Я тепло обійняла матір.
– Мамо, я тобі тут гостинців привезла. І ми тобі дачу вкопаємо. Ти навіть не хвилюйся. Я як ти зателефонувала, одразу взяла відгул і приїхала.
— Та не треба було, я ж по телефону сказала.
– Ну як не треба?! Ти ж ніколи не зізнаєшся, що погано почуваєшся. А я тобі й ліки привезла.
Останнє слово я прошепотіла. Бо зайшла до кімнати і побачила всіх, хто зібрався.
— Ну, коли всі в зборі, то можемо починати.
На мене дивилися три пари очей. Які раніше були найріднішими. А тепер – найчужішими.
Два брати і сестра сиділи за великим столом і явно вже встигли наговорити одне одному “приємностей”.
– Сідай, чого стояти. Розмова у нас довга.
— Мам, то ти не занедужала? — Я не зводила очей з сестри та братів.
— Я в такому віці, що в мене завжди щось болить. Сідай.
Мати почала одразу, як тільки я сіла за стіл.
— Отже, за останні два роки ви розбиралися постійно за мою квартиру. Не приховую, мені така увагу лестить. Я оточена турботою, ласкою і теплом. Жаль, що це збіглося з моментом, коли стало зрозуміло, що квартира скоро стане спадщиною.
— Мамо, досить — почав Тимофій. — Ми завжди дбали про тебе, просто хтось менше, а хтось — тут брат зробив паузу, щоб усі зрозуміли, хто саме — відвідував тебе регулярно і до всієї ситуації з квартирою.
— Легко говорити, коли живеш за півкілометра, — саркастично помітив другий брат, Георгій.
– А хто винен, що поїхав хто зна куди? — почав Тимофій, але мати його зупинила:
— Все, годі. Ви постійно сперечаєтеся, а мені це не треба зовсім. Я ухвалила рішення.
Ми всі приникли.
— Квартира нікому із присутніх не дістанеться.
– Мамо, таке рішення ти знайшла? Впевнена, що воно краще?
— Та яке воно найкраще! – Закричала сестра Оля. — Це просто пограбування.
— А кому дістанеться квартира?
– Тому хто дасть потрібну мені ціну. Я її продаю. А гроші витрачу на себе та онуків. І заберу у вас предмет розбрату.
– Не віддати квартиру рідним дітям! Це ж ганьба.
— Ганьба — це псувати взаємини з братами та сестрами за те, що вам взагалі не належить. І вже не буде. Власне це все, що я вам хотіла сказати.
Через півгодини ми сиділи в кафе і бурхливо обговорювали новину.
Тимофій був непохитний:
— Вона не в собі, це ж очевидно. Потрібно відібрати у неї квартиру!
– Як? Довести, що вона не в собі? – парирувала Оля. – Іди доведи.
— Але ж щось треба робити! Вона просто нас викинула за борт!
Георгій всіх заспокоював:
— Не треба панікувати. Давайте подумаємо, як ми можемо зупинити продаж квартири. Але для цього нам треба домовитись — якщо все вийде, то квартиру отримають усі. Кожен по ¼ частки. Усі згодні?
— Я поза грою. — я підвелася — Мені спочатку ця ідея не подобалася. Нині вона взагалі звучить дико. Діліть, як хочете. Але без мене.
– Ну й іди. Нам більше дістанеться.
— І ви готові за ці тисячі втратити останнє родинне, що між нами лишилося?
– Мовчи! Ідеш – йди. Знайшлася моралістка!
Я пішла і за кілька годин їхала в поїзді до себе додому. Мені потрібні були гроші від продажу частки. Але доводити, що твоя мати несповна розуму заради грошей — це за межею.
Я нічого не чула більше про цю ситуацію. Але одного разу зателефонувала мати. І тоді я дізналася, що матір квартиру не продала, Вона навіть не думала продавати.
Але мама вже зовсім не спілкується з синами і Ольгою, яким майже вдалося затягнути її на обстеження. Але мати спромоглася відстояти своє право робити те, що їй хочеться. Взагалі і з квартирою зокрема.
Власне, тому вона й дзвонила мені. Більше від мами майже не відходила.
Через три роки я вийшла від нотаріуса і озирнулася на всі боки. Так, дві справи зроблено. Тепер – головне.
Я замовила таксі і за півгодини стояла на цвинтарі у матері. Вона за півроку до кінця свого земного шляху написала заповіт на квартиру на мене – єдину дитина, яка не стала переконувати саму матір і оточуючих у тому, що мати не в своєму розумі.
У кишені завібрував телефон. Я знала, хто це. Залишилося виявити найсміливішого. Ним виявився Тимофій:
– Домовилась із нею? Навіщо поміняла замки у квартирі?
— Щоб вас там не було, поки я керуюся документами. І ні, ми не домовлялися.
— Ми заперечуємо і оскаржуємо заповіт! І отримаємо те, що нам належить.
– Удачі. Але врахуйте — я маю на руках висновок судового спеціаліста, що за три хвилини до підписання заповіту вона була абсолютно дієздатна і усвідомлювала наслідки своїх дій.
Я швидко продала квартиру матері «як є» і більше не поверталася до рідного міста. Я втратила сім’ю. Але хіба втрата з урахуванням того, що це були за люди? А ви б и з ними спілкувалися після такого?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
