Наша донька Марічка завжди була для нас із чоловіком на першому місці. У нас довго не виходило стати батьками, ми молилися, просили у неба, і нарешті диво сталося! Новина про майбутню дитину зробила нас такими щасливими, ми перестали так часто сперечатися, Георгій почав приходити з роботи раніше, навіть у п’ятницю.
Спеціалісти нам сказав, що іншого шансу ми, на жаль, не матимемо. Отже, Марічка, моя донька, без перебільшень справжнє диво. Я і ставилася до неї, як до дива, все життя.
Перші кілька років я, як і всі недосвідчені матусі, тремтіла над кожним її кроком, кожним подихом. Коли виявилося, що вона картавить, чоловік оббігав все місто у пошуках гарного фахівця. Треба сказати, що за півроку її мова стала просто ідеальною. Всім раджу вирішувати цю проблему з ранніх літ!
Ми віддали її до доброї школи. З математичним ухилом. Знаю, що дівчатка здебільшого обирають інші предмети. Але я хотіла, щоб вона росла в оточенні добрих освітян і, звичайно ж, вихованих дітей.
Ми наймали репетиторів, щоби донька щоразу набирала потрібну кількість балів і проходила до наступного класу. Можу навіть трохи похвалитися, що вона сама непогано справлялася. Але підстрахуватися ніколи не завадить.
Ще ми віддали її на скрипку та уроки тенісу. Чоловік пропонував поговорити про Марічку зі своїм начальником, щоб він допоміг влаштувати її на уроки їзди верхи. Але потім ми вирішили, що це буде занадто. Все-таки наш бюджет не безмежний, та й коні його трохи лякали.
Марічка росла як маленька леді, а ми у всьому намагалися їй допомогти, як могли. Чоловік дійсно працював на роботі, як кінь. А я все робила для нашої родини вдома. Життя у селі за містом взагалі любить працю. А особисто я до нього привчена з самого дитинства. Нас було чотири сестри, а я, старша, доглядала за всіма.
Але після того, як Марічка вийшла заміж, наші взаємини з нею дивно змінилися. Наша сторона подарувала молодим житло, квартиру. З боку нареченого – гарний ремонт. І все, донька ніби почала уникати нас із батьком. Особливо мене. І я не розумію, як це сталося.
Перші півроку все було ще більш-менш. Я приходила, пропонувала різні ідеї для інтер’єру. Ну, наприклад, що кухня бути білою не може. Це красиво, але дуже непрактично. Виникав конфлікт. Вона, бачите, хоче білу кухню. А мити її щотижня хто буде?
Потім настала черга шпалер. Я рекомендувала зупинитися на гірчичному варіанті. Як у нас. Це і для очей приємно, і не видно, якщо пляму поставити. А коли діти підуть, то без цього нікуди.
Пам’ятаю, як Марічка в дитинстві все розмалювала фарбами в кімнаті. І ми ж на неї не кричали, звичайно.
Але тоді знайти та купити ще кілька рулонів було цілою проблемою. То чому зараз би не вчинити вже розумно?
Ще був конфлікт через ванну кімнату. Ми з батьком рекомендували душову кабіну. Сучасно, практично, економія місця і фінансово бюджетніше. Але ж ні, обов’язково має бути ванна. Не розумію людей, які цілодобово там лежать, відмокають. Це раніше треба цим займатися. Тепер все, почалося доросле життя!
Але якось із закінченням ремонту ми потихеньку примирилися. Я тоді зрозуміла, що дочка просто хотіла показати, що вона розумна, все знає і батьки їй уже не указ. Добре, хоч робітники зробили все на совість. Гріх скаржитися.
Але тепер нові витівки. Я, знаєте, завжди була домогосподаркою. Тому й розуміюся на прибиранні. Помити підлогу, протерти пил, погладити, скласти, випрати. Це здається, що все просто і легко. Насправді ж треба звертати увагу на дрібниці, нюанси. А не замітати пилюку під килим і думати, що ніхто не помітить.
Я розумію, що наша Марічка не з трудівниць і чоловік її тим більше. Тож намагаюся час від часу приходити до них у гості, прибирати, якщо треба. І щоразу я бачу те саме: у шафі речі складені абияк. На вікнах розводи, а на кухні плита постійно у товстому шарі жиру. Я вже мовчу про ванну.
Я ще не стара, здоров’я є. Так от і приходжу, допомагаю цим двом з прибиранням. Нехай займаються своїми справами, від мене немає шуму. Що тут ще можна говорити? Але ні.
Донька мені заборонила приходити до них взагалі. У квартиру, яку я подарувала їй, по суті. Ми із чоловіком, і яку я ж і зголосилася прибирати, щоб їм було комфортніше, уявляєте?
Але Марічка і навіть зять тепер виставили умови: або я приходжу до них після попередження, або ж взагалі не приходжу. Вони, бачите, зайняті, ага. В обох п’ятиденка, немає дітей. Вихідні вільні. Самі не можуть нічого зробити вдома і мене не пускають. Дорослі вже.
На зятя мені, якщо чесно, ображатися навіть не хочеться. Ну, хто я йому? Але рідна дочка так чинить зі своєю матір’ю. Це, звісно, ганьба. Навіть не знаю, яке слово підібрати. Адже була такою розумною і світлою дитиною. Я ж це пам’ятаю.
А що ж тепер? Нехтування батьками та повний ігнор. Чим ми таке заслужили? Я особисто? Душу в неї вклала! Правильно кажуть: нинішнє покоління нікуди не годиться. Тепер і я з цим погоджуюся. Дуже дуже сумно й гірко.
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.