— Мамо, якщо Софія не може бути з нами на Миколая, то й я не прийду, — заявив Дмитро. Я стояла, стискаючи телефон у руці, і не могла повірити, що моя традиція тепер коштуватиме мені присутності власного сина. Але ж ця Софія йому ще не дружина. Для чого вона нам за святковим столом?

Я люблю свята. Завжди любила. Особливо зимові. Для мене це не просто привід прикрасити оселю і наготувати смачних страв. Це наш час. Час, коли ми, родина, нарешті збираємося разом, як у ті давні, добрі часи. Цього року я запланувала особливий вечір на свято Миколая. Купила нові свічки, маленькі подарунки, прикрасила кімнату. Усе для того, щоб наша невелика сім’я відчула тепло і затишок.

Моєму синові, Дмитрові, уже двадцять п’ять. Він живе окремо, має хорошу роботу. І вже рік він зустрічається з дівчиною на ім’я Софія. Ми з нею бачились кілька разів, на нейтральній території. У кафе, або коли вони забігали до мене на п’ять хвилин. Вона мила, тиха дівчина, вихована, але я її знаю дуже поверхово. Я поки що не маю уявлення, хто вона насправді і чи серйозні їхні стосунки.

Дмитро подзвонив мені минулого вівторка.

— Привіт, мамо. Як справи з підготовкою до Миколая?

— Привіт, синку. Усе чудово, майже готова. Тільки пиріг залишилося спекти. Ти ж прийдеш?

— Звісно, прийду. Як і завжди.

— Чудово. Ми ж будемо втрьох: ти, я і твій тато, Михайло. Ти щось хочеш особливе на стіл?

Настала пауза. Довга, незручна пауза.

— Мамо, а Софія?

— Що Софія? — запитала я, роблячи вигляд, що не розумію, про що йдеться. Хоча, звісно, я все зрозуміла.

— Як це що? Я думав, ти її теж запросиш. Вона ж моя дівчина.

Я зітхнула. Цього я і боялася.

— Дмитре, любий. Це ж наша сімейна традиція. Миколая ми святкуємо тільки найближчим колом.

— Софія тепер найближча.

— Дмитре, послухай. Я дуже поважаю твій вибір. Софія мені подобається. Але. Ви разом лише рік. Ви не заручені. Ви не живете разом. Це не той випадок, коли…

— Коли що? — він перебив мене, і я почула в його голосі образу. — Коли вона стає частиною сім’ї? Я думав, що для тебе важливе моє щастя. Я хочу, щоб вона була зі мною в цей вечір.

— А хіба ти не можеш провести з нею час пізніше? Після того, як побудеш із нами?

— Мамо, це ж Миколая. Ми мали плани. Вона чекала на запрошення.

— А чому вона чекала на запрошення від мене? Ти сам не міг з нею поговорити і пояснити, що в нас так заведено? Це сімейне свято. Наше.

— Вона не розуміє. Я теж не розумію. Ти її ігноруєш. Ти робиш вигляд, що її немає в моєму житті.

Я відчула, як у мене починає стукати в скронях. Я Галина. Я завжди намагалася бути ідеальною матір’ю. Завжди ставила потреби своїх дітей вище за свої. Але я також ціную традиції. Я вірю, що є певні етапи в житті. Запрошення на сімейне свято такого рівня, як Миколая, для мене — це майже офіційне визнання стосунків. Це крок до весілля. Це означає, що людина стає рідною. А вони ще навіть не переїхали один до одного.

— Ні, Дмитре. Я нікого не ігнорую. Я просто дотримуюсь правил. Коли ви одружитеся, або хоча б оголосите про заручини, тоді так. Вона буде першою, кого я покличу. А поки що…

— Це не правила. Це твій старий погляд на життя. Усі мої друзі приводять своїх дівчат і хлопців додому на свята. Просто так. Бо люблять.

— А мені байдуже, як у твоїх друзів. Я роблю так, як вважаю за потрібне в моїй оселі. Ти дорослий чоловік. Ти можеш святкувати Миколая де завгодно. Але якщо ти хочеш святкувати його тут, то приходь сам.

— Тоді я не прийду взагалі, — заявив син. Його голос був твердий, як камінь. — Якщо Софія не може бути з нами, то й я не буду. Я проведу цей вечір з нею.

— Ти серйозно? Ти проміняєш свою родину на…

— Я нікого не промінюю. Я обираю людину, яку кохаю. І якщо вона для тебе недостатньо хороша, щоб сісти за наш стіл, то й я не сяду.

Він просто поклав слухавку.

Я стояла посеред кухні, де щойно готувала пиріг, і відчувала, як усе всередині мене стискається. У мене виникло відчуття, що я зробила щось не так, але я не могла зрозуміти, що саме. Це було вперше, коли Дмитро так зі мною розмовляв. Навіть у підлітковому віці він був більш поступливим.

Того вечора я не змогла заснути. Я перебирала в голові наші розмови, намагаючись знайти помилку. Можливо, я була занадто різкою? Можливо, світ дійсно змінився, і мої традиції вже нікому не потрібні?

Вранці я спробувала поговорити з чоловіком, Михайлом. Він завжди був більш спокійним.

— Галю, ну чого ти? Це ж просто дівчина. Прийшла б і прийшла. Яка різниця?

— Різниця є, Михайле. Ти хіба не розумієш? Якщо вона прийде, то це означає, що вона тепер наша сім’я. А якщо вони розійдуться через місяць? Що тоді? Це ж не проста зустріч. Це Миколая. Це наш, сімейний вечір. У нас так не прийнято.

— Галю, дорогенька, скільки років минуло відтоді, як ми з тобою одружилися? Світ інший. Вони ж разом рік. Це не розвага. Він її любить, це видно. А ти зараз його відштовхуєш.

— Я його відштовхую? Я! Я, яка пів місяця готуюся до цього вечора! Я, яка завжди мріяла про злагоду в родині!

— Він не прийде, Галю. Ти залишишся без сина на свято. Хіба це те, чого ти хотіла?

Слова Михайла мене не заспокоїли, а лише ще більше роздратували. Я не могла змиритися з тим, що моя традиція, моя думка, мої цінності — це щось застаріле. Чому я маю підлаштовуватися під його молодіжні погляди?

— Якщо він вважає, що дівчина важливіша за свою матір і батька, які його виховали, то нехай. Це його вибір, — з гіркотою промовила я.

Наступні дні минали в напрузі. Я продовжувала готувати частування, накривати стіл, але без колишнього ентузіазму. Уся радість зникла. Я купила нову сукню, приготувала найулюбленіші Дмитрові страви, але розуміла, що стілець за столом буде порожнім. Михайло намагався мене підтримати, але навіть його мовчазна присутність не могла розвіяти важку атмосферу.

Я вирішила подзвонити своїй сестрі, Оксані. Вона живе в іншому місті, але завжди давала мені слушні поради.

— Оксано, я вже не знаю, що робити. Дмитро заявив, що не прийде.

— Галю, та заспокойся ти. Ти ж знаєш Дмитра, він гарячкуватий.

— Ні, він налаштований серйозно. Він ображений, що я не покликала Софію.

— І чого ти її не покликала? — запитала Оксана. У її голосі прозвучало не стільки здивування, скільки докір.

— Тому що вони не одружені! Оксано, це наш, тільки наш день Миколая. Що я маю, кожну його нову знайому водити за наш стіл?

— Вона не просто знайома. Вони рік разом. Звісно, ти не зобов’язана її кликати. Це твоя оселя. Але подумай про інше. Твій син дорослий. Він будує своє життя. Якщо він вважає її важливою, то ти не маєш права ставити йому умови.

— Я не ставлю умови. Я просто дотримуюся етикету.

— Галю, ти створюєш бар’єри там, де їх не має бути. Ти боїшся змін. Ти хочеш, щоб він назавжди залишився твоїм маленьким хлопчиком, який прийде і сяде поряд з тобою.

Слова Оксани прозвучали, як дзвін. Я задумалася. Невже я дійсно намагаюся тримати його біля себе? Невже ця традиція — це просто прикриття для мого бажання контролювати? Мені стало сумно.

Я спробувала подзвонити Дмитрові ще раз, за день до свята. Але він не відповідав. Написала повідомлення:

— Синочку, я дуже сумую і чекаю на тебе. Стіл накритий. Твій тато теж засмучений. Якщо передумаєш, приходь у будь-який час. Люблю тебе.

Відповіді не було.

Настало свято Миколая. Я одягла свою нову сукню. Ми з Михайлом сиділи за великим, пишно накритим столом. Було тихо. Занадто тихо. Кожна хвилина тягнулася, як година. Я постійно дивилася на годинник, потім на телефон. Чому він не подзвонить? Хоча б просто привітати.

Михайло підняв келих із соком.

— Ну що ж, Галю. За нас. За те, що ми є.

— За нас, — ледь чутно відповіла я.

У цей момент пролунав дзвінок у двері. Я завмерла. Хто б це міг бути?

Михайло пішов відкривати. Я почула гучні голоси, вітання. А потім — його голос. Дмитра.

— Мамо! Зі святом Миколая!

Я вибігла у вітальню. У дверях стояв мій син, а поряд з ним… Софія. Вона тримала в руках невеличкий кошик із символічними подарунками.

— Ми не могли не зайти, — сказав Дмитро. Він виглядав трохи ніяково, але його очі світилися любов’ю. — Я знаю, що ти була проти. Але вона сказала, що це важливо — побачити тебе і привітати особисто. Ми ненадовго.

Софія посміхнулася. Її посмішка була щирою і теплою.

— Вітаю вас. Вибачте, що так невчасно. Це вам.

Я стояла, не в змозі вимовити ні слова. Уся моя злість, образа, принципи — усе зникло в одну мить. Я побачила не порушницю моїх традицій, а просто дівчину, яка любить мого сина і яка наважилася прийти до моєї оселі, знаючи, що я її не кликала.

Я відчула, як на мої очі навертаються сльози. Це не були сльози горя. Це були сльози полегшення і щастя.

— Заходьте, діти, — промовила я. Мій голос був трохи тремтячим. — Заходьте. Я так на вас чекала.

Вони зайшли. Софія обійняла мене, обережно, як уперше.

— Зі святом, Галино Михайлівно.

— Зі святом, Софіє, — відповіла я. — Проходь. У нас є щось смачненьке.

Ми просиділи разом недовго, лише близько години. Але ця година була наповнена світлом і злагодою. Дмитро розповідав веселі історії, Софія допомагала мені прибирати зі столу, хоча я відмовлялася. Я дивилася на них і розуміла, що, можливо, Оксана була права. Світ змінився, і якщо я хочу бути частиною життя свого сина, мені час змінювати свої погляди.

Після того, як вони пішли, Михайло підійшов до мене і обійняв.

— Бачиш, Галю? Усе добре.

— Так, — відповіла я. — Усе добре. Я була неправа.

Я досі не знаю, що буде далі. Чи одружаться вони? Чи буде Софія моєю невісткою? Але я зрозуміла одне: сімейні традиції важливі, але любов і присутність твоїх дітей — важливіші. Бар’єри, які ми ставимо, іноді ранять нас сильніше, ніж тих, для кого вони призначені.

А як ви вважаєте? Чи має право мати вимагати, щоб її дорослий син запрошував свою дівчину до оселі лише після офіційного оформлення стосунків, чи вона має прийняти його вибір раніше?

Будь ласка, поставте свою вподобайку, якщо вам сподобалася ця історія, і напишіть свою думку в коментарях. Для мене це дійсно важливо.