— Марто, постав кришталь на місце, ти його ще розіб’єш, а це спадок нашої родини — холодно промовила Марта Петрівна, забираючи в мене келих. За дев’ять років шлюбу я так і не заслужила права навіть вимити святковий посуд у цій хаті. Я зрозуміла, що для цих людей я назавжди залишуся сторонньою особою, якій не довіряють навіть пил на полицях.

Ми з Вадимом разом уже дев’ять років, а я все ще почуваюся випадковою гостею, яка затрималася в передпокої і ніяк не наважиться зняти пальто. Коли ми тільки познайомилися, мені здавалося, що любов чоловіка — це автоматичний пропуск у його родину. Я була наївною, бо вважала, що щирість здатна розтопити будь-який лід. Тепер, дивлячись на те, як Марта Петрівна, його мати, обережно витирає чашку, з якої я щойно пила, я розумію, що цей лід — вічна мерзлота.

Усе почалося ще на першій зустрічі. Ми приїхали до них у невелике містечко, де повітря пахло вогкою деревиною та старим садом. Я везла подарунки, вибирала їх тижнями, хотіла вгадати смаки. Але Вадим тоді просто взяв мене за руку і сказав, що все буде добре. Він помилявся. Його батько, Степан Іванович, навіть не підвівся з крісла, коли я зайшла. Він просто кивнув, не відриваючи погляду від телевізора, де транслювали якісь старі новини.

— Це Марта, — представив мене Вадим. Його голос трохи тремтів від хвилювання.

— Бачимо, що не сусідка, — сухо відповіла Марта Петрівна, навіть не глянувши в мій бік.

Вона поставила на стіл чай, але чашок було три. Для неї, для чоловіка і для сина. Мені вона запропонувала взяти склянку з полиці самостійно. Це був перший дрібний жест, який мав би мене насторожити, але я списала все на їхню консервативність. Мовляв, люди похилого віку, звикають повільно.

Минули роки. Ми одружилися, згодом з’явився наш син, малий Денис. Я думала, що онук зміне все. Кажуть же, що онуки — це друге дихання для батьків. Але для моїх свекрів Денис став просто ще одним приводом показати, наскільки я неправильна мати.

Кожна наша поїздка до них перетворюється на іспит, який я заздалегідь провалила. В хаті завжди панує специфічний запах сухої м’яти та старої оббивки меблів. Марта Петрівна ходить по кімнатах безшумно, наче тінь, і постійно щось виправляє після мене. Якщо я покладу ложку не в ту шухляду, вона мовчки підійде, візьме її двома пальцями і перекладе на місце.

— Мамо, ну навіщо ви це робите? — питав Вадим минулого разу, коли ми заїхали на вихідні.

— У кожній хаті свій порядок, сину. Хтось його знає, а хтось ні.

— Марта вже дев’ять років у нашій родині. Хіба вона не знає порядку?

— Вона в твоїй родині, Вадиме. А тут — наш дім.

Ці слова прозвучали так буденно, що я ледь не впустила тарілку. Я стояла біля вікна, за яким дощ бив по шибках, створюючи монотонний, гнітючий звук. У той момент я відчула себе такою маленькою і непотрібною, ніби я була лише додатком до Вадима, якоюсь неважливою деталлю, яку можна в будь-який момент замінити.

Степан Іванович зазвичай мовчить. Його мовчання важче за будь-які слова. Він може годинами сидіти на веранді, спостерігаючи за тим, як я граюся з Денисом, і жодного разу не посміхнутися онукові. Коли ж Вадим підходить до нього, батько оживає, починає розпитувати про роботу, про машину, про справи. Мене в цих розмовах не існує.

Одного разу ми сиділи за обідом. Марта Петрівна приготувала свою фірмову печеню. Я намагалася похвалити страву, знайти тему для розмови.

— Дуже смачно, Марто Петрівно. У вас такий незвичний аромат спецій. Це кмин?

— Це досвід, Марто. Його не купиш у магазині і не вивчиш за рецептами з інтернету.

— Я просто хотіла дізнатися секрет.

— Секрети зберігають для своїх. А ти все одно готуєш по-іншому, Вадим каже, що ти навіть суп не засмажуєш.

— Йому так більше подобається, це корисніше для здоров’я.

— Корисніше — не значить правильно. У нас в роду чоловіки завжди їли ситно. А ти його тримаєш на воді.

Вадим намагався втрутитися, перевести тему на ремонт у нашій квартирі, але Марта Петрівна лише підібгала губи. Вона дивилася на мене так, ніби я була якоюсь комахою, що випадково залетіла в її стерильний світ.

Найбільше мене болить ставлення до сина. Денис відчуває цю напругу. Він боїться голосно сміятися в їхньому домі, боїться зачепити вазу чи залишити відбитки пальців на склі. Коли він підбігає до бабусі, щоб обійняти її, вона лише злегка погладжує його по голові, наче виконує неприємний обов’язок.

— Він так схожий на вашого брата в дитинстві, — сказала я якось Степану Івановичу.

— Він схожий на твою породу, — відрізав він. — Очі твої, неспокійні. У нашому роду всі були врівноважені.

Я вийшла на ганок, щоб ковтнути повітря. Був холодний вечір, вітер хитав гілки яблуні, і вони скребти по стіні будинку, наче хотіли потрапити всередину. Я дивилася на світло у вікні кухні, де сиділа моя сім’я, і розуміла, що я за цією стіною. Фізично я всередині, але ментально — за тисячі кілометрів.

За ці дев’ять років я не отримала від них жодного особистого подарунка на день народження. Завжди щось для дому — рушники, набір каструль, постільна білизна. Наче вони намагаються облаштувати мій побут так, як зручно їм, не питаючи, що подобається мені. Вадим каже, щоб я не зважала. Каже, що вони просто такі люди, що їх не змінити. Але чому я маю це терпіти?

Нещодавно ми знову були у них. Був ювілей Степана Івановича. Зібралися родичі, сусіди, якісь далекі племінники. Я допомагала на кухні, з ніг збилася, розносячи страви. Коли прийшов час тостів, Марта Петрівна піднялася і почала дякувати всім присутнім. Вона згадувала сина, онука, навіть сусідку, яка допомогла з квітами. Моє ім’я не прозвучало жодного разу. Ніби я — це просто офіціантка, яка випадково опинилася на святі.

Після застілля я мила посуд. Вода була крижаною, бо бойлер знову зламався, але я не скаржилася. Марта Петрівна зайшла на кухню і стала поруч.

— Ти б краще не тут стояла, а пішла до чоловіка. Бачиш, він із братом розмовляє, не заважай їм своїми розпитуваннями про втому.

— Я просто мию посуд, мамо. Хочу допомогти.

— Допомогти — це коли тебе просять. А коли ти сама лізеш, це називається нав’язливість.

Я вимкнула воду і повернулася до неї. Мої руки були червоними від холоду, серце калатало десь біля горла. Я хотіла кричати, запитати, за що вона мене так ігнорує, чому за дев’ять років я не заслужила навіть доброго слова. Але я промовчала. Бо знала, що будь-яка моя реакція буде розцінена як істерика.

— Чому ви мене так не любите? — тихо запитала я, дивлячись їй прямо в очі.

Марта Петрівна не відвела погляду. Її обличчя залишалося кам’яним, жоден м’яз не здригнувся.

— Любов — це занадто гучне слово, Марто. Ти просто жінка мого сина. Прийшла і пішла, а ми залишаємося.

— Я не пішла. Ми дев’ять років разом. У нас дитина.

— Час покаже. Вадим завжди був занадто м’яким, вибирав те, що під руку підвернеться.

Я вибігла з кухні. У коридорі я зіткнулася з Вадимом. Він побачив мій стан, хотів обійняти, але я відштовхнула його.

— Поїхали звідси. Зараз же.

— Марто, що сталося? Ще ж торт не різали.

— Я не хочу торту. Я хочу додому, де я не буду відчувати себе тінню.

Ми їхали мовчки. Денис заснув на задньому сидінні, притиснувши до себе іграшкового ведмедика. За вікном миготіли ліхтарі, розмиваючи обриси дерев. Я дивилася на дорогу і думала про те, скільки ще років я зможу так жити. Скільки ще разів мені доведеться ковтати цю тиху зневагу, удаючи, що все гаразд.

Вадим нарешті порушив тишу.

— Мама знову щось сказала?

— Вона сказала правду, Вадиме. Для них я — ніхто. Просто тимчасове явище в твоєму житті.

— Ти ж знаєш, що це не так. Я люблю тебе. Мені все одно, що вони думають.

— Але мені не все одно! Я хочу приїжджати до батьків і відчувати тепло, а не протяг з усіх щілин. Я хочу, щоб мій син бачив, що його маму поважають.

— Вони старі, Марто. Ти хочеш, щоб я з ними посварився?

— Я хочу, щоб ти мене захистив. Хоча б раз.

Він зітхнув і міцніше стиснув кермо. Я бачила його профіль у світлі зустрічних фар — він виглядав стомленим і безпорадним. Він не хотів конфліктів, він хотів, щоб усе владналося само собою. Але так не буває. Роки йдуть, а стіна між мною і його батьками стає тільки вищою.

Коли ми приїхали до своєї квартири, я довго не могла заснути. Я лежала в темряві, слухаючи дихання чоловіка, і згадувала дрібні деталі кожної нашої поїздки. Те, як Марта Петрівна завжди перестилає ліжко після нас, ніби ми його забруднили своєю присутністю. Те, як Степан Іванович ніколи не звертається до мене на ім’я, використовуючи лише займенники.

Мені шкода Вадима. Він опинився між двох вогнів. З одного боку — батьки, яких він не може змінити, з іншого — я, яка більше не хоче бути жертвою цієї тихої психологічної війни.

Наступного тижня у них знову якесь свято. Вони вже дзвонили, запрошували. Вадим обіцяв, що цього разу все буде інакше, що він поговорить з матір’ю. Але я знаю ці обіцянки. Вони розчиняються, як тільки ми переступаємо поріг їхнього будинку. Там він знову стає маленьким хлопчиком, який боїться засмутити маму, а я стаю стороннім спостерігачем.

Я часто думаю про те, чи варто взагалі намагатися налагодити ці стосунки. Можливо, деякі люди просто не створені для того, щоб приймати когось нового у своє коло. Можливо, їхня родина — це замкнена система, де будь-який чужорідний елемент приречений на відторгнення.

Але як бути з Денисом? Він має знати своїх дідуся та бабусю. Але чи не навчиться він у них так само ігнорувати мене? Діти все вбирають, як губки. Вони бачать, коли матір не поважають, коли її голос нічого не важить у великій родині.

Зараз я сиджу на кухні, п’ю чай і дивлюся на телефон. Потрібно або підтвердити, що ми приїдемо, або знайти причину, щоб залишитися вдома. Вадим чекає мого рішення. Він не тисне, але я бачу в його очах надію на мир. А я відчуваю лише порожнечу і холод, який іде від того старого будинку з запахом м’яти.

Дев’ять років. Десятки поїздок. Сотні проковтнутих образ. І жодного кроку назустріч з їхнього боку. Я не хочу більше бути тією, хто постійно просить вибачення за те, що вона просто є. Я не хочу бути чужою в родині, де мій син є продовженням їхнього роду.

А як ви вважаєте, чи варто продовжувати стукати у двері, які для вас завжди зачинені на всі замки, заради спокою чоловіка та майбутнього дитини, чи краще нарешті піти своїм шляхом і перестати бути невидимою?