— Марино, коли ти вже нас до себе в гості покличеш, подивимося на твою нову квартиру? — батько поставив це запитання так просто, що в мене перехопило подих. Моя квартира — це куток у чужому помешканні з тарганами та цвіллю, а не апартаменти з панорамними вікнами, про які я писала в листах. Я вигадала чергову відмовку про ремонт, але погляд батька підказав мені, що він починає щось підозрювати. Час моїх маніпуляцій невблаганно вичерпувався.

Кожного разу, коли я під’їжджаю до рідного знаку з назвою нашого селища, всередині все стискається. Я поправляю комір свого пальта, яке купила в секонд-хенді за безцінь, хоча воно й виглядає як дорога річ. Це моя броня. Моя маска. У сумці лежить коробка цукерок у золотистій обгортці та кава у скляній банці. Це мої атрибути успішного життя, які я демонструю щомісяця, коли приїжджаю провідати маму з татом. Вони дивляться на мене з такою гордістю, що мені хочеться крізь землю провалитися від сорому за свою брехню.

П’ять років тому я їхала звідси з твердим переконанням, що ніколи не повернуся до сараїв та нескінченних городів. Мені здавалося, що столиця чекає на мене з розкритими обіймами, що моя енергія та диплом провінційного вузу стануть ключем до всіх дверей. Батько, Василь Дмитрович, тоді витягнув зі схованки останні заощадження, загорнуті у стару хустку, і простягнув мені. Його руки, порепані від важкої праці на землі, тремтіли. Він сказав, що Марина, тобто я, має жити інакше, ніж вони з матір’ю. Він вірив у мій успіх більше, ніж я сама.

Зараз я стою на порозі їхньої хати. Пахне паленим листям та вологою землею. Це запах мого дитинства, від якого я так відчайдушно тікала. Мама вибігає назустріч, витираючи руки об фартух. Вона постаріла, зморшок біля очей стало більше, але погляд такий самий теплий і сповнений сподівань.

— Мариночко, доню, приїхала! Василю, йди скоріше, дочка тут! — гукає вона батька.

— Привіт, мамо. Ось, привезла вам дещо смачне, — я простягаю пакунок, намагаючись тримати спину рівно, як личить успішній жінці з офісу.

— Та навіщо ти витрачалася, ми ж знаємо, як там у місті все дорого, — каже мама, хоча очі її сяють, коли вона розглядає іноземні написи на коробці.

— Для мене це дрібниці, мамо. Премію дали за проект, — брешу я, не моргнувши оком.

Насправді ця премія існує лише в моїй уяві. Щоб купити ці податки та білет на автобус, я тиждень вечеряла лише порожніми макаронами без масла. Моя зарплата в маленькій фірмі, де я працюю помічником бухгалтера, майже повністю йде на оплату орендованої кімнати на околиці міста. Кімната ця холодна, зі старими шпалерами, що відклеюються від стін, і сусідом, який постійно залишає брудний посуд у раковині. Але батькам я розповідаю про простору квартиру в новобудові з видом на парк.

Ми сідаємо за стіл. Батько заходить до хати, знімаючи важкі чоботи. Він дивиться на мене, і я бачу в його очах німе запитання про моє життя.

— Ну як там твої справи, доню? Шеф не ображає? — питає Василь, сідаючи навпроти.

— Все добре, тату. Роботи багато, але я справляюся. Обіцяли підвищення до кінця року.

— Оце правильно. Треба триматися за місце. Ми з матір’ю в газеті читали, що зараз важко знайти хорошу роботу. А ти у нас розумна, всього сама досягла.

— Тату, там головне — це зв’язки і впевненість. У мене з цим проблем немає.

Я відчуваю, як у горлі стоїть клубок. Кожного разу, коли я вимовляю ці слова, частина мене помирає від усвідомлення реальності. Моя реальність — це щоденні поїздки в забитих маршрутках, де люди штовхаються і дихають тобі в обличчя. Це постійний страх, що власниця квартири знову підніме ціну за оренду, і мені доведеться шукати нове житло серед ночі. Це старі туфлі, які я підклеюю щовечора, бо на нові просто немає коштів.

— А як же той хлопець, про якого ти розповідала минулого разу? Андрій, здається? — мама заглядає мені в очі, сподіваючись почути новини про весілля.

— Ми розійшлися, мамо. Він не відповідав моєму рівню. Знаєш, у місті важко знайти когось, хто б розумів твої амбіції.

Чергова брехня. Андрій був єдиною людиною, яка бачила мене справжню. Він знав про мої борги, про мої страхи. Але я сама відштовхнула його, бо він пропонував мені повернутися до реальності, перестати будувати з себе королеву і знайти щось простіше. Мені було соромно перед ним за свою фальш, і я обрала самотність у своїй вигаданій казці.

— Та що ти кажеш, — зітхає мама. — Така гарна дівка, а все сама. Може, дарма ти так?

— Не переживай, мамо. У мене зараз на першому місці кар’єра. Коли буду мати свій дім і стабільність, тоді й про родину подумаю.

Батько мовчки киває. Він вірить кожному моєму слову. Для нього я — втілення мрії, яку він сам не зміг реалізувати. Він усе життя провів у цьому селі, працюючи на фермі, а потім на власній ділянці. Його спина тепер дугою, а пальці не розгинаються до кінця. Він віддав мені все, що мав, щоб я не знала запаху гною та тяжкості лопати. І як я можу сказати йому, що я — невдаха? Що його гроші пішли на те, щоб я просто виживала в бетонних джунглях, не маючи жодного шансу на справжній прорив?

Вечір минає у розмовах про сільські новини. Хтось одружився, у когось корова отелилася, хтось не став через старість. Ці розповіді здаються мені такими далекими, ніби вони з іншої планети. Але водночас я відчуваю заздрість. У цих людей є коріння. Вони знають, хто вони і де їхнє місце. А я — перекотиполе. У місті я чужа, бо не маю грошей на те життя, яке там вважається нормальним. У селі я чужа, бо створила образ, який не має нічого спільного з дійсністю.

Наступного ранку я збираюся їхати назад. Мама пакує мені величезні сумки. Там домашня ковбаса, сир, яйця, картопля, банки з консервацією.

— Мамо, не треба стільки. У мене в магазині під боком все є, — я намагаюся протестувати для виду.

— Бери, Марино. Домашнє краще за те ваше хімічне. Та й гроші зекономиш, купиш собі щось гарне.

Я беру ці сумки, і вони здаються мені важчими за всі мої проблеми. Це вантаж моєї совісті. Я везу ці продукти в місто, де буду ховати їх у холодильнику, щоб сусіди не бачили, що я харчуюся сільськими передачками. А на роботі знову буду розповідати про вечері в ресторанах та нові дієти.

На зупинці батько стоїть поруч зі мною. Він довго мовчить, а потім витягає з кишені кілька зім’ятих купюр і намагається всунути мені в руку.

— Це тобі, доню. Купи собі фруктів яких чи що.

— Тату, не треба! У мене повно грошей! Залиш собі на запчастини до трактора.

— Бери, я сказав. Нам з матір’ю багато не треба. А ти там одна, у великому місті. Нам спокійніше буде, коли знатимемо, що в тебе є копійка на чорний день.

Я беру ці гроші, і пальці мої стають крижаними. Ці купюри пахнуть тютюном та старістю. Це гроші, які вони відкладали, відмовляючи собі в ліках чи новому одязі. Я відчуваю себе крадійкою. Я краду у них не просто гроші, а їхню віру в те, що вони виростили успішну людину.

Автобус під’їжджає, обдаючи нас хмарою сизого диму. Я швидко цілую батька в небриту щоку і заскакую в салон. Сідаю біля вікна і дивлюся, як постать батька стає все меншою, поки зовсім не зникає за поворотом.

Дорога до міста довга. Я дивлюся на краєвиди за вікном і думаю про те, що завтра понеділок. Знову офіс, де на мене дивитимуться як на порожнє місце. Знову зауваження від начальниці за запізнення на п’ять хвилин. Знову порожній гаманець і очікування зарплати, як порятунку.

Коли я заходжу у свою кімнату, на мене накочується хвиля розпачу. Я кидаю сумки на підлогу, сідаю на старий диван і просто дивлюся в стіну. Навіщо це все? Кому потрібна ця вистава?

У моїй уяві я бачу два шляхи. Перший — зізнатися в усьому. Приїхати наступного разу і сказати: Мамо, тату, я ніхто. У мене немає грошей, немає квартири, немає кар’єри. Я просто намагаюся не піти на дно кожен день. Але я знаю, що це розіб’є їм серце. Їхня донька-переможниця перетвориться на невдаху. Це знищить сенс їхнього життя, бо вони жили заради мого успіху.

Другий шлях — продовжувати брехати. Глибше зариватися в цей кокон з вигадок, сподіваючись, що колись, якимось дивом, казка стане правдою. Але з кожним днем прірва між реальною Мариною і тією, яку знають батьки, стає все більшою. Я втрачаю себе. Я вже не знаю, хто я насправді. Дівчина з села, яка любить запах свіжого хліба, чи міська хижачка, яка вміє лише імітувати життя.

Вечеряю я сьогодні домашнім сиром, який передала мама. Він смачний, але кожен шматок стає поперек горла. Я дивлюся на купюри, які дав батько. Вони лежать на столі поруч із моїм дешевим телефоном. Ці гроші — це їхня любов, загорнута в папір. А я використовую її, щоб купувати квитки у свій власний театр абсурду.

Вчора одна колега по роботі запитала мене, чому я ніколи не запрошую нікого в гості. Я віджартувалася, що роблю ремонт і не хочу показувати безлад. А сама подумала про те, що вона б просто не змогла зайти в мій під’їзд, де пахне котами та сирістю. Вона, яка живе в центрі в квартирі, купленій батьками, ніколи не зрозуміє моєї боротьби. Але найгірше те, що я сама зневажаю себе за цю бідність. Я навчилася ненавидіти своє походження, хоча воно єдине, що в мені є справжнім.

Я дістаю ноутбук і починаю переглядати вакансії. Знову те саме. Вимоги високі, зарплата мізерна. Щоб отримувати більше, треба мати іншу освіту, інші знання, іншу хватку. У мене всього цього немає. Я була кращою в школі, першою в університеті в нашому райцентрі, але тут, у великому місті, я лише одна з тисяч таких самих дівчат, які приїхали за кращою долею.

— Алло, Марино? Ти вже доїхала? — голос мами в трубці звучить тривожно.

— Так, мамо, все добре. Вже вдома, п’ю чай.

— Батько каже, що ти якась сумна була. Нічого не сталося?

— Та ні, просто втомилася в дорозі. Робота ж чекає, завтра важлива зустріч.

— Ну добре, відпочивай. Ми тебе любимо. Гордимося тобою, доню.

Я кладу слухавку і закриваю обличчя руками. Гордимося. Це слово звучить як покарання. За що вони гордяться? За те, що я навчилася майстерно обманювати? За те, що я витрачаю їхні останні копійки на те, щоб пустити пил в очі чужим людям?

Ніч у місті ніколи не буває тихою. Гудуть машини, хтось кричить під вікнами, чути звуки будівництва неподалік. Я лежу і думаю про те, як було б добре просто прокинутися вдома, відчути запах млинців і знати, що мені не треба нікому нічого доводити. Але шлях назад закритий моєю власною гординею. Я не можу повернутися переможеною. В селі про це дізнаються миттєво. Сусіди будуть шушукатися за спиною: Бачте, поїхала велика пані, а повернулася з порожніми руками. Я не можу дозволити, щоб мої батьки опускали очі, коли йтимуть вулицею.

Так і минають мої дні. Понеділок — це боротьба за виживання. Вівторок — спроба зберегти обличчя. Середа — розрахунок бюджету до кінця тижня. Четвер — мрії про те, що все зміниться. П’ятниця — розчарування. А вихідні — підготовка до нової поїздки додому, де я знову одягну маску успіху.

Я часто дивлюся на жінок у дорогих авто, які проїжджають повз зупинку. Я бачу їхні впевнені погляди, їхню доглянутість. Чи знають вони, що таке ділити одну пачку чаю на тиждень? Чи знають вони, як це — вибирати між ліками та оплатою за інтернет, який потрібен для роботи? Напевно, ні. А може, вони теж колись були такими, як я? Може, за кожним великим успіхом стоїть гора брехні та самотності?

Іноді мені хочеться просто вийти на середину площі і закричати: Люди, подивіться на мене! Я не та, за кого себе видаю! Я бідна, я самотня, мені страшно! Але я лише мовчки проходжу повз, ховаючи очі за темними окулярами.

Мій шеф, чоловік на ім’я Петро Степанович, часто каже нам на планірках, що ми повинні бути агресивними, повинні хотіти більшого. Він не розуміє, що моє найбільше бажання зараз — це просто виспатися без думок про гроші. Він бачить у нас лише інструменти для збільшення свого прибутку. Коли я одного разу заїкнулася про надбавку, він лише посміхнувся і сказав, що за дверима стоїть черга з таких, як я. І він правий. Ми замінні. Ми — паливо для великого міста, яке згорає, залишаючи після себе лише попіл.

Минулого місяця я бачила однокласницю. Вона залишилася в селі, вийшла заміж за місцевого хлопця, народила двох дітей. Вона виглядала втомленою, руки були грубими від роботи. Але в її очах був спокій. Вона не намагалася здаватися кимось іншим. Вона запитала мене, як життя в столиці, і я звичним тоном розповіла про перспективи та високі стандарти. Вона дивилася на мене з таким захопленням, що мені стало гидко. Вона вважає мене щасливою. А я вважаю щасливою її, бо вона має право бути собою.

Зараз я сиджу на своїй кухні і дивлюся на порожню банку з-під кави. Завтра знову треба йти в той світ, де я — ніхто. Де я — просто тінь, що намагається стати світлом. Я дістаю з сумки батькові гроші і кладу їх у конверт. Я не буду їх витрачати. Нехай лежать. Можливо, колись я зможу повернути їх йому разом із правдою. Але не сьогодні. Сьогодні я знову буду готувати свій костюм, прасувати блузку з дешевого синтетичного матеріалу, яка виглядає як шовк, і малювати на обличчі впевненість.

Мій телефон знову вібрує. Повідомлення від мами: Марино, ми з батьком вирішили порося колоти. Приїжджай наступного тижня, свіжини візьмеш. Шефу своєму пригостиш, нехай знає, які в нас господарі.

Я видаляю повідомлення, бо не маю сил відповідати. Сльози застилають очі, але я не дозволяю їм текти. Успішні жінки не плачуть через такі дрібниці, чи не так? Принаймні, так написано в тих журналах, які я гортаю в чергах.

Ця історія не про кар’єру і не про гроші. Це історія про ціну, яку ми платимо за своє бажання здаватися кращими, ніж ми є. Це історія про втрачений дім, який завжди поруч, але до якого немає шляху, поки ти носиш маску. Я заплуталася у своїй брехні так сильно, що вона стала моєю шкірою. І я не знаю, чи зможу колись її зняти, не зірвавши разом з нею і душу.

Кожен вечір, засинаючи, я обіцяю собі, що завтра все змінюю. Що піду на курси, знайду іншу роботу, переїду в краще житло. Але вранці я прокидаюся тією самою Мариною в тій самій холодній кімнаті. І цикл починається знову. Я стала заручницею власного образу, і ця в’язниця не має грат, але з неї неможливо втекти.

Час іде, роки минають, а я все ще стою на місці, хоча біжу з усіх сил. Батьки чекають моїх перемог, а я привожу їм лише нові казки. Цікаво, скільки ще протримається ця ілюзія? Скільки ще я зможу витримувати цей тиск між тим, ким я є, і тим, ким мене хочуть бачити?

— Марина, ви знову витаєте в хмарах! — голос шефа повертає мене в реальність. — Звіти самі себе не зроблять.

— Вибачте, Петре Степановичу. Вже закінчую.

Я схиляюся над паперами. Цифри, колонки, графіки. Це моє життя. Це моя столиця. Це моя ціна за мрію, яка виявилася порожньою обгорткою від дорогої цукерки.

А як ви думаєте, що краще: жити в бідності, але чесно зі своїми близькими, чи продовжувати створювати ілюзію успіху, щоб не розчаровувати тих, хто тебе любить?