— Мамо, ти що робиш? Хлопці ж цього не їдять! Прибери, будь ласка, ті рибні котлети!, – наголосила я за столом.

— Ну що ти таке говориш? Це ж домашні, я сама їх смажила! Кожна дитина це обожнює, це ж класика! Нехай спробують хоч шматочок!

— Мамо, вони люблять м’ясні тефтелі, але не рибні котлети. Вони їх просто не їдять, як і фарширований перець. Я не хочу, щоб вони сиділи голодні чи ображені. Будь ласка, не наполягай при гостях.

— Ой, нещасні мої дітки. Як же мені шкода. Ваша рідна бабуся, виявляється, нічого про вас не знає.

— Свахо, ну ви подивіться, вона мені знову про своє, влаштовує цілу сцену.

— Усе гаразд, свахо, не переймайся, — сказала Тарасова мама. — Я ж приготувала для Павла і Максима улюблену піцу з куркою та ананасами. Нехай їдять, що люблять.

— Піцу? На ювілей? Це ж просто смішно і несерйозно! Це ж не дитячий майданчик!

Мати, починаючи просто від вхідних дверей у двір свекрів, одразу починає голосити, але так, щоб її чули і бачили абсолютно всі гості, що вже зібралися на терасі.

Це була справжнісінька вистава, клянуся вам. «Мої найзолотіші сонечка! Бабуся Люда так за вами сумувала! Павлику, Максиме, біжіть обіймати бабусю, ану дивіться, що ми вам із дідусем привезли — новенький конструктор, книжки про динозаврів і ваші улюблені молочні іриски!»

Одним словом, складалося повне враження, ніби це не ювілей моєї свекрухи, а день народження її рідних онуків. А вже потім ми всією великою компанією сіли за святковий стіл.

Мене ця ситуація щоразу дивує і навіть бентежить. Я просто не можу знайти правильну реакцію на таку поведінку своєї матері.

Ми з чоловіком, Тарасом, є батьками двох хлопчиків — Павла і Максима. Різниця у віці в них всього один рік, тож вони — нерозлийвода. Ми живемо у обласному центрі, окремо від наших батьків, але в одному місті, що дозволяє нам часто бачитися.

Мої батьки мають трикімнатну квартиру у спальному районі, а батьки Тараса — свій власний будинок із затишним садом неподалік від центру. І ось у чому річ: якщо моя мама, Людмила Василівна, ставиться до онуків, скажімо так, «рівно» і без особливого ентузіазму, то Тарасова мама, Галина Петрівна, готова «перевернути світ» заради них.

Проте, коли ми збираємося на людях, картинка виглядає кардинально протилежною. Всі бачать, що моя мама — «найкраща бабуся».

Кожного разу, коли мені потрібно було попросити маму приглянути за хлопцями бодай на кілька годин, вона завжди, завжди знаходила якусь вагому причину, аби відмовити. То голова болить, то терміново треба йти до лікаря, то якась давня подруга з іншого міста приїхала, і «ніяк не можна перенести». Я на неї не ображаюся. Я цілком усвідомлюю, що діти — це, в першу чергу, моя і Тарасова відповідальність, і ні на кого ми її перекладати не збираємося. Однак, ситуація зі свекрухою — це небо і земля.

Галина Петрівна сама, за власною ініціативою, постійно пропонує: — Орисю, ти ж знаєш, що в мене є будинок, свіже повітря! А влітку вони там можуть бігати цілий день. Вези хлопців до мене.

— Вона справді обожнює з ними займатися. Вони разом вирішують цікаві математичні задачі, читають складні, але захопливі книги про космос і динозаврів, або просто грають у схованки у дворі. Хлопцям із нею дуже весело, і це видно одразу, бо вони відчувають її справжню, непідробну теплоту.

А ось із моєю мамою виходить, що вона «супердобра» до онуків тільки тоді, коли на неї дивляться інші люди.

Днями у Галини Петрівни був ювілей — шістдесят років. Ми вирішили відсвяткувати тихо, запросивши тільки найближче коло родичів, до якого, звісно, входили і мої батьки.

І от почалося. Мама, тільки-но вийшовши з машини, влаштувала шоу. Вона підбігла до хлопців, які гралися з дідусем у пісочниці, і почала:

— Ой, мої ж ви ненаглядні! Як же бабусі без вас важко! — Її голос був настільки гучним і емоційним, що, здавалося, його чули всі сусіди на вулиці. Це був чистісінький театр, вона підігравала собі всім тілом, аніж емоціями.

Вона цілувала і обіймала їх, але щоб усі чули, як вона їх кличе «мої сонечка», «мої зіроньки» — це обов’язкова частина програми. Вона пів години тримала їх біля себе, не дозволяючи відійти, хоча хлопці вже хотіли побігти подивитися на подарунки.

Але якщо поруч не було жодного гостя, якщо вона залишалася з ними сама хоча б на п’ять хвилин, мама навіть не дивилася в їхній бік. Її увага була прикута до телефону або до розмов із татом, немов хлопців і не існувало. Я бачила, як Павло та Максим підходили до неї, щоб показати малюнок, чи розказати про свою нову гру.

— Бабусю, дивись, я наліпив тобі з пластиліну дракона! — казав Павлик. — Бабусю, це дуже важливий дракон! — додавав Максим. — Добре, добре, поклади он туди, — байдуже відмахувалася вона, не відводячи погляду від екрана.

Мені чомусь здається, що Галина Петрівна, яка є дуже мудрою і розсудливою людиною, прекрасно розуміє всю цю «виставу» моєї матері, але як справжня господиня вона просто мовчить. Вона не хоче псувати свято, та й, чесно кажучи, вона понад усе цінує спокій у родині.

Потім ми сіли за великий стіл у вітальні. І тут почалася друга дія маминого «театру».

— Ой, мої ж бідні хлопці, мабуть, зголодніли, — драматично промовила вона і, не питаючи дозволу, почала накладати дітям у тарілки «дорослі» страви. Вона насипала їм добрячу порцію рибних котлет та намагалася запхати фарширований перець, який був дуже гострим для малюків. Я не встигла втрутитися, як Тарасова мама дуже швидко, але м’яко зупинила її.

— Людо, ти що робиш? Хлопці таке не їдять, ти ж знаєш. Вони ж не люблять рибні котлети, — вона сказала це тихо, але впевнено.

— Вони люблять тефтелі з підливою, але не це. — Галина Петрівна тут же запропонувала дітям свою фірмову піцу, яку вона спеціально спекла для них, пам’ятаючи про їхні вподобання. Моя мама лише закотила очима від обурення.

— Так, Орисю, ти бачиш? Вони ж постійно голодні! Я ж говорила, що треба годувати!

— Мамо, вони не голодні, вони просто не їдять рибні котлети. Галина Петрівна це добре знає, — відповіла я, намагаючись зберегти спокій.

Вона була так далека від реальних звичок і вподобань своїх рідних онуків, що це було вже не смішно. Вона навіть не знала, на що в них може бути алергія, чи які книжки вони просять читати. Вона просто не цікавилася.

А от Галина Петрівна знала все. Вона любить і піклується про своїх онуків постійно, щодня, без огляду на те, чи дивиться на неї хтось, чи ні, чи це ювілей, чи просто середа. Вона навіть знає, що Павлик більше любить червоний колір, а Максим — синій, і купує їм відповідні кольорові олівці. Вона — справжня бабуся, яка завжди готова допомогти.

Коли ми йшли, я міцно обійняла свекруху: — Дякую вам за все. Хлопцям було так добре! Вони вже питають, коли знову приїдуть до вас гратися.

Моя мама, яка стояла поруч, тут же скривилася. Їй дуже не подобається, коли я кажу щось хороше про свою свекруху. Кожен раз вона шукає привід для образи, немовби я говорю комплімент Тарасовій мамі для того, щоб її образити. — Звісно, вона ж у нас «ідеальна бабуся», а я — «погана», — бурмоче вона собі під ніс, коли ми залишаємо двір.

Вона завжди прагне бути в центрі уваги. Хоче продемонструвати всім і кожному, що кращої бабусі у світі не існує. Але її спроби виглядають дуже недоречно і по-дитячому. Я бачу, як інколи навіть Тарас, мій чоловік, ховає посмішку, спостерігаючи за цими «виставами». Він теж розуміє, що це чистий, непідробний спектакль, а не щирість.

Я можу лише уявити, як почувається Галина Петрівна, коли бачить такі показові виступи, але вона ніколи не промовила жодного лихого слова. Вона просто тихо робить свою справу: любить, піклується і підтримує. Її любов — це тихий, теплий вогонь, а мамина — яскравий, але швидко згасаючий феєрверк.

Я розумію, що в моєї матері, ймовірно, якісь свої, внутрішні причини для такої поведінки. Можливо, їй не вистачає уваги від нас, чи вона так змагається зі своєю свахою за звання «кращої» бабусі. Але мені, як доньці і як матері, боляче дивитися на цей цирк.

Мені прикро за Павла і Максима, які, на щастя, розуміють, де справжня увага, а де — просто гра на публіку. Вони віддають перевагу тиші, затишку і щирості будинку баби Галі, а не гучним обіймам і байдужості квартири баби Люди. Ця ситуація залишається для мене відкритою раною, адже я хочу, щоб мої діти мали люблячу, справжню, а не награну, бабусю з мого боку.

Хтось із вас зустрічався з подібною ситуацією у своїй родині? Як ви впоралися з цим змаганням за онуків? Чи змінилася з часом поведінка «бабусі на показ»?