– Мамо, ти серйозно? Знову? – голос Олени в телефоні тремтів від роздратування, але я чула, що вона ледве стримує себе.

— Оленко, я ж тільки хотіла, щоб ви з Тарасом познайомилися! Він хороший хлопець, син моєї подруги, — я намагалася звучати спокійно, але в середині уже стискало від її тону.

— Мамо, скільки разів я тобі казала? Не лізь у моє життя! — вона підвищила голос, і я відчула, як у мене похололо всередині. — Ти розумієш, що я відчуваю, коли ти влаштовуєш ці твої “випадкові” зустрічі? Це низько!

— Оленко, я ж для тебе стараюся, хочу, щоб ти була щаслива, — мій голос тремтів, але я намагалася втримати розмову.

— Щаслива? Ти думаєш, я не можу сама вирішити, що для мене щастя? Якщо ти ще раз щось таке провернеш, я просто перестану з тобою спілкуватися. Я серйозно, мамо. — Вона кинула слухавку, і я залишилася стояти з телефоном у руці, слухаючи гудки.

Мені, Світлані, вже 62 роки, але я досі не можу знайти спокою через одну річ — особисте життя моєї доньки Олени. Їй 40, і вона досягла всього, про що багато хто лише мріє: керівна посада в великій компанії, квартира в центрі Києва, новенький автомобіль і гардероб, якому позаздрять подруги. Але поруч із нею немає людини, яка б ділила з нею радість цих досягнень. І я, як мати, не можу не відчувати, що в цьому є моя вина.

Коли Олена була підлітком, я була переконана, що найголовніше — це дати їй міцну основу для майбутнього. Я виросла в часи, коли дівчата часто залишалися залежними від чоловіків, і я не хотіла такого для своєї доньки. Мої подруги розповідали історії про дівчат, які в 16 чи 17 років уже мали дітей, а потім їхнє життя котилося під укіс. Я боялася, що Олена повторить таку долю. Тож я вирішила: освіта і кар’єра — це головне.

— Оленко, спочатку диплом, а хлопці потім, — казала я їй, коли вона, ще школярка, просилася на прогулянку з друзями.

— Мамо, ну всі ж гуляють! — вона дивилася на мене своїми великими карими очима, але я була невблаганна.

— Усі, але не ти. Ти в мене особлива. Спочатку уроки, а тоді вже розваги.

Я перевіряла кожен її зошит, кожне завдання. Жодних вечірок, ночівель у подруг чи довгих прогулянок без чіткого плану. Я вважала, що так захищаю її від помилок. І, можливо, я досягла свого: Олена закінчила школу із золотою медаллю, вступила до престижного університету, а згодом отримала роботу в міжнародній компанії. Але тепер, коли я дивлюся на її самотнє життя, я розумію, що, можливо, переборщила.

Олена ніколи не скаржилася. Вона росла слухняною, відповідальною, завжди намагалася виправдати мої очікування. Але я бачила, як із роками вона ставала все більш закритою. У 25 вона ще жартувала про побачення, розповідала про колег чи друзів, які їй подобалися. У 30 вона вже рідко згадувала про особисте. А тепер, у 40, вона уникає цієї теми взагалі.

— Оленко, може, сходиш кудись із подругами? Там, дивись, і познайомишся з кимось, — якось обережно почала я.

— Мамо, мені й так добре. Я зайнята, у мене проекти, відрядження, — вона відмахнулася, навіть не піднявши очей від телефону.

Її слова звучали впевнено, але я відчувала, що за ними ховається щось інше. Може, вона просто звикла бути сама? Може, я так міцно закинула їй у голову ідею про незалежність, що вона боїться відкритися комусь? Я не знаю. Але я точно знаю, що хочу бачити її щасливою — не лише на роботі, а й удома, поруч із людиною, яка її любитиме.

Минулого року я вирішила взяти справу в свої руки. У моєї давньої подруги Марії є син Тарас — 38 років, неодружений, працює інженером у будівельній компанії. Хлопець спокійний, відповідальний, із гарним почуттям гумору. Я подумала: а чому б не спробувати познайомити їх із Оленою?

— Маріє, як там твій Тарас? Все сам? — якось ненароком запитала я за кавою.

— Ой, Світлано, ти ж знаєш, він весь у роботі. Каже, що немає часу на особисте життя, — Марія зітхнула, але в її очах я побачила іскру надії.

— А давай їх познайомимо? Твоя Олена — красуня, розумниця, і мій Тарас — хороший хлопець. Може, щось і вийде?

Ми з Марією розробили план. Я дізналася, коли в Олени обідня перерва, і попросила Тараса принести їй квіти в офіс. Мовляв, просто дружній жест від сина моєї подруги. Я сподівалася, що це виглядатиме природно, що вони поговорять, посміються, і, можливо, між ними щось зав’яжеться.

— Тарасе, ти просто зайди, привітайся, скажи, що чув про неї від мами, — інструктувала я його по телефону.

— Тітко Світлано, ви впевнені, що це гарна ідея? — він звучав невпевнено, але я наполягла.

— Звичайно! Просто будь собою, і все буде добре.

Наступного дня я чекала на дзвінок від Олени, сподіваючись почути хоча б натяк на те, що їй сподобалося. Але замість цього ввечері вона зателефонувала в люті.

— Мамо, це що було? Ти спеціально підіслала цього Тараса? — її голос був різким, як ніколи.

— Оленко, я ж просто подумала, що він тобі сподобається, — я намагалася виправдатися.

— Мамо, ти взагалі мене слухаєш? Я не хочу, щоб ти влаштовувала мені побачення! Я сама розберуся зі своїм життям!

Ця розмова стала для мене холодним душем. Олена ніколи раніше так не говорила. Вона була розлючена, але я відчувала, що за її словами ховається біль. Може, вона відчуває себе самотньою, але не хоче цього визнавати? Може, я дійсно зайшла надто далеко?

Після того випадку я намагалася бути обережнішою, але не могла зупинитися. Я почала запрошувати Олену на сімейні вечері, де “випадково” опинялися сини моїх подруг. Я розповідала їй про чоловіків, які, на мою думку, могли б їй підійти. Але щоразу вона реагувала все більш різко.

— Мамо, я тебе благаю, припини, — якось сказала вона за вечерею, коли я знову завела розмову про якогось “хорошого хлопця”.

— Але ж, Оленко, ти ж не проти познайомитися з кимось? — я намагалася звучати невимушено.

— Мамо, я не проти. Але я не хочу, щоб ти вирішувала за мене, з ким мені спілкуватися. Якщо мені хтось сподобається, я тобі сама розповім.

Її слова звучали розумно, але я не могла позбутися відчуття, що вона просто уникає цієї теми. Я бачила, як вона світиться, коли говорить про свою роботу, про нові проекти чи подорожі. Але коли мова заходила про особисте життя, вона немов зачиняла двері перед моїм носом.

Іноді я сиджу вечорами і думаю: а що, якби я виховувала її інакше? Що, якби я дозволяла їй більше гуляти з друзями, ходити на побачення, бути просто дівчиною, а не тільки відмінницею? Може, тоді вона була б щасливішою? Може, я надто сильно тиснула на неї зі своєю ідеєю про незалежність?

Я згадую, як сама в молодості мріяла про велике кохання. У 20 я зустріла свого Миколу, і хоча наше життя не було ідеальним, я ніколи не шкодувала, що обрала його. Ми разом виховали Олену, і навіть після того, як Миколи не стало, я відчуваю, що любов дала мені сили жити далі. Але що, якщо Олена ніколи не дізнається, що це таке?

— Світлано, може, ти занадто переймаєшся? — якось сказала мені моя подруга Галина. — Олена — доросла жінка, вона сама розбереться.

— Але ж, Галино, я боюся, що вона залишиться самотньою, — зізналася я.

— А може, їй так комфортно? Не всі ж хочуть сім’ю. Дай їй час.

Ці слова змусили мене задуматися. Може, я дійсно проектую на Олену свої власні мрії? Може, для неї щастя — це її кар’єра, її незалежність, її свобода? Але що, якщо вона просто боїться відкритися комусь новому?

Нещодавно я дізналася, що Олена записалася на курси іспанської мови. Я подумала, що це може бути шанс для неї познайомитися з новими людьми. Я навіть запропонувала їй сходити разом на якийсь культурний вечір, де будуть танці чи музика.

— Мамо, я йду на курси, щоб вчити мову, а не шукати собі пару, — засміялася вона, коли я завела цю розмову.

— Та я ж не про те! Просто сходити, розважитися, — я намагалася виглядати невинно.

— Мамо, я знаю, що ти задумала, — вона хитро посміхнулася, і я відчула полегшення. Вперше за довгий час вона не злилася на мене.

Ця розмова дала мені надію. Може, Олена не так уже й закрита до нових знайомств? Може, вона просто хоче, щоб усе відбувалося природно, без мого втручання? Я вирішила дати їй більше свободи, але все одно не можу позбутися думки, що вона заслуговує на когось особливого.

Я досі не знаю, як знайти баланс між своїм бажанням допомогти Олені та її правом на власний вибір. Я хочу бачити її щасливою, але розумію, що моє бачення щастя може не збігатися з її. Може, мені варто просто довіритися їй? Але що, якщо вона так і не наважиться відкрити своє серце?

Я продовжую молитися за неї щоночі, сподіваючись, що одного дня вона прийде до мене і скаже: “Мамо, я зустріла когось особливого”. Але поки що я можу лише чекати і намагатися не псувати наші стосунки своїми надмірними стараннями.

А що б ви порадили мені, як матері, яка хоче найкращого для своєї доньки? Як знайти той баланс між турботою і повагою до її вибору?