Наглість перше щастя.
Марічка була ще тою невісткою. – Хочете, щоб ваш син був щасливий, допомагайте з Ромчиком!, – А нічого, що він не рідний онук? У мами немає наглості сказати “ні”, тому одного разу це сказала я. Минув час і Марічка вже носила під серцем дитятко Дмитра. – Я подарую вам онука, тому будьте добрі, доглядайте за Ромчиком. Мені ж важко.
Старша дитина Марічки доводиться пасинком моєму братові Дмитру. І один час вони дуже сильно присіли на маму з проханням, посидіти з ним.
Мамі не важко – вона на пенсії. І в самій дитині теж проблем немає: він вихований, скромний, слухняний хлопчик. Вся справа в Марічці: пообіцяє забрати ввечері, сама приїде через два дні.
І то, бувало, що не сама приїжджала, а Діму відправляла. А у мами свої плани, про які вона соромилася розповідати. Їй простіше перенести і догодити всім підряд.
Або була ситуація, що Ромчик захворів. Мама відразу зателефонувала і повідомила про це його матері. Марічка сказала купити ліки і викликати лікаря. Хворий хлопчик жив у мами три дні, поки вже я не відвезла “племінника” до його батьків – мамі треба було здавати аналізи перед санаторієм, вона і так дотягнула до останнього.
У той же день відбулася серйозна розмова. Раз мама сама була не в змозі скинути посиденьки з Ромчиком зі своєї шиї, то це зробила я. І все одно – в екстрених ситуаціях Марічці ніхто не відмовляв.
Вона була при надії. Ще більше крила розпустила: такий привід з’явився! “Я ношу вашого онука, тому допомагайте з Романом!” – стала заявляти дружина брата.
У садок хлопчик не ходить, хоча йому вже п’ять років. Віддати – не судилося, Марічка ж найрозумніша, сама навчить свого сина всьому необхідному. Зате коли їй треба було на планове обстеження, мама їхала через все місто, щоб залишитися з “онуком”. Адже лікарня, як громадське місце, небезпечне для здоров’я Ромчика.
На час появи на світ дитяти, була домовленість, що Роман буде у моєї мами. Причому Діма повинен був привезти його на пару днів раніше. Так, про всяк випадок.
Правда, цей всякий випадок трапився на два тижні раніше. Коли Діми не було вдома: він умотав на весілля до колишнього товариша по службі в інше місто і повинен був повернутися у вівторок.
Це була неділя. Ми з мамою їздили на дачу. Повернулися додому пізно ввечері. Поки ми йшли на електричку, щоб виїхати в місто, то побачили пропущений дзвінок від Марічки, передзвонили, але вона не відповіла. На дачі погано ловить сигнал, ще й телефони був в будинку, поки ми були на городі.
Діма повернувся і відразу почав шукати дружину – вдома не було ні її, ні Ромчика.
Знайшлася Марічка тільки в середу. І то – тільки тому, що в пологовому будинку у неї закінчилися підгузки, а на руках не було грошей. Брат відразу повідомив нам з мамою новину і поїхав до дружини і сина.
“Де Ромчик? З ким він?” – перше, що цікавило маму. Не вага, ріст і здоров’я рідного онука, а місце перебування пасинка Дмитра. Вона до сьогодні переживає, що так вийшло: пообіцяла допомогти і не стримала слова. Брат відповів:
– Він живе у подруги Марічки. Дякую, мамо, що посиділа з ним, поки Марічка була в лікарні!
Марічка образилася. Як же, її старшого сина не забрали. І винна в цьому хто? Правильно. Моя мама. Саме мама мала нахабство поїхати на дачу за два тижні до цього дня. А Діма, що поїхав в інше місто на весілля, хороший. Він дружину не кинув. Це його мама Марічку кинула.
Ситуація склалася наступна: раз ніхто не допоміг, хоча і обіцяв, то і спілкування з онуком мамі не світить. Як заявила Марічка, якою є відповідь – такий і привіт.
Хоча вона сама не відповіла, коли ми з мамою їй передзвонювали в той день. Ну не відповіла і не відповіла. Не маленька – передзвонила б. Так, при надії. Але вона ж не хвора.
Що їй завадило хоча б повідомлення написати? Ми б одразу приїхали, як побачили. Мало того, вона і власному чоловікові нічого не сказала! Виходить, що вона привела на світ дитинку в неділю і мовчала до вівторка. Вона мовчала. А винна моя мама. Де логіка?
Тобто, батькові дитини можна було виїхати, а бабусі – ні. Бабуся мала безвилазно вартувати Марічку, щоб вчасно забрати Ромчика.
Чому не можна було попросити ту ж подругу зателефонувати нам і домовитися привезти Ромчика в понеділок? Або навіть в неділю ввечері?
Дивуюся Марічці. Чоловік її кинув, поїхав розважатися, залишив без грошей, не зацікавився відсутністю дзвінків від дружини в цікавому стані! І він все одно хороший.
А якщо свекруха не відповіла на дзвінок, просто його не почувши, то вона – ворог народу і не гідна хоча б побачити маленького онука. І брат хороший – ходить і за компанію з дружиною на маму навіть не дивиться. Ідеальна пара, чесне слово.
Нічого. Довго це покарання – заборона бачити єдиного внука, – не триватиме: я при надії і виходжу заміж. І що почнеться? Вірно. Марічка буде плакатися: і розповідати, що її свекрусі немає діла до її дитини, а ось чадо зовиці на ручках носить. Зараз голову включити і про майбутнє подумати – не судилося.
Будь моя воля, взагалі б маму відгородила від спілкування з цими споживачами: їм вистачило совісті зателефонувати і овочів-фруктів з городу попросити.
Марічці ж вітамінчики потрібні, щоб молочко багатше було! І нічого, що саме через ці “вітамінчики” мама там і горбатиться, тому той злощасний дзвінок і пропустила.
Просто образливо. Так за маму прикро. Тим більше, що вона нічого не знала.
Фото ілюстративне – pixabay
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
