як у моєму садочку біля будинку, коли ми з чоловіком ще жили в селі. І я подумала: може, це не так страшно?

Пенсія прийшла до мене тихо, без фанфар. Спочатку я раділа: жодних ранкових будильників, ніяких звітів на роботі, тільки я і мій час. Але час виявився підступним – він тягнувся, як сироп у холодний день, липкий і повільний. Я сиділа в своїй однокімнатній квартирі в Черкасах, дивилася у вікно на порожній дитячий майданчик і відчувала, як тиша заповнює кожен куток. Мій чоловік, Богдан, відійшов у вічність чотири роки тому. Без нього квартира стала якоюсь чужою, ніби я випадково оселилася в чиїйсь іншій історії.

Роман, мій син, живе в сусідньому районі з дружиною Оксаною та двома дітьми – Сашком і Марійкою. Я мріяла, що на пенсії ми станемо ближчими: я вчитиму онуків пекти пироги, гулятиму з ними в парку, розповідатиму казки. Але реальність виявилася іншою.

– Бабусю, у нас тренування, потім уроки, – сказала Марійка в телефон, коли я вкотре запропонувала зайти в гості.

– Добре, сонечко, подзвони, як матимеш час, – відповіла я, намагаючись не видати розчарування.

Сашко був ще лаконічнішим:

– Бабусю, я в онлайні, граю. Потім, гаразд?

Я клала слухавку й дивилася на сімейне фото на полиці. Ми там усі разом, ще до того, як Оксана почала працювати на новій роботі, а Роман загруз у своїх проєктах. На тому фото я ще мала блиск в очах – той, який тепер згасав, як вогник свічки на протязі.

Сваха, Марія Петрівна, жила в селі за п’ятдесят кілометрів від Черкас. Вона рідко дзвонила, але коли ми розмовляли, я відчувала її холодну ввічливість. Вона ніколи не казала прямо, але я знала: вона вважає, що я не надто стараюся бути частиною їхньої сім’ї. Одного разу вона навіть натякнула:

– Софіє, ви ж на пенсії, могли б частіше до онуків приїжджати.

– Марія Петрівна, я стараюся, але в них свій ритм, – відповіла я, стримуючи роздратування.

Вона зітхнула й перевела розмову на город. Я знала, що вона права, але як пояснити, що онуки живуть у світі, де бабусі – це не вареники й казки, а лайки в інтернеті й короткі дзвінки?

Той ноутбук, який приніс Роман, спочатку здавався мені чужим предметом. Але я вирішила не здаватися. Щоранку після чаю я сідала за стіл, відкривал ноутбук і пробувала. Спочатку я просто гортала сторінки, читала новини, дивилася фото котів і рецепти борщу. Але одного дня я натрапила на форум про квіти. Хтось писав про проблеми з трояндами, і я згадала, як у селі ми з Богданом годинами доглядали за кущами. Я залишила коментар: «Спробуйте обприскати листя мильним розчином, тільки не переборщіть». Наступного дня хтось відповів: «Дякую, Софія, спрацювало!» Моє серце затремтіло від радості.

Так почалася моя пригода. Я щодня вмикала ноутбук і поринала в цей новий світ. Форум про квіти став моїм улюбленим місцем. Я ділилася порадами про догляд за півоніями, читала, як боротися з мурахами, і навіть навчилася фотографувати свої квіти на балконі, щоб показати іншим. Одного разу хтось із форуму, Олена з Полтави, написала: «Софіє, у вас золоті руки! Покажіть ще свої хризантеми». Я посміхнулася й пішла фотографувати.

Потім я натрапила на групу про кулінарію. Там було все: від рецептів пасок до суперечок про ідеальний розсіл для огірків. Я поділилася своїм рецептом сирника – того самого, що колись пекла для Романа, коли він був малим. Через день отримала повідомлення від Наталі з Вінниці: «Софія, ваш сирник – це диво! Мій чоловік з’їв половину за вечір». Я сиділа перед екраном і сміялася, як дитина.

З часом я перестала просто читати – я почала писати. Розповідала, як правильно заморожувати ягоди, як врятувати пересолений суп, як зробити, щоб орхідеї цвіли двічі на рік. Люди відповідали, дякували, ділилися своїми історіями. Я відчувала, що мої слова мають значення. Що я потрібна.

Одного вечора я отримала запрошення на онлайн-зустріч. Жінки з форуму вирішили зібратися в Zoom, щоб познайомитися ближче. Я вагалася: чи впораюся з цією програмою? Чи не виглядатиму смішно? Але цікавість перемогла. Я натиснула на посилання, і екран заповнили обличчя – усміхнені, звичайні, такі, як я. Хтось тримав чашку кави, хтось поправляв окуляри, а в однієї учасниці на задньому плані гасав кіт.

– Софіє, ви з Черкас? У вас там, мабуть, гарні ринки, – сказала Олена, та сама з Полтави.

– Та є де розгулятися, – відповіла я, відчуваючи, як сором’язливість відступає.

Ми говорили про все: про квіти, про рецепти, про те, як важко знайти хороше борошно для млинців. Хтось розповідав, як у її селі досі печуть хліб у печі, хтось скаржився на сусідів, які поливають газон у невдалий час. Я сміялася разом з усіма, і вперше за довгий час відчула себе частиною чогось більшого.

Після зустрічі я довго сиділа в тиші, тримаючи в руках горнятко чаю. Мені було тепло на душі. Я більше не була просто пенсіонеркою, яка чекає дзвінка від онуків. Я була Софія – та, що знає, як врятувати троянди, і пече найкращий сирник.

Роман помітив зміни. Одного дня він зателефонував і здивовано спитав:

– Мамо, ти що, тепер блогерка? Сашко каже, ти цілими днями в інтернеті.

– Не блогерка, а експертка з півоній, – пожартувала я.

Він засміявся, і я почула в його голосі щось нове – цікавість. Того ж тижня він приїхав із Сашком. Ми сіли за ноутбук, і я показала їм форум. Сашко, якому щойно виповнилося тринадцять, дивився на екран із широко розплющеними очима.

– Бабусю, ти серйозно? Ти сама це все пишеш?

– А що ти думав? Що я тільки борщ варю? – підморгнула я.

Він засміявся, а Роман уважно дивився на мене, ніби вперше за довгий час побачив не просто маму, а людину. Ми говорили до пізнього вечора – про квіти, про його роботу, про те, як Сашко мріє стати програмістом. Це було не повернення до минулого, а щось нове, легке й щире.

Марія Петрівна, свекруха, теж помітила зміни. Під час однієї з наших рідкісних розмов вона сказала:

– Софія Іванівна, ви якась веселіша стали. Щось нове в житті?

– Та от, Марія Петрівна, в інтернеті друзів знайшла, – відповіла я, намагаючись не хвалитися.

– Друзів? У тому комп’ютері? – здивувалася вона.

Я пояснила, як працює форум, як люди діляться знаннями й підтримують одне одного. Вона слухала мовчки, а потім сказала:

– Може, й мені спробувати? А то в селі одні кури та город.

Я посміялася й пообіцяла допомогти, якщо вона наважиться.

Минуло кілька місяців, і я вже не уявляла свого життя без цього віртуального світу. Я вела щоденник у ноутбуці, записувала рецепти, ідеї для саду, навіть почала пробувати себе в коротких оповіданнях про життя в Черкасах.

Одного разу Олена запропонувала організувати офлайн-зустріч для тих, хто живе неподалік. Я вагалася, але погодилася. Ми зустрілися в парку, пили каву, ділилися насінням квітів і сміялися, ніби знали одне одного все життя.

Тепер я щодня прокидаюся з відчуттям, що на мене чекає щось цікаве. Мої квіти на балконі цвітуть, як ніколи, мої рецепти збирають десятки коментарів, а онуки дедалі частіше дзвонять, щоб запитати: «Бабусю, а що ти сьогодні написала?» Я більше не самотня. Я – частина великого, живого світу, який сама собі створила.

Але іноді я замислююся: що буде далі? Чи вистачить мені сил і натхнення, щоб продовжувати? Чи не втомлюся я від цього ритму? І головне – як зробити так, щоб мої нові друзі, мої квіти й мої історії стали частиною не лише мого життя, але й життя моєї сім’ї? Що б ви зробили на моєму місці?