– Мамо, я розумію, ти зараз на емоціях, але згадай той час, коли батько залишив нас і оком не моргнув. Мені тоді всього два роки було. А сьогодні ти кажеш, що тобі його шкода? Ніколи, чуєш, ніколи я не дозволю тобі зробити таку дурницю. – Так, він покинув нас, але ми стали на ноги, а тепер він потребує нашої підтримки, – мама говорила так, ніби цих важких днів на самоті, в її пам’яті вже не було.
– Настенько, сонечко, йди сюди. Сядь. Познайомся, це Віталій Григорович. Він твій… тато. Обстановка стала важкою.
– Тато? Мамо, ти при собі? Ти ж говорила, його не стало коли мені було два?
– Розумієш, ми з твоїм татом розлучилися тоді. Він пішов до іншої жінки, ти доросла, тому я можу тобі це сказати тепер. Але тоді я не могла і для мене це було дуже важко, тому я сказала тобі, що він на небесах… Вибач мене.
– Мамо, мені 33 роки! Який тато?
– Донечко, розумієш, ми багато років не бачилися. Зараз тато залишився один, його дружина пішла з життя. І він… хворий, йому складно жити одному і доглядати за собою. Я б хотіла, щоб він жив зі мною.
– Що?! Мамо, він кинув тебе! У тебе що, зовсім немає гордості?! Він кинув нас! А ти будеш на старості літ йому носа підтирати?!
– Це не гарно з твого боку!
– А кинути нас було гарно? Ми з тобою ледве вижили! Ти ночами шила, щоб мене прогодувати!
– Але тепер ти виросла і я можу зайнятися татом. Мила, не сердься. Я потрібна йому.
– Потрібна тепер! Коли він нікому не потрібен!
– Це не так, він нудьгував за мною… За нами…
– Гаразд?! Тому він дочекався, коли можна вже не платити аліменти? Знаєш що, таточку, забирайся звідси! Моя мати тобі не доглядальниця!
– Я й справді піду… Негарно вийшло.
– Ні, залишся! Вона звикне, змириться!
– Ні, мама, я не змирюся і ти не смій! Май самоповагу!
– Так у мене є двоє дітей від нового шлюбу, я їм подзвоню…
– Що?! Так чого ти до нас приперся?
– У них своє життя, розумієте… Я їм не потрібен. Я купив їм квартири і тепер їм від мене нічого не треба.
– Ні, це вже занадто. Знаєш що, нехай вони тебе забирають і піклуються про тебе, у нас тут не дім для нужденних! Він купив їм квартири, герой!! А ми з мамою все життя жили в однокімнатній! Вона не змогла більше вийти заміж!
– Донечко… – Донечкою я була тридцять три роки тому, а тепер я людина, яка розуміє більше, ніж тобі хотілося б. Мамо, підемо. Нехай телефонує своїй малечі. Я сказала, ми йдемо! І не телефонуй нам більше! Таточко…
Ну скажіть мені, хіба я не правильно зробила? Я розумію, мама на емоціях, але згодом, все обдумавши, вона подякує мені, що застерегла від клопоту.
Фото ілюстративне – pbs.twimg
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook