Мати чоловіка вийшла заміж і залишила нам свою квартиру, ми вже відчули себе господарями, але свекруха повідомила нам свої плани, від яких я, чесно кажучи, випала в осад.
Просто я зараз переживаю не найкращі часи і намагаюся вирішити насущне квартирне питання. Але на допомогу від родичів чекати не доводиться. Хоча мати чоловіка і могла б допомогти, але вона вибрала іншу позицію.
Коли я вийшла заміж за Олександра, свого житла у нас не було. Спочатку ми жили у його матері, Людмили Володимирівни. Але зовсім скоро я зрозуміла, що довго під одним дахом із цією жінкою я довго не витримаю.
Ні-ні, свекруха – хороша людина. Але зі своїми дивацтвами. Наприклад, вона просто божеволіє від усього старовинного. І вся її квартира більше схожа на склад антикваріату, ніж на звичайну оселю для комфортного життя. При цьому прибирати вона не любить, тому всі її скарби завжди вкриті товстим шаром пилу.
Боротися з цим марно, тому я наполягла на тому, щоб ми орендували хоч і маленьку, але окрему квартирку, адже грошей у нас небагато: чоловік працює автослюсарем, а я бухгалтер. Спочатку було ще якось нормально, але скоро ми дізналися, що станемо батьками.
Про те, щоб купити своє житло, й мови не могло бути. Тож ми продовжили тулитися у тих умовах, які у нас були.
Зі свекрухою я практично не спілкувалася. Вона не з тих жінок, які люблять давати своїм невісткам поради та вчити їх життю. І, чесно кажучи, я дуже цінувала її за це. Але завжди була насторожі: Людмила Володимирівна могла вчудити що завгодно.
Саме так і сталося. Щоправда, мене це спочатку не стосувалося. У свекрухи раптово з’явився новий залицяльник. Маленьке уточнення: Оксані Петрівні 63 роки, а її обранцеві на 4 роки менше – 59. Вони познайомилися на якійсь сходці пенсіонерів і закохалися один в одного з першого погляду.
Той чоловік одразу ж запропонував їй переїхати до нього. Треба сказати, що він живе непогано. Має свій заміський будинок і маленьке господарство. Мама Сашка давно хотіла жити ближче до природи, тож погодилася на цю пропозицію одразу.
За душевною добротою вона запропонувала нам з чоловіком і малюком переїхати до її квартири. Звісно, ми були лише за. По-перше, свекруха жила у хорошому районі. По-друге, ми змогли б економити пристойну суму грошей і почати відкладати на своє житло. На цьому й зійшлися.
Тільки через місяць життя в квартирі свекрухи я зрозуміла, що мені дуже важко. Купа старих речей, неприємний запах затхлості і далі списку. Тоді мені спала цікава думка. А чому б нам не продати квартиру свекрухи, щоб доповісти свої гроші та купити житло краще та новіше?
Ідея сподобалася моєму чоловіку. Тільки от свекруха від неї була не в захваті. Коли вона почула, що ми хочемо зробити, зчинився крик:
«Ну ви надумали! Моя квартира – це святиня. Поки я жива на цьому світі, ніхто не наважиться продати її. У цій квартирі ще моя бабця жила. А скільки в ній краси і важливих речей зберігається! Ви подумали, куди все це діти потім?»
“Викинути на смітник”, – мимоволі подумала я, але вголос не сказала. Загалом ідея з квартирою прогоріла. І тепер я не знаю, що робити. Я не хочу, щоб моя дитина зростала серед якогось мотлоху і дихала запахом з минулого століття.
Як домовитися зі свекрухою? Що нам робити щоб покращити наше життя? До своїх батьків в село я точно повертатися не збираюся.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.