– Мамо, ти ж розумієш, що зараз важкий час? – голос Антона в телефоні звучав напружено, ніби він дзвонить не до матері, а до банку. – Оксана з дітьми ледь зводять кінці з кінцями, а ти там сидиш з тими своїми заощадженнями. Може, позичиш трохи? На пару місяців, а там віддамо.

Я сиділа на кухні. За вікном дощ періщив по підвіконню, а в кімнаті було тихо, тільки тікали годинник на стіні. Антон, мій старший син, якому вже за сорок, дзвонить раз на пів року, і завжди про гроші. Не про те, як я тут, чи чи не болить спина від старості, чи може, приїде в гості з онуками.

– Антоне, а ти сам як? Робота тримається? – спробувала я відвести розмову, бо серце стискалося від цієї його прямоти.

– Та нормально, мамо, кручуся. Але Оксана… Вона каже, що якщо не закрити кредит, то квартиру втратить. Ти ж не хочеш, щоб твої онуки на вулиці опинилися? Ти все життя для нас працювала, збирала на чорний день. Ось і настав той день.

Я ковтнула. Все життя – так, працювала. З ранку до ночі в бухгалтерії на фабриці, потім у банку рахунки вела, кожну копійку відкладала. Для них, для дітей. А тепер, коли мені шістдесят п’ять, пенсія приходить така, що можна жити, не рахуючи, але дім порожній, як після свята. Оксана, молодша дочка, теж не дзвонить. Минулого разу приїздила, коли ключі від дачі забула забрати – і то на пів години.

– Добре, синку, переведу завтра. Але може, приїдете на вихідні? Зваримо борщу, посидимо…

– Та не зараз, мамо, у нас свято на роботі. Дякую, ти найкраща. Цілую!

І клац – відкинув. Я поклала слухавку, подивилася на стіл, де чашка чаю охолола. Отаке. Не про мене дбають, а про те, що після мене лишиться. А я? Я ж не для того все це робила, щоб на старості сидіти самій і чекати, коли вони згадають.

Мене звати Марія, і я звичайна жінка з маленького містечка під Києвом. Все життя мріяла про спокійну старість: будинок з садком, може, поїздки кудись, де тепло і море. Але реальність – це тиха квартира на третьому поверсі, де гам від кроків, і пенсія, яка приходить щомісяця, як нагадування про те, скільки я вклала в роботу.

Двадцять п’ять років на фабриці шила одяг для експорту, потім перейшла в банк радити людям, як гроші відкладати. Кожна зарплата – половина в копілку, половина на життя. Діти росли, чоловік пішов рано, коли хлопці ще школярами були. Я не скаржилася. Треба триматися, думала. Для них.

Антон – старший, завжди був практичний. Закінчив технікум, пішов на завод, одружився з дівчиною з сусіднього цеху. Оксана – творча душа, малювала, мріяла про мистецтво, але життя склалося по-своєму: двоє дітей, робота в магазині, чоловік, який то приходить, то йде. Я допомагала, як могла. Квартиру молодшій купила в кредит, старшому на весілля відкладала. Але з роками дзвінки ставали рідшими. “Мамо, зайняті ми”, – казали. А я вірила.

Тепер, на пенсії, сиджу і думаю: а де той спокій? Ранок починається з кави наодинці. Вмикаю радіо, щоб не було тихо, слухаю новини про ціни, про погоду. Потім – прогулянка до магазину. Сусідка Галя з першого поверху іноді перехопить на сходах.

– Маріє, як справи? Бачу, ти все молодшаєш! – усміхнеться вона, тримаючи пакет з овочами.

– Та от, Галю, пенсія прийшла, може, і молодію. А ти? Внуки приїжджають?

– Ой, приїжджають, але то біда. Вічно щось просять: то гроші на гаджети, то на поїздку. А ти? Твоїх не видно?

Я зітхаю, бо що сказати. “Не видно, бо тільки дзвонять, коли треба”. Замість того кажу:

– Зайняті вони, робота, діти. Нормально все.

І розходимося. Додому повертаюся з хлібом і молоком, розкладаю на столі. Обід – картопля з котлетою, все зварене напередодні. Телевізор увімкну, серіал якийсь, де всі щасливі, родини великі. А в мене – тиша після кожного слова.

Було колись інакше. Пам’ятаю, як Антон закінчував школу. Я працювала понаднормово, щоб на ноутбук назбирати. Принесла додому, він обійняв:

– Мамо, ти в мене золота. Без тебе б не впорався.

Тоді я відчула, що все не дарма. Оксана малювала картини, я їх ховала в шафу, бо “талант треба розвивати”. Купила їй мольберт на день народження. Вона заплакала від радості:

– Мамочко, ти найкраща на світі. Обов’язково намалюю для тебе портрет.

Але життя закрутило. Антон переїхав до Києва, Оксана – до сусіднього міста. Діти народилися, і дзвінки стали про памперси, про садок. Я приїздила, няньчила онуків. “Бабусю, розкажи казку”, – просила маленька Соня, дочка Оксани. Я розповідала, годувала, прала. А потім – менше. “Ми самі впораємося, мамо. Ти відпочивай”.

Відпочивати? Я пробувала. Ходила в театр. Там познайомилася з теткою Ольгою, яка вдовою залишилася після чоловіка.

– Маріє, ти така спокійна, – казала вона, попиваючи чай з термоса. – Я б так не змогла. Вічно нервую, що одна.

– А як інакше? – відповідала я. – Діти дорослі, треба змиритися.

Але змиритися важко. Особливо коли пенсія приходить, і я думаю: нащо стільки? Могла б квитки на море купити, поїхати до Одеси, посидіти на пляжі. Але кому? Самій? Страшно. Або друзів запросити. Але друзі – то з роботи, давно не бачила. Зателефонувала якось колегам з банку, Тетяні.

– Маріє! Давно не чулися! Як ти? – голос її був веселий, але далекий.

– Нормально, Таню. Пенсія, спокій. А ви? Зустрінемося може, каву вип’ємо?

– Ой, давай! Тільки зараз у нас відпустка, потім свята… Напишу тобі.

Не написала. Минуло два місяці. Я не нагадувала. Навіщо тиснути?

Дні тягнулися однаково. Вранці – зарядка перед телевізором, щоб спина не боліла. Потім – ринок, де купую свіжі овочі. Там буває весело: тьотки базікають, жартують про ціни.

– Дивись, Маріє, помідори як яблука! За такі гроші можна би й за кордон полетіти! – сміється продавчиня Надія, з якою ми в одну зміну працювали колись.

– То лети, Надю! – жартую я у відповідь. – А я візьму кілограм, на салат.

Сміємося, але всередині сумно. Бо ввечері додому – і знову самотність. Читаю книгу, яку взяла в бібліотеці. “Життя після шістдесяти” – назва обіцяє дива, а всередині поради: “Знайдіть хобі”. Я спробувала в’язати. Взяла пряжу, спиці. Зробила шарф – кривий, але свій. Поклала в шафу. Нащо кому?

Іноді згадую чоловіка, Василя. Пішов він, коли я ще на фабриці була. “Не витримаю, Маріє, цієї твоєї вічної роботи”, – сказав. Я не плакала. Треба було дітей підняти. Але тепер думаю: може, варто було більше часу вдома проводити? Більше розмовляти з ними, а не тільки годувати й одягати?

Знову дзвонить телефон. Цього разу Оксана.

– Мамо, привіт. Антон казав, ти допоможеш. Дякую, справді. Ми тут з чоловіком посвари… ну, посперечалися, і тепер рахунки не закриваємо. Онуки питають про тебе. Соня малює щось для бабусі.

Серце теплішає. Онуки.

– Передай Соні, що люблю її. А ти, доню, як сама? Приїдеш може?

– Та скоро, мамо. Як тільки з роботою розберуся. Обіймаю.

І знову клац. “Скоро” – це слово, як обіцянка, що ніколи не збувається. Я встаю, йду до вікна. Місто спить, вогники миготять. А я думаю: все життя для них, а на старості – порожнеча. Пенсія висока, рахунок повний, але що з того? Купити собі квіти? Поїхати в село до сестри? Сестра, Ганна, в селі живе, з чоловіком старим, але щаслива – город, кури, сусіди.

Минулого літа приїздила. “Маріє, ти як привид! Худа, бліда. Залишайся, поп’ємо чаю з малиною”. Посиділи, поговорили. Вона про онуків, я про роботу. “Ти все відкладала, сестричко. А життя – воно не відкладає”. Слова запам’яталися, але не послухала.

Тепер, після того дзвінка від Антона, вирішила: досить. Набрала номер Ганни.

– Сестричко, це я, Марія. Слухай, може, приїду до тебе на тиждень? Походимо по селу, покажеш, де малина росте.

– Ой, Маріє! Давно чекала! Приїжджай завтра! Я пироги спечу, свіже молоко від корови. І сусіди завітають.

Я засміялася. Перший раз за довгий час щиро. Збираю валізу – ту, синю, з коліщатками, яку купила п’ять років тому “на випадок”. Кладу светр, сукню, книгу. Ранок – на вокзал. Поїзд ірже, як старий кінь, але їде. У вагоні – жінка з кошиком, чоловік з газетою.

– Куди їдете, пані? – питає вона, усміхаючись.

– До сестри, в село. Відпочити.

– Добре робите. Місто – то метушня, а село – душа відпочиває.

Киваю. Дивлюся у вікно: поля, дерева, небо синє. Приїжджаю. Ганна на пероні – з хусткою, обіймає міцно.

– Сестричко! Яка ти гарна! Ходімо, обід готовий.

Вона веде до хати – білої, з вишнями в саду. Стіл накритий: вареники з вишнями, салат, компот. Сусіди заходять – дядько Петро з гармошкою, тітка Віра з сиром.

– О, гостя з міста! – гукає Петро. – Розказуй, як там у вас, метушня?

– Метушня, дядьку. А в вас – рай, – кажу я, сміючись.

Сідаємо. Ганна наливає чай.

– Маріє, ти чого така тиха? Розкажи про дітей.

Я зітхаю, але легше, ніж удома.

– Діти – дорослі. Антон працює, Оксана з онуками. Допомагаю, як можу. Але бачуся рідко.

Розмовляємо до ночі. Гармошка грає, співаємо старі пісні. Я танцюю з Петром – незграбно, але весело. Вперше за роки відчуваю: я жива. Не самотня тінь, а частина чогось.

Наступні дні – як відпустка. Гуляємо полями, збираємо гриби. Ганна показує город: “Дивись, помідори – соковиті, як влітку”. Ввечері – на лавці, зірки дивимося.

– Сестричко, а ти не шкодуєш, що все на роботу поклала? – питає Ганна тихо.

– Шкодую. Але що поробиш? Тепер учуся жити для себе. Може, дітей покличу сюди. Покажу, яке просте тут щастя.

Вона киває.

– Точно. Життя – не тільки гроші.

Я сиджу, слухаю цвірчіння коників. Пенсія на рахунку, але тепер розумію: гроші – для того, щоб ділитися. Не тільки з дітьми, а й з собою. З сестрою, з сусідами. Може, завтра подзвоню Антону: “Приїжджай, синку. Тут малина, вареники. І бабуся чекає”.

Але поки – насолоджуюся. Не “на потім”, а зараз.