Матусю, коли ми зайшли в дитячу кімнату, мені стало якось ніяково. Ми ж ніколи в ній не були, а всі дівчатка метушливо бігали, вони знали кожен її куточок. Вони ж багачі, не так як ми!, – сумно сказала мені Єва, а потім ми міцно обійнялися і просто мовчали. Сил говорити не було. Сльози заливали все обличчя. Я виховую діточок одна. Чоловік пішов до іншої, коли Денису був рочок.
– Мамо, ми бідні?
– Ну що ти? Ми дуже багаті! Подивися, у тебе є я і Денис, а у мене – ви обидва. Мені більше і не треба нічого.
– А мені сьогодні здалося, що ми дуже бідні… І що ти говориш мені неправду.
Вона підійшла до вікна, обережно відсунула фіранку і почала дивитися на вогники нічного міста, на машини, що діловито снують туди-сюди. Все це було ніби якесь інше життя, інший світ і сьогодні їй довелося стати частиною його, а потім довелося повернутися в свій. І вона раптом зрозуміла, що він перестав її радувати. І ця лялька з тропічних обрізків, яку вони з мамою шили, здається їй тепер зовсім простою і непривабливою. А ще вчора вона з нетерпінням передчувала, як мама її дошиє.
Їй так хотілося скоріше з нею погратися. Вона уявляла, як принесе її до дитсадка, як здивуються всі дівчатка, як навперебій будуть просити подивитися і пограти. І вона, звичайно, дасть їм її, свою ляльку, вона ж не скнара. Віддасть тому, що їй буде приємно, щоб вони погрались. Віддасть тому, що ввечері лялька ця знову стане тільки її.
А сьогодні Єва раптом зрозуміла, що не попросять дівчатка цю ляльку. І навіть можуть носики зморщити і сказати на неї: “Фу!”. А вона це “фу” пережити точно не зможе. І вона навіть зрозуміти не могла, чому, але тільки лише знала, це через те, що мама сама її шила. Шила тому, що у них не було грошей купити нову ляльку. Шила тому, що тата у них не було зовсім і не було кому прийти з роботи до них з Дениском і сказати: “Ну що, діти, їдемо в дитячу кімнату? У мене сьогодні зарплата!”.
І вони б скакали на одній ніжці, радісно повискуючи, а потім брали б тата за руки, вона з лівого боку, а Денис з правого, і йшли б купувати нові іграшки. І там, в магазині, тато б не посміхався винувато, не розповідав би їм про оплату світла і газу, і скільки у них боргів, а просто купував все, що вони б попросили.
Вона часто мріяла: що якби у них було багато грошей?! Які гарні сукні можна було б купити! І джинсову спідничку і нові лакові туфлі. І лялькову коляску, як у Оленки. І самокат, як у Світланки. І щоб Святий Миколай більше не приносив шкільну форму, а приніс би справжній подарунок. І щоб перед школою їй купили новий портфель, а не віддавали старий, сусіда Дмитрика, яким він після уроків грав у футбол, від чого той пошарпався. Та й був до того ж синім, з намальованою машинкою на великій кишені. Хлопчачий був він і все тут.
І найголовніша мрія Єви – гарна сукня на випускний. Така, від якої б дух захоплювало. Як у справжньої Попелюшки. Вона бачила її в магазині, але вона коштувала так дорого, що про неї годі було й мріяти. А ще вона купила б Денису пожежну машину, в яку можна наливати воду і вона ллється потім зі шланга, як справжня.
Вона скривилася, згадуючи, як прийшли вони з мамою за Денисом в дитячий садок. Її брат сидів на стільчику нещасний і заплаканий, з величезним, червоним вухом. І як схлипував потім, трясучи плечиками, розповідаючи мамі, що почубився з хлопцями через те, що Стас приніс в садок свою нову пожежну машину. І Денис хотів погратись, а Стас йому не дозволив. І сказав, що це йому тато купив. І що у Дениса такої машини не буде ніколи, тому що тата у нього немає.
А Дениска відповів, що мама йому скоро купить багато таких машин, і він жодною зі Стасом не поділиться, бо Стас – скнара. А Стас відповів, що нічого мама йому купувати не буде, тому що вони бідні, і всі ходять в чужому одязі. А потім Дениска, звичайно, налетів на Стаса і врізав йому. А Стас відповів. І ввечері вихователь довго казала мамі, щоб вчила сина не махати руками.
А мама слухала її і дивилася на Дениса сумно. І, вже вдома, нагодувавши їх смачною смаженою картоплею і напоївши солодким чаєм, довго розмовляла, пояснюючи, чому погано битися через таку дурницю, як пожежна машина. А Денис шмигав носом і упирався, що пожежна машина не дурниця…
Перервавши її думки, підійшла мама, обняла за плечі, уткнулась носом в плече Єви, щоб погойдати, як маленьку, потім запитала:
– Поговоримо, доню? – Про що? – Ти запитувала про багатство і правду. Чому ти вважаєш, що я тебе обманюю? – Знаєш, мамо, сьогодні у Варі був День Народження. Приїхала її мама на автівці, забрала нас на дитячий майданчик. Там були гірки, басейни з м’ячиками, батути! І дівчатка розповідали, що вони часто ходять на цей дитячий майданчик і все там знають. А я була перший раз і нічого не знала. І всі дівчатка були такі ошатні, а я в цій сукні. І їй подарували стільки подарунків! Й іграшкового Поні, і лялечок з “Холодного Серця”, і всі так захоплювалися кожним новим подарунком, а я подарувала тільки браслетик, який сама сплела, і каблучку… і вони навіть не подивилися на мій подарунок.
І там, на майданчику, був фотограф. Він нас усіх фотографував, а потім віддав кожному маленьку фотографію на згадку про день народження, а я запропонувала Варі помінятися, щоб я їй свою фотокартку, а вона мені – свою. Тому що скоро випускний, вона піде в гімназію, а я в нашу школу, і мені так хотілося, щоб у нас залишилися фотографії одна одної. А вона відмовилася мінятися, їй хотілося, щоб у неї залишилася її фотографія в новій сукні. А я їй сказала, що у неї ж буде багато інших фотографій в цій сукні і що дружба важливіше сукні. А вона відповіла, що її фото буде у випускному альбомі, і я завжди зможу там на неї подивитися.
А потім ми поїхали до неї додому. У неї є своя, окрема кімната. І вона така красива, як кімната справжньої принцеси. І в ній стільки іграшок! І був такий гарний торт! Варя сказала, що його робили на замовлення. І дівчатка говорили, в яких сукнях прийдуть на випускний. А мені чомусь було так сумно, мамо. Мені здалося, що ми зовсім небагаті, а дуже навіть бідні. У нас така маленька квартира. Ми з тобою і Денисом живемо в одній кімнаті. Й іграшок у нас зовсім немає. І ти не водиш автівку. І уроки я буду робити за нашим кухонним столом. Так які ми, мамо? Бідні чи багаті?
– Багаті, донечко, дуже багаті. Ми є одне в одного, ми здорові і любимо одне одного – це і є багатство. А все інше – це не так важливо. Страшно втратити близьку, рідну людину. А гроші втратити не страшно. Ви ще трохи підростете, я зможу вийти на роботу на повний день, і все у нас буде добре, повір.
Але голос мами здригнувся, вона обернулася подивитися на неї і побачила, що обличчя мами раптом стало сумним і тужливим, яким було, коли вислуховувала вона нотацію від виховательки Дениса. І їй раптом захотілося якось маму підтримати, щось таке важливе їй сказати, але вона не знала, що казати, і просто притулилася до неї, як притискалася зовсім маленькою, поранивши коліно. Наче в такі моменти не існувало в світі нікого, крім неї і мами.
І мама обняла її у відповідь теж, посопівши їжачком, чому стало лоскотно і смішно, а потім раптом сказала: “Я не хотіла тобі заздалегідь говорити, але мені підвернувся гарний підробіток. Пам’ятаєш, я весь минулий тиждень сиділа за комп’ютером по ночах? Якраз сьогодні, мені, нарешті, заплатили, і завтра ми підемо купувати тобі нову сукню і туфлі на випускний! Ти будеш найкрасивішою принцесою! Я обіцяю!”
Наступного дня, після дитячого садка, вони прийшли в той самий магазин. Продавчині разом з мамою метушливо закрутилися навколо неї, допомагаючи одягнутися. Єва стояла перед великим дзеркалом, не вірячи, що все це відбувається з нею. Мама застібала їй блискавку, розпрямляла спідницю. Вона ходила по магазину стукаючи маленькими каблучками нових туфель і відчувала себе найошатнішою дівчинкою в світі. Проходячи повз Дениса, підморгнула йому, запитала: “Ну як?»” А він не відповів нічого, тому що було йому сумно. Він знову побився зі Стасом, і знову йому влетіло від вихователів, і білий світ був немилий. Яка вже тут сукня?
Єва подивилася ще раз в дзеркало, як би намагаючись запам’ятати себе такою напрочуд гарною, а потім рішуче підійшла до мами і попросила допомогти переодягнутися. Уже вдома, коли влігся Денис, а вони з мамою перемили посуд, ввімкнули настільну лампу і затишно, поруч, сіли шити ляльку, мама обережно запитала:
– Чому ти відмовилася купувати сукню? Ти ж так мріяла!
– Я просто подумала, мама, що у Дениса скоро День Народження. А давай купимо йому пожежну машину? Зробимо сюрприз! Уявляєш, він прокинеться вранці, а у нього перед носом справжній подарунок. І він як заволає! Так, що всі сусіди почують! Коли я думаю про це, мені хочеться сміятися, мамо. І я відчуваю себе навіть більше, ніж багатою!
І це справжнє багатство!!!
Хіба ні?
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
