— Мамо, ти що, серйозно? Платити нам за дідуся, ніби за роботу? — вигукнув Андрій, хитаючи головою, поки я намагалася пояснити, як сестра Галя раптом оживилася з подарунками, аби вхопити стару хату з грушею в спадщину після діда. Я мусила підкупити синів, бо мої щоденні чаї й город не переважать її міські обіцянки.

Коли дідусь Борис почав забувати, де залишив ложку за обідом, а то й плутати імена онуків, я відчула, як земля під ногами хитнулася. Не через його здоров’я – хоч і важко було бачити, як той кремезний чоловік, що колись сам орав поле на коні, тепер ховає ключі в шафі з посудом.

Ні, хитнуло через ту стару хату з грушею в саду, що стояла там, де ми з сестрою бігали босоніж у дитинстві. Хату, яку дідусь обіцяв “своєму”, і я знала: якщо не втручуся, то “свій” – це буде Галина, яка роками не показувала носа, а тепер раптом згадала про родинні борги.

Я завжди була тією, хто тримає все на собі: робота вчителем у школі, хата з дітьми, город навесні. А Галина? Вона втікачка до великого світу – робота в банку, квартира в центрі, поїздки за кордон. “Ти ж наша опора, Натусь”, – казала мама перед своїм відходом, дивлячись на мене з лікарняного ліжка. Тож коли дідусь почав бурмотіти про заповіт, я не чекала. Зібрала синів – Андрія й Максима – і сказала прямо.

— Хлопці, є справа. Дідусь самотній, а ви в мене дорослі хлопці. За кожну годину з ним – по сто гривень. Розкажіть йому історії, почастуєте чаєм, просто посидіть. Згода?

Андрій, старший, мій інженер з бородою, як у козаків, витріщився на мене, ніби я запропонувала красти яблука з сусідського саду.

— Мамо, ти серйозно? Платити за дідуся? Він же наш!

— Саме тому, синку. Бо якщо не ми, то прийде тітка Галя з квітами і забере все під себе.

Максим, молодший, той, що мріє про мотоцикл і грає в комп’ютерні ігри до ночі, усміхнувся кволо.

— Сто гривень? За розмови про старі часи? Ладно, мам, я в ділі. Тільки не кажи дідусеві, бо образиться.

Так почалося наше маленьке родинне “підприємство”. Перший тиждень минув гладко. Андрій віз дідуся на риболовлю – хоч той і не клався з вудкою, бо руки тремтіли, зате сміявся, згадуючи, як ловив сомів у річці за молодості. Я чула це по телефону: “Натусь, твій Андрій – золото! Розповів про свою роботу, про ті машини, що будує. А я йому – про коней, що колись ганяв по степу”. Серце стискалося від тепла, але й від думки: “Галя, ти спізнилася”.

Я не зла. Просто реальність така: хата – це не просто стіни з глини, це пам’ять. Там, у тій кімнаті з печкою, мама пекла пиріжки з вишнями, тато лагодив сани. А Галя? Вона поїхала вчитися, одружилася з тим “міським”, і з тих пір – листи раз на рік, дзвінки на свята. “Вона має свою квартиру, – думала я, – а я? Діти ростуть, гроші на освіту, на все. Хата – це наш шматок спокою”.

Одного сонячного ранку, коли я полола картоплю, задзвонив телефон. Галя. Голос солодкий, як мед, але з присмаком дьогтю.

— Натусь, привіт! Як дідусь? Я тут подумала: може, приїду на вихідні? Привезу йому ліки, фруктів. Давно не бачилися.

Я витерла піт з чола, дивлячись на небо, де хмари гналися одна за одною.

— Приїжджай, Галю. Він буде радий. Тільки попередь, бо хлопці часто в гості приходять.

Вона засміялася – коротко, як дзвіночок, що зламався.

— Хлопці? О, круто. Я теж з ними побуду. Розкажу про свою поїздку до Італії. Дідусь любить такі історії.

Я не сказала нічого. Просто попрощалася і покликала Максима.

— Синку, сьогодні подвійна ставка. Тітка приїде. Тримай дідуся в тонусі – нехай розповідає про важкі часи, про те, як ховався в лісі.

Максим кивнув, хапаючи ключі від велосипеда.

— Зрозумів, мам. Я йому про футбол розповім. Він же фанат “Динамо”.

Галя приїхала ввечері, в легкій сукні, з сумкою, повною подарунків: імпортний чай, шкарпетки з вовни, навіть книга про історію України – товста, як цеглина. Дідусь сидів на лавці під грушею, Максим поруч – з термосом чаю. Вона обійняла його, поцілувала в щоку.

— Дідусю Борисе, як же я скучила! Диви, що привезла. Чай з Англії, п’єш – і згадуєш молодість.

Борис посміхнувся, але очі його блищали хитро.

— Галю, дякую. А це мій Максим – онук твій племінник. Він щойно рибу приніс. Сьогодні з Андрієм ловили.

Галя зиркнула на Максима, ніби вперше бачила.

— О, привіт, Максимчику. Ти вже такий великий! Розкажи, чим займаєшся?

Він знизав плечима, але я бачила: грає роль.

— Та так, мотоцикли люблю. Дідусь обіцяв показати, як коні приборкувати.

Вони просиділи до сутінків. Галя розповідала про свою роботу – про клієнтів, що купують будинки за мільйони, про конференції в Європі. Дідусь слухав, кивав, але час від часу перебивав:

— А пам’ятаєш, Галю, як ми з твоєю мамою садили цю грушу? Ти була мала, яблуко жувала і сік по підборіддю стікав.

Вона кивала, але очі її бігали до хати – ніби міряла вікна, двері.

Після її від’їзду дідусь подзвонив мені – вперше сам, хоч руки й тремтіли на кнопках.

— Натусь, дякую хлопцям. Вони – як промінь. А Галя… добра дівчина, але далекобійна. Каже, що хату продасть, гроші поділить. А я ж не хочу, щоб груша самотня стояла.

Я стиснула телефон так, що кісточки побіліли.

— Не продавай, дідусю. Ми її збережемо. Хлопці приїдуть завтра – з пиріжками.

Наступні тижні стали справжньою кампанією. Андрій брав відгули з роботи, привозив дідусеві старі фотографії – чорно-білі, з татом у формі. Вони переглядали альбоми, сміялися над кучерявим Борисом на коні. Я платила – сто гривень за годину, інколи сто п’ятдесят, якщо розмова затягувалася. Максим вигадував ігри: “Дідусю, давай я тобі комп’ютер покажу – там футбол онлайн”. Борис бурчав: “Та ну, ця твоя машинка”, але сидів, дивився, навіть раз крикнув “Гол!”.

Гроші? Вони йшли з мого бюджету – з тих, що складала на відпустку. Але варте було. Діти не скаржилися: Андрій казав, що вчиться слухати старших, Максим – що дідусь став “крутим геймером”. А я? Я бачила, як дідусеві очі оживають, як він гладить їх по плечах: “Ви – мої хлопці”.

Але Галя не спала. Через місяць приїхала знову – цього разу з чоловіком, Ігорем, тим “міським” у костюмі. Вони привезли юриста – молодого, з окулярами, що блищали на сонці.

— Дідусю, ми про заповіт подумали, – сказала Галя м’яко, ніби про погоду. – Щоб все було по-чесному. Юрист допоможе оформити. Хата на тебе, а ми – спадкоємці порівну.

Борис сидів за столом, тримаючи чашку з чаєм, що Максим заварив.

— По-чесному? А хто мені чай носить? Хто рибу приносить?

Ігор поправив краватку.

— Діду Борисе, ми можемо допомагати. Гроші переказувати, приїжджати частіше.

Тут втрутився Андрій, що саме заходив з відром води.

— Дідусю, а пам’ятаєш, як ми вчора про коней говорили? Я тобі фото з роботи показав – трактор, як твій кінь, тільки залізний.

Борис усміхнувся, відсуваючи папери.

— Пам’ятаю, синку. А ви, Галю, про Італію розкажіть. Але спершу – пиріжок з’їжте. Максим спекти допоміг.

Вони просиділи до ночі, але юрист пішов ні з чим. Галя зиркала на мене, коли я подавала вечерю, – очі як у лисиці, що нюх втратила.

— Натусь, ти їх навчила? Ці твої візити…

Я посміхнулася, наливаючи компот.

— Навчила? Ні, Галю. Просто люблю дідуся. А ти?

Вона замовкла, ковтнула.

Після того Галя почала дзвонити частіше – не мені, а дідусеві. Надсилала посилки: ліки, одяг, навіть абонемент на масажі. Але Борис казав: “Натусь, вона добра, але твої хлопці – ближче. Вони мене чують, як ти чула маму”.

Я відчувала провину – ніби граю в брудну гру. Платити дітям за любов? Але ж любов не купиш, а зберегти – мусиш. Одного вечора, коли ми з Андрієм і Максимом сиділи на лавці, дідусь вийшов з хати – з папером у руці.

— Хлопці, Натусь… Почитайте. Заповіт. Хата – вам. Бо ви мене оживили.

Ми мовчали. Андрій стиснув руки, Максим витріщився. Я заплакала – тихо, бо сонце сідало, і груша шепотіла листям.

— Дідусю, а Галя?

Він зітхнув.

— Вона прийде. Але хата – для тих, хто її любить.

Галя дізналася через тиждень. Подзвонила вночі, голос тремтів.

— Натусь, це правда? Він усе тобі? Мені нічого?

Я дивилася у вікно, де місяць сріблив город.

— Не мені, Галю. Хлопцям. Бо вони поруч. Приїжджай, поговоримо.

Вона не приїхала. Надіслала листа – холодного, з фразами про справедливість. Але я знала: дірка затягнеться, якщо простягну руку.

Тепер, коли осінь фарбує листя в золото, ми з хлопцями їдемо до дідуся щонеділі – без плати. Бо гроші – це порох, а родина – коріння. Але інколи думаю: чи правильно я вчинила? Чи не зрадила сестру, купуючи час?

А ви, друзі, як би зробили? Платити за любов, чи чекати, доки вона сама прийде?