— Мамо, ти живеш одна у двох кімнатах, навіщо тобі стільки їжі в холодильнику, вона ж просто зіпсується — холодно промовила Соломія, вигрібаючи з полиць масло та сир. Моє зауваження про те, що я сама купувала ці продукти за свою пенсію, потонуло в галасі онуків, які вже хазяйнували в моїй спальні. У повітрі зависла напруга, яка обіцяла перетворити цей візит на повне спустошення мого житла.

Надворі стояв той особливий теплий вечір, коли місто святкувало свій день, і повітря здавалося солодким від цвіту лип та передчуття відпочинку. Я готувалася до цього моменту весь тиждень. У моїй маленькій квартирі панувала тиша, яку я навчилася цінувати по-справжньому лише останні кілька років. На столі вже чекала вечеря — запечена риба з травами, яку я обирала на ринку з такою ретельністю, ніби готувала для королівської особи. До неї я зробила легкий салат і спекла свій фірмовий лимонний пиріг. Мені хотілося просто сіти біля вікна, запалити світильник і послухати музику, поки за вікном гулятиме свято.

Дзвінок у двері розрізав цю тишу. Я не чекала нікого. Коли я відчинила, на порозі стояли Тарас, Соломія та онуки. Вони виглядали втомленими від гулянь на площі, але в очах у невістки я побачила той самий вогник, який завжди з’являвся, коли вона відчувала, що тут можна чимось поживитися.

— Привіт, мамо, ми проходили повз, вирішили зайти, бо малеча вже з ніг валиться від того фестивалю, — Тарас пройшов у коридор, навіть не чекаючи запрошення.

— Ми тільки на хвилинку, — додала Соломія, хоча я помітила в її руках велику порожню сумку, яку вона зазвичай брала для покупок.

Вони ввалилися в кімнату, і мій ідеальний вечір миттєво перетворився на спогад. Діти почали бігати по квартирі, зачіпаючи кути і зносячи все на своєму шляху. Тарас відразу попрямував до кухні, звідки долинали пахощі моєї вечері.

— О, рибка! Якраз те, що треба. Ми на площі навіть пиріжка нормального не знайшли, одні черги, — він уже тягнувся рукою до тарілки.

— Тарасе, я готувала це для себе, на кілька днів наперед, — спробувала я сказати максимально спокійно, хоча всередині все почало закипати.

— Мамо, ну ти ж не з’їси таку здорову рибину сама, вона ж завтра вже не така буде, — Соломія вже діставала з моєї шафки тарілки. — Дітям треба фосфор, вони сьогодні стільки енергії витратили.

Я стояла і дивилася, як вони розсідаються за мій маленький стіл. Моя порція, яку я так гарно оформила, була розділена за лічені секунди. Вони їли швидко, майже не розмовляючи, ніби боялися, що я передумаю і заберу їжу назад. Онуки мастили пальцями мою нову скатертину, а Тарас вимагав чаю.

— А де твій той дорогий чай, що ти минулого разу заварювала? — запитав він, заглядаючи в полиці.

— Він закінчився, — збрехала я, бо хотіла залишити хоч щось для свого спокою.

— Шкода. Ну, давай який є. І пиріг ріж, Соломія каже, що ти його сьогодні пекла, запах на весь під’їзд.

Коли з вечерею було покінчено, Соломія почала оглядати мою кухню. Її погляд зупинився на холодильнику.

— Тарасе, дивись, у мами там і ковбаса домашня є, і сир такий гарний. Мамо, а навіщо тобі стільки всього? Ти ж на дієті була, кажеш, що шлунок важко сприймає таке.

— Я купувала це поступово, Соломіє. Це мої запаси, щоб не бігати щодня по магазинах.

— Ой, та ладно тобі. У тебе ж магазин прямо під боком. А нам завтра на цілий день у справах їхати, дітям перекусити треба. Давай ми трохи візьмемо, тобі ж не шкода для рідних онуків?

Вона почала діставати продукти. Логіка була простою: якщо я живу одна, мені нічого не потрібно. Будь-яка річ у моєму домі автоматично ставала їхньою, варто було їм лише переступити поріг. Тарас у цей час знайшов у коморі мішок цукру, який я купила про запас на літо для варення.

— Мамо, ми цей цукор заберемо. У нас якраз закінчився, а в тебе він стоїть, місце займає. Ти ж знаєш, як зараз важко з грошима.

— Тарасе, я цей цукор купувала зі своєї пенсії, коли була акція. Мені він потрібен.

— Та ми віддамо, мамо. От отримаю премію і привезу тобі цілий мішок, — він сказав це таким тоном, ніби робив мені величезну послугу.

Я бачила, як вони пакують мою працю, мої кошти і мій спокій у свої великі пакети. Онуки тим часом дісталися до моєї спальні. Я почула звук падіння і металевий брязкіт. Коли я забігла в кімнату, Злата стояла над моєю розбитою шкатулкою. Це була стара річ, подарунок моєї мами, який я берегла як зіницю ока.

— Бабусю, вона сама впала! — вигукнула дівчинка.

— Нічого страшного, — озвалася з вітальні Соломія, навіть не підводячись. — Склеїш, або нову купимо на свята. Вона все одно виглядала як антикваріат.

У мене перехопило подих. Справа була не в шкатулці, а в тому, з якою легкістю вони знецінювали все, що було мені дороге. Моє життя для них було чимось на кшталт складу, де можна безкоштовно поїсти, взяти потрібні речі та ще й залишити після себе розгром.

— Ви вже йдете? — запитала я, коли побачила, що Соломія застібає сумку, яка стала втричі важчою.

— Так, діти втомилися. Дякуємо, мамо, виручила. А то ми думали, де б це повечеряти, щоб не витрачатися, — Тарас поплескав мене по плечу. — Ти ж не сердься, ми ж родина. Хто ще тобі допоможе, як не ми?

Слово допомога прозвучало як злий жарт. Вони пішли, залишивши по собі брудний посуд, крихти на підлозі та порожній холодильник. Я сіла на диван і просто дивилася в одну точку. Мені не хотілося ні прибирати, ні плакати. Було відчуття повної внутрішньої пустки.

Через годину прийшло повідомлення на телефон. Я думала, це Тарас написав, що вони доїхали.

— Мамо, ми забули забрати ту олію, що біля плити стояла. Соломія каже, вона була холодної витяжки, дорога. Ти її не відкривай, ми заскочимо завтра вранці перед роботою, заберемо.

Я відклала телефон. У кімнаті ставало прохолодно, але я не мала сил підвестися, щоб зачинити вікно. Я згадала, як колись сама була молодою мамою, як ми з чоловіком крутилися, щоб забезпечити дітей, але ніколи не дозволяли собі прийти до батьків і вимагати щось як належне. Ми приносили гостинці, ми допомагали з ремонтом, ми цінували їхній час.

Де ми зробили помилку? Чому мої діти виросли з переконанням, що світ обертається навколо них, а я — лише інструмент для їхнього комфорту? Вони дивляться на мою самотність як на вільний ресурс, який можна експлуатувати.

Я встала і пішла на кухню. Почала мити тарілки, за якими вони щойно сиділи. Кожен рух відгукувався втомою. Я відкрила холодильник — він був майже порожнім. Тільки маленька баночка гірчиці та пляшка води. Це все, що залишилося від моїх зусиль.

Завтра мені знову доведеться йти в магазин, нести важкі сумки, рахувати копійки до кінця місяця. А Тарас із Соломією будуть снідати моїм сиром і додавати мій цукор у свою каву, навіть не згадуючи про те, якою ціною мені це далося.

Я вимкнула світло і пішла до вікна. Фестиваль на площі тривав, у небі розривалися яскраві вогні салюту. Люди сміялися, святкували, а я відчувала себе зайвою на цьому святі життя. Моя оселя більше не здавалася мені фортецею. Вона була прохідним двором, де немає місця для моєї волі.

Чи маю я право сказати їм ні наступного разу? Чи не стане це початком кінця наших і так крихких стосунків? Як навчити дорослих дітей поважати твій простір, якщо вони звикли вважати його своїм? І чи не запізно вже ставити межі, коли вони вже давно їх перейшли?

Я зачинила двері на всі замки, хоча знала, що в них є дублікат ключів, який я дала на випадок біди. Але біда вже сталася — вона приходить щоразу, коли вони кажуть, що люблять мене, і водночас вигрібають останнє з моїх полиць.

Як знайти в собі сили не стати для власних дітей лише джерелом їжі та грошей? Що робити, коли твоя безмежна любов починає руйнувати тебе саму, перетворюючи на тінь у власній квартирі?