X

– Марто, це ж краще за будь-який бойовик!” – сказала мені сестра, спостерігаючи за суперечкою на балконі. Я подивилася на Марту і зрозуміла: вона перетворила реальність за склом на захоплюючий кінематограф, а своє, справжнє життя, поставила на паузу, загорнувши у загадковий рукописний зошит

– Марто, це ж краще за будь-який бойовик!” – сказала мені сестра, спостерігаючи за суперечкою на балконі. Я подивилася на Марту і зрозуміла: вона перетворила реальність за склом на захоплюючий кінематограф, а своє, справжнє життя, поставила на паузу, загорнувши у загадковий рукописний зошит

Марта щодня сиділа біля вікна, немов зачарована, а життя вирувало повз неї: сміх дітей на майданчику, гамір сусідських розмов, навіть скрип старих гойдалок здавався важливішим, ніж її власна рутина. Моя сестра перетворила реальність за склом на безкінечний серіал, головною героїнею якого вона ніколи не наважувалася стати.

Я помітила це років п’ять тому, коли приїхала до Марти на її сімдесятиріччя. Спекла улюблений торт, привезла нову шаль, а вона… Вона майже не відходила від вікна, що виходило у двір. Вікно було для неї екраном, а двір – сценою. Спочатку я не надала цьому значення. Ну, старість, нудно, що тут такого? Але з часом це стало її незмінним ритуалом, її стилем життя.

Марта, моя старша сестра, завжди була жінкою рішучою. Завідувала відділом, вміла “закрутити” банки, що пальчики оближеш, і на будь-яких сімейних святах тримала всіх “у тонусі”. А тепер – тиша. Тільки шепіт її коментарів до того, що бачила.

Я приїхала знову у серпні, на цілий тиждень, аби витягти її з тієї “осінньої сплячки”. Наші візити з чоловіком, Віктором, стали регулярними, але ця поїздка мала бути “революційною”.

– Марто, збирайся. Сьогодні йдемо на “Вечірні мелодії” у парку. Там буде духовий оркестр, – радісно оголосила я, дістаючи її нове, ще не ношене плаття.

Вона навіть не повернула голови.

– Олено, ти бачиш? Це Світлана, з третього поверху. Знову з тим своїм новим кавалером! Вони ж тиждень тому посварилися, мало не до бурі, а тепер дивися – тримаються за руки, ніби нічого не сталося. Я тобі кажу, вона його виганяла, аж капці летіли.

– Марто, яке нам діло до Світланиних кавалерів? Там у парку морозиво смачне!

– Яке діло? Це ж класика! Українська “Санта-Барбара”! Он, бачиш, дідусь Петро з п’ятого поверху знову годує голубів. Він же знає, що сусіди скаржаться, а йому байдуже. Яка цікава натура!

Вона говорила про них із такою чарівністю, ніби читала якийсь твір в оригіналі. Сусіди були її романом, її п’єсою, її цілим світом.

Віктор, мій чоловік, завжди був дипломатом. Він підійшов, обійняв Марту за плечі.

– Марто, ти знаєш, я оце сьогодні зайшов у той новий магазин побутової техніки. Там така знижка на мультиварки, просто неймовірна! Кажуть, гривень за вісімсот можна взяти дуже пристойну. Тобі ж усе одно пора міняти стару. Може, пройдемося, подивимося?

– Вітю, ти мене дивуєш. Навіщо мені мультиварка? Щоб я відірвалася від цієї драми? Подивися, он ті дівчата з сьомого. Знову димлять на балконі! Вони ж знають, що це погано. І вони ж нещодавно кричали, що хочуть “нормальне європейське життя”!

Я відчувала, як у мені закипає роздратування. Моя сестра, розумна, освічена жінка, добровільно перетворила своє життя на сіру тінь. Вона не виходила з квартири, хіба що у найближчу аптеку та магазин. Її коло спілкування: я, Віктор і працівниця соціальної служби, що приносила їй важкі сумки.

– Марто, коли ти востаннє була у театрі? Чи хоча б у кіно?

– У кіно? Я дивлюся найкраще кіно прямо тут! Безкоштовно! Он, глянь. Малий Ромчик з десятого поверху. Він же щось ховає у кущах! О, іде його мати, Ольга. Зараз буде “виховна робота”. Це ж краще за будь-який бойовик!

Я спробувала піти на хитрість.

– Знаєш, – почала я, знизуючи плечима, – коли ти не виходиш, люди починають думати про тебе всяке. Що ти хворієш, що тобі потрібна допомога. Ось нещодавно я розмовляла з нашим сусідом, паном Ігорем, який живе навпроти. Він питав: “А що це Марту не видно? Не захворіла?”.

Марта несподівано різко повернулася. Її обличчя вперше за довгий час виражало щось, окрім спокійного спостереження.

– Пан Ігор? Він? Ну, знаєш, що я тобі скажу? Його треба менше слухати. Він сам-то вже рік сидить на лавці, боїться доньки зятя, щоб ті не вигнали його з квартири. Він боїться, а я – спостерігаю! Велика різниця, Олено.

– Дослідник? Марто, а яке ж твоє власне життя? Хіба воно не є найцікавішим об’єктом для дослідження? У тебе ж сад мрії на дачі! Твої троянди!

– Троянди? Вони вже відцвіли. А тут – ніколи. Тут завжди нова серія, новий поворот сюжету. Он, Віктор, поглянь! Той старий “Жигуль”, що стоїть під вікнами вже місяць, нарешті почав заводитися! А я думала – вже на брухт!

Віктор усміхнувся, хитаючи головою.

– Марто, ти геній. Ти могла б написати цілу книгу про цей двір.

– А може, і напишу, – загадково сказала вона.

Вона справді щось записувала у товстий зошит, який ховала від нас. Іноді, коли вона була на кухні, я згорала від цікавості зазирнути туди, але стримувалася. Це був її особистий простір, її “польові нотатки”.

Наступного дня Віктор знову спробував її витягти:

– Я на ринок піду. Накупимо свіжих фруктів, наваримо варення. Це ж твій коник! Допоможеш мені вибрати найкращі персики? Вони ж зараз такі ароматні, всього по п’ятдесят гривень за кілограм.

– Персики? Ні, Вітю, сьогодні я мушу побачити, чим закінчиться історія з тими горобцями, – відмахнулася вона, вказуючи на підвіконня. – Вони ніяк не можуть поділити крихти.

Я зрозуміла, що боротися з нею – як боротися з вітряками. Її вікно – це її фортеця, її трон, її укриття від необхідності “жити” власним життям. Вона обрала роль глядача, і ця роль давала їй відчуття контролю, якого вона, можливо, втратила у реальному світі. Адже за вікном ти завжди знаєш, хто пішов, а хто прийшов, хто свариться, а хто мириться. Ти завжди “в курсі”.

Коли ми їхали, вона, як завжди, стояла біля вікна і махала нам. Але не мені і Віктору, а, здавалося, усім сусідам одразу, ніби прощалася з героями свого серіалу до наступного сезону.

– Не хвилюйся, Олено, – сказав Віктор, коли ми вже сиділи у машині. – Це її спосіб бути щасливою. Не всім дано бути акторами, хтось має бути й глядачем. І критик вона непоганий.

Але мене не полишала думка: хіба щастя – це спостерігати, як живуть інші, а не творити власне життя?

Повертаючись додому, я думала про Марту. Про її зошит. Про її “Жигуль”, що завівся. Про її Світлану і дідуся Петра.

Чи справді моя сестра знайшла свою ідеальну “осінь життя”, заховавшись за склом, чи просто боїться вийти на сцену, де вона єдина відповідальна за свій сценарій? Як ви гадаєте, чи можливо знайти справжнє задоволення в житті, коли воно цілком складається зі спостереження за чужими долями?

G Natalya:
Related Post