fbpx
життєві історії
Марта ніколи себе не вигадувала, була такою, як була. Вперше пізнала любов у дванадцять з троюрідним братом, старшим на три роки. Потім були різні хлопчаки з села. А в 15 вона закохалася у Гната, батька свого однокласника. І то вже на все життя.

Вперше то сталося якось наче випадково, влітку, коли татків двоюрідний брат з родиною приїхали до них на гостини. Дорослі щось робили-спілкувалися-відпочивали, сиділи вечорами довго за столиком під вишнями у садку.

І не втручалися надто у життя дітей, які мали свої клопоти і розваги.

І в той час, як менші сестри Марти і Артема, ровесниці Оленка і Тетяна, бавилися ляльками, гралися в хованки чи ще там в що, старші брат з сестрою додумалися до більш безневинних забавок.

Ховалися якось од малих у кімнаті Мартиних батьків, залізли у ліжко під ковдру, перед тим замкнувшись на шпінгалет…

-А я якось бачила, що роблять тато з мамою уночі, – похвалилася Марта Артему.

– А мені батько дещо розповів про це сам, – не відстав брат, – бо ж я вже не дитина…

Якось так воно все вийшло природно, і навіть сподобалося обом, що затягнулося їхнє таке спілкування на кілька років, доки Артем не скінчив школу, не вступив у виш і вже не приїздив так часто до родичів.

Звісно, від батьків вони таємницю свою приховали, а самі лише коли подорослішали, зрозуміли, що не зовсім те було правильно, але сумління обох від того щоб так вже сильно не постраждало.

Тим паче, що Марта зрозуміла: те дійство приносить їй задоволення.

Треба сказати, що навчалася дівчина добре, але встигала і приводи для сільських пліток за своєю спиною давати.

Артем навідувався до них не часто, лише разом з батьками кілька разів на рік, і вони до них у відповідь, тож час на хлопчаків з сусідніх сіл і вулиць теж знаходився. Зазвичай, трохи старших від себе, бо з ними цікавіше, визначила Марта.

Та якось так вона змогла себе поставити, що перемивали їй кісточки дорослі, шептали-шипіли батькам, мовляв, принесе у пелені.

Ну і подружки за очі словечки різні на її адресу відпускали. Хлопці ж Марту поважали і наче цінували, шукали її прихильності і вважали розумною і… вільною.

Так воно і було. Марта ще їм і вчитися допомагала декому, навіть старшим. Задачки з фізики-хімії, твір написати – все їй давалося легко. Ну, і між тим…

Марта інформацію потрібну, щоб здоровою залишатися і не завагітніти, знайшла швидко: що з книжок-журналів у бібліотеці підчитала, а що у баби Тамари, сусідки, якій забігала допомогти по хаті попоратися, випитала.

А баба сама колись молода була, одразу досвідченим оком в дівчині вогонь роздивилася і намагалася допомогти у відповідь, а не нотатки, як мама, читати, бо розуміла, що не вони потрібні дівці.

Багато баба Тамара вже пожила, різне бачила, і про те, що такі, як Марта, в меншості серед звичайних дівчат існують, – знала.

Та вогонь Мартин досяг апогею у п’ятнадцять.

Запросив її однокласник Дмитро допомоги йому з домашкою розібратися, а може і сподівався ще на що.

Вдома був і Гнат, 36-річний батько Дмитра, раніше з роботи повернувся.
Про Марту Гнат чув, і від сина, і від батьків інших хлопців… Різне чув. Але особливої уваги на дівчину не звернув, ну дівка собі й дівка.

Запропонував дітям чаю, зазирнувши через годину до кімнати, де ті над книжками і зошитами схилилися.

– Давай, тату, – погодився Дмитро, – не відмовимося.

– То приходьте на кухню хвилин за п’ятнадцять, – відповів Гнат.

Юнак і дівчина сіли до столу, почали наминати печиво домашнє, яке Марія, дружина Гнатова завжди пекла на швидку.

– То ви тут пийте, а я поратися до худоби пішов, і до ночі не сидіть, – мовив Гнат вже на порозі кухні.

– Та ми вже майже скінчили, – відповіла Марта, і тут їх очі зустрілися.

Щось відбулося саме в ту мить, але вони зрозуміли те лише багато-багато пізніше…

А поки Марта стала частіше приходити допомагати Дмитрові, бо той хотів добре здати екзамени, щоб вступити аж до столичного престижного інституту. Туди ж подумувала і сама Марта, тому відгукувалася охоче на запрошення однокласника.
Але зваблювати Дмитра навіть не пробувала, хоч хлопчина і красунчиком вважався в класі і в селі.

Марта ходила до Тараненків… щоб тихцем любуватися Дмитровим батьком.

Читайте також: «ОХ, НЕ ДО ДОБРА ТЕ, ДОНЮ, КАЗАЛИ СТАРІ ЛЮДИ, ПОБАЧИТИ ТАНОК РУСАЛОК НАВКОЛО НОВОЇ УТОПЛЕНИЦІ…», – СКАЗАЛА ТОДІ КИЛИНІ МАМА ВЕКЛА. ТАК І СТАЛОСЯ. ТІТКА МОЄЇ МАТЕРІ КИЛИНА ВСЕ ЖИТТЯ ПРИСВЯТИЛА ЧУЖИМ ДІТЯМ, БО СВОЯ ДОЛЯ ЗЛАМАЛАСЯ ОДНОГО РАЗУ НАЗАВЖДИ.

Дружина Гната Захаровича працювала у райцентрі на фабриці позмінно, “день-ніч-48”, їздила то автобусом на роботу, то Гнат машиною відвозив, коли міг. Сам же він – тут, у сільському колгоспі на одній з керівних посад, тож повертався додому не пізно. На ньому й Дмитрові переважно господарство, худоба були, хоча прибирати-куховарити Марія встигала, завжди лишаючи своїм чоловікам щось смачне.

Гнат сам не вловив той момент, коли їх очі почали зустрічатися все частіше… Як народився той грішний заборонений струм між ними.

Він спочатку намагався пручатися, опиратися йому, матюкав себе, називав йолопом, дурнем, божевільним. Та почуття оселилося пташиною в душі, яка тьохкала радісно і виспівувала, як тільки бачив Марту-Мартусю на вулиці чи вже своїй оселі, і нічого вдіяти з тим не міг.

Спочатку він вирішив, що хай вона просто, та пташина-неможлива любов, живе в ньому, носить його на крилах, дарує весняну радість. Живе потаємно в його серці, і нікому він в тому не зізнається. Та не вийшло.

Бо коли повертався якось зимового дня з роботи стежкою поміж невеличкий ставок, що прямісінько у центрі села їхнього вродився колись, виринула йому з пітьми на зустріч Марта…

Як зустрілися їх руки, губи, як шепіт Мартин ледве розрізнив:

«Дядьку Гнате… Не можу більше так… Не можу без вас… думаю про вас постійно… не сплю…», як сам їй у відповідь шепотів:

«Що ж нам робити, пташечко?.. Не можна цього, засудять, yб’юmь нас…», а сам цілував величезні карі оченята, ніжні холодні від морозу щічки, – всього того Гнат тоді майже не усвідомлював, а вже потім прокручував і прокручував у голові тисячу разів те їх перше побачення…

Почалися зустрічі. Таємні-претаємні, обережні-преобережні. Літали обоє. Але таке щастя не сховаєш надовго – людське око пильне і немилосердне.

Пішли чутки-перешіптування.

Мати спробувала поговорити з Мартою, викликати на відвертість спочатку, потім сварила, грозилася відректися від неї зовсім, бо вже не сила їм таку Марту ростити-терпіти, в кого вона така на їх голову вдалася… Та Марта відмовчувалася і заперечувала все, відмахувалася… А коли батько погрозив, що з дому вижене і поб’є, Марта відповіла, що якщо вірять якимсь бабам, а не їй, то вона сама їх покине, втече світ за очі. На тому і скінчилося на якийсь час.

Дійшло і до Марії. Але на гарячому чоловіка не ловила, а вірити чуткам не хотіла, сподіваючись, що не спроможний Гнат її на таке.

А вони оберігали своє гріховне щастя ретельно, як могли.

Але Марта-таки зробила спробу втечі від нього.

Вступила в інститут, той самий, що і Дмитро. Мешкала тепер у великому місті в гуртожитку, додому виривалася лише пару разів на місяць.

Навіть почала зустрічатися з іншими хлопцями, бо увагою не була обділена, кавалери з’явилися швидко.

Вирішила, що своє зациклення на Гнатові лікувати треба…

Та не дуже допомагало те лікування, бо як тільки потрапляла додому – кидалися з Гнатом в обійми одне одному, з пристрастю і почуттями, що лише зростали. У потаємних своїх схованках пестили-годували свою Любов-пташку, даруючи їй кожного разу нові крила.

Після другого курсу Марта зустріла Віктора. Кохав її безтямно, надійний був і спокійний.

І Марта вийшла заміж. Півтора року не зустрічалася з Гнатом, народила Василинку.

А потім Гнат почав у робочих справах частенько наїжджати до міста…

На рік ще вистачило Марти обманювати Вітю, а потім подала на розлучення.

Знімала квартиру з Василинкою, не забороняла батьку з дитиною спілкуватися, працювала архітектором і чекала на свого Гната.

Змирилася зі своєю участю. Так, значить, написано у Бога її дорогу: розплачуватися за надто бурхливі юні роки коханням до цього чоловіка, не її чоловіка, але який теж без неї не міг.

Марта не вимагала ніколи від Гната щоб він розлучився, не дозволяла собі навіть думати про те, бо вважала, що  і так достатньо винувата перед його жінкою, сином. Розірвати їх стосунки більше не намагалася, просто жила тими не частими, але такими гарячими зустрічами. Інших чоловіків перестала зовсім до себе підпускати – не могла більш ділити себе.

…Одного разу Гнат повернувся з міста, з робочої поїздки і від Марти, а дома на нього на обідньому столі чекав лист.

«Я взяла лише необхідне мені на новому місті. Я винайняла квартиру в райцентрі, найближчими днями подам на розлучення. Дмитро виріс, в нього своя родина, і я більше не бачу сенсу нам бути разом. Я втомилася, хочу свободи і нормального життя. Я всі роки здогадувалася, але заборонялася собі поглянути в очі правді. А цього разу нарешті попрохала подругу поїхати таємно за тобою, прослідкувати. І вона підтвердила те, про що я і так знала, про що мені давно казали люди. Я не хочу сварок, немає в них потреби, бо не хочу більше бути з тобою. Живи своїм життям, Гнате, а в мене тепер своє. Дякую за сина.
Марія.»

Гнат довго сидів за їх з дружиною столом, схиливши голову на руки. Плакав. Але розумів у глибині душі, що так правильно, і дякував подумки Марії…

Через якийсь час, не побоявшись осуду односельчан, Гнат забрав Марту з Василинкою в село.

Вони прожили багато років, народили разом Настю і Миколку. Тепер вони вже дорослі.

В селі тоді погуділи та й затихли. Визнали: Доля.

Дмитро, син Гната, почав спілкуватися з батьком і  його новою родиною лише через кілька років після одруження Гната з Мартою.

Останні 7 років Марта, поховавши чоловіка, живе вже сама, її підтримують діти й онуки.

…Цю історія я почула й записала від самої Марти Миколаївни, бабусі з сивим волоссям, глибокими зморшками і пронизливими, досі ясними карими очима.

Автор: Альона Мірошниченко