Марія стиснула губи та уважніше подивилася на фотографію. Душа сіпнулася і надірвалася. З кольорового знімку не найкращої якості, усміхаючись, дивилася юна дівчина в білій сукні, така схожа не на саму Марію.
Автобус, на якому Марія з понеділка по п’ятницю поверталася з роботи, цього вечора не вийшов у рейс, і їй довелося чекати на наступний. Через тридцять хвилин на зупинку прибув ще один автобус і Марія нарешті вирушила додому.
На одному із сидінь звільнилося місце і жінка негайно зайняла його. Ноги нили від стоячої роботи у невеликому музеї, де Марія проводила екскурсії.
– Марійко? — здивовано спитала жінка, що сиділа поруч.
Марія подивилася на сусідку і, перебираючи у пам’яті обличчя, раптом усміхнулася.
– Богдано!
Колись у дитинстві та юності до самого вступу до інституту дівчата товаришували. Міцно, заливисто.
Богдана схопила Марію за руку і, прикриваючи очі, посміхнулася.
– Не очікувала тебе зустріти! Ти якими долями і шляхами тут? – поцікавилася Марія.
– Та я по роботі, у відрядженні.
– Ходімо до мене, я недалеко тут живу, поговоримо, – запросила Марія.
– Не можу, вибач. Треба їхати, за дві години поїзд.
– Зрозуміло, як сама, розкажи, як життя склалося?
– Добре. Одружена, дві дочки. Почекай, зараз фотографії покажу, – і Богдана дістала з кишені сумки кілька кольорових знімків.
– Ось старша, так. Це ми з чоловіком на морі минулого року. А ось молодша, на весіллі у твоєї.
– У кого – моєї?
– У Насті твоєї. Наречена – дочка твоя, чи не впізнала?
Марія відчула, як почала пульсувати її ліва нога, душа – у п’яти. «Настя».
– Слухай, а ти коли востаннє була вдома?
– Двадцять років тому, – не відриваючи погляду від фотографії, відповіла Марія.
– А з Настею не спілкуєшся?
Тамара похитала головою.
– Так ти не знаєш! Микола твій, разом із Настиним чоловіком, торік у гаражі того, не стало їх. Дочка твоя сама дітей тягне. Бабуся ти, двоє онуків у тебе.
Марія раптом розгубилася. Вона жила у своєму вакуумі понад двадцять років і не хотіла нічого міняти, а тут таке. Свідомість, яка багато років тому намагалася все забути, зараз наполегливо вимагала згадати хоч щось.
– Ой, Маріє, мені час бігти, моя зупинка, ти приїжджай до нас, приїжджай.
Марія, пропустивши Богдану до виходу з автобуса, ще довго проводила подругу дитинства поглядом. Пам’ять почала намотувати, наче клубок, спогади. Світлі, добрі, щасливі.
Змінивши спогади дівочої дружби, відразу сплив і день знайомства з Миколою. День, коли вона з майбутнім чоловіком залишилася наодинці. Той бурхливий травень з його зливами і грозами. Маленька каптерка біля будівлі університету, чай у залізному кухлі.
– Виходите? – спитав чоловік за спиною, і Марія виринула зі спогадів.
– Так. Так.
Ти станеш моєю дружиною? “Так, але не зараз”, – спогади тяглися за Марією до самого будинку.
– Дитина мені не потрібна! – кричала вона на Миколу. – Народи мені, розпишемося, а потім як хочеш.
Заміжніх з дітьми не направляли нікуди, можна було спокійно жити, вчитися та виховувати дочку. Але Марія чекала напряму, просилася сама, їй хотілося походів, досліджень, розкопок.
У перше тривале відрядження вона поїхала майже на шість місяців, після повернення, побачивши, як чоловік чудово справляється з дочкою без чиєїсь допомоги, через тиждень відлетіла в чергову експедицію і залишилася на запрошення на основну роботу.
Ніякого почуття провини чи материнського інстинкту Марія не відчувала. Нічого. Її кликали гори, ліси, поля.
Марія піднялася на другий поверх і відчинила вхідні двері своєї квартири. У передпокої скинула речі і тут же сіла на лавку. Двадцять років тому вона спеціально читала літературу про те, що не можна звинувачувати себе, що вона не почувається матір’ю, що це нормально. Але якийсь важкий тягар давив на плечі.
“Одна, двоє маленьких дітей”.
Заснути Марія Володимирівна не змогла. Вранці встала, зібрала сумку і, зупинившись на секунду в передпокої, обернулася, немов усвідомлюючи, що бачить усе це востаннє, вийшла з квартири.
Заскочивши на півгодини на роботу, Марія звільнилася і, лишивши все, взяла таксі до вокзалу. Можна було автобусом, з пересадкою. Але боялася запізнитись на перший поїзд, другий пізно ввечері вже її не влаштовував.
Зараз вона поверталася назад майже з тим самим почуттям, що колись гнало її з сім’ї. Це пекуче бажання не давало спокою та вимотувало. Потяг, плавно цокаючи, ніби щось відраховував. Марія притулилася до стіни та заплющила очі. І знову спогади. І знову немає жалю.
Місто, що змінилося, зустріло спокійно, ніби не помічаючи. Навколо штовханина, поспіх. Можна було доїхати дві зупинки, але Марія пішла пішки. Вона раптом зрозуміла, що не знає, що сказати, не знає, як пояснити, хто вона і навіщо приїхала. Потрібен був час. Потяг привіз її, але думки поки що не зібралися і не сформували текст.
Під’їзні двері були відчинені навстіж. Одна петля біля дверей була зірвана. Двоповерховий будинок помітно просів і виглядав на тлі величезного мікрорайону, що будувався за ним на пустирі, дореволюційною будівлею.
Марія піднялася сходами на другий поверх і стала перед дверима. Натиснути на кнопку дзвінка чомусь не було сил і вона просто постукала.
Двері майже відразу відчинила жінка. Вона з хвилину стояла мовчки. Навпроти, мов у дзеркалі, та бачила себе. За двадцять років. Настя злякано округлила очі і нарешті сказала.
– Ви хочете грошей за квартиру? Розселення за рік.
Марія чекала питання «Хто ви» чи щось подібне. Але Настя, швидко оцінивши ситуацію, поставила гостю в глухий кут.
– Я Петреноко Марія, – почала жінка за заученим планом.
– Я зрозуміла, хто ви, — не давши договорити, відповіла Анастасія, – грошей у мене немає.
– Я твоя мати.
Настя мовчала.
Марія Володимирівна зрозуміла, що продуманий нею діалог не відбудеться. Вона відвернулась і почала спускатися сходами. Вхідні двері 15 квартири швидко зачинилися.
Зупинившись біля розбитого вікна, Марія звела очі і побачила небо. Те небо, яке колись так манило її. Запах будинку, той самий запах, що був двадцять років тому, змусив затриматися.
Марія залізла на підвіконня, кинувши сумку поряд, і просиділа так цілий вечір та ніч. Іноді провалюючись у сон, жінка починала бачити немовля, що плакало, яке відображалося в дзеркалі, і його плач підхоплювало відображення, плач наростав з усіх боків. Марія прокидалася та чула, як плакали діти у квартирі 15.
Вранці двері 15 квартири відчинилися, Настя вийшла і постукала у двері навпроти. Марія намагалася не дихати, щоби почути розмову.
– Я зрозуміла, Лідіє Іванівно, дякую. Як Ліза повернеться, попросіть її зайти до мене, вона обіцяла посидіти з дітьми, поки я піду у справах.
– Я можу посидіти з онуками, – несподівано голосно сказала Марія. – Матір’ю я запізнилася бути, але бабусею стати в мене є шанс.
– Вам нема куди йти? Чому ви тут просиділи всю ніч? – Запитала Настя.
– Я повернулася туди, де маю бути. Жаль тільки тих двадцять років, що я втратила. Прости мене.
– Мені не потрібна допомога, – відповіла Настя, трохи випроставши спину. Вона зайшла до квартири і зачинила за собою двері.
За п’ять хвилин двері 15 квартири знову відчинилися.
– Ось ручка та листок, пишіть, що не претендуєте на цю квартиру і свою частку віддаєте онукам, на другому аркуші дані.
Марія розгублено взяла листок та ручку.
– Може, краще у нотаріуса?
– Так, так краще, – відповіла Настя і пішла назад у квартиру, зачинивши двері.
Марія схопила сумку та побігла. Вискочивши з під’їзду, вона озирнулася, намагаючись зрозуміти куди тікати.
Нарешті, з дому навпроти вийшов чоловік, у нього вдалося дізнатися, де приймає нотаріус.
Три години у черзі були випробуванням. Марії здавалося, що вона не встигає.
– Паспорт, посвідчення, — простягши руку, сказала помічниця у приймальні.
Марія Володимирівна стиснула зуби і полізла в сумку за грошима та листком із даними, які дала донька.
– Воно було у чоловіка, чоловіка вже нема.
– Зараз проконсультуюсь, – відповіла помічниця і зникла у сусідньому кабінеті.
Додому Марія теж майже бігла.
– Ось, – простягла вона папери доньці.
У кімнаті заплакала одна дитина, її невдоволення життям одразу підхопила друга.
– Я зараз, – Настя зникла в кімнаті.
Марія зняла черевики та пройшла. Майже нічого у квартирі не змінилося. Деякі свіжі меблі з’явилися, кілька нових килимів. Її улюблений стілець так і стояв на тому самому місці.
– Давай я одного потримаю, можна? – спитала Марія, роздивляючись дітей, одягнених у жовте.
– Іван і Іванка, – відповіла Настя і, трохи затримавшись, все ж таки подала одну дитину Марії.
Від немовляти пахло життям. Солодким і чарівним. Малюк куксився, хникав розглядаючи знайомі риси.
– Іваночку, це бабуся, все добре, – заспокоюючи маленького на руках, сказала Настя, звертаючись до сина.
Марія від цих слів мало не розплакалася. “Бабуся”. Їй хотілося міцно притиснути онука до себе і ніколи не відпускати.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
