Мати вклала мені в долоню згорток, де було всього 500 гривень — усе, що вона змогла приховати від батька за довгі роки. Цих грошей ледь вистачало на дорогу, але вони стали моїм першим кроком до свободи. Батько кричав услід, що я не вартий і ламаного шеляга, не підозрюючи про справжній план мого зникнення.

Коли я дивлюся на свої руки, я бачу не пальці музиканта чи архітектора, а мозолі, які нагадують про роки, проведені в пилу та важкій праці. Мій батько, Степан, завжди казав, що наша родина тримається на землі та залізі. Він пишався тим, що наш рід понад століття володів старим млином і господарством на околиці села. Для нього це була не просто власність, а священний обов’язок, який я мав перейняти без жодних вагань. Але я ніколи не відчував того трепету перед засмальцьованими деталями механізмів чи запахом сирого зерна. Мені хотілося іншого життя, далекого від нескінченного циклу посіву та жнив.

Віра, моя мати, завжди стояла за спиною батька, мов тиха тінь. Вона витирала піт з його чола і подавала обід рівно о дванадцятій, не запізнюючись ні на хвилину. У нас вдома панував лад, який більше нагадував казарму, ніж затишне гніздо. Кожен рух був прорахований, кожне слово мало свою вагу. Батько не терпів слабкості, а моє бажання малювати він вважав саме такою слабкістю, яку треба викорінювати з коренем.

Того вечора, коли мені виповнилося двадцять п’ять, повітря в кімнаті було густим від пари свіжозвареної вечері та запаху старої деревини. Батько поклав на стіл важку зв’язку ключів. Вони задзвеніли так різко, що я здригнувся.

— Назаре, час прийшов. Від завтра ти повністю відповідаєш за роботу млина. Я навчив тебе всього, що знаю сам. Тепер ти господар.

Я дивився на ті ключі і бачив у них не владу, а кайдани. Мої малюнки, заховані в старій шухляді, здавалися мені єдиним справжнім, що було в моєму житті.

— Я не хочу цього, батьку.

Мати впустила ложку на підлогу. Звук металу об дерево змусив усіх завмерти. Вона швидко нагнулася, ховаючи обличчя, але я бачив, як тремтять її плечі.

— Що ти сказав? — голос батька став низьким і небезпечним, наче гуркіт наближення грози.

— Я не хочу бути мельником. Я хочу поїхати в місто, вступити до художньої академії. Це моє життя, а не твоє.

— Твоє життя належить цьому роду. Ти не маєш права руйнувати те, що будували твої діди. Ти думаєш, малювання картинок прогодує тебе? Це дурниці, дитячі забавки.

— Це не забавки. Це те, хто я є насправді.

— Ти мій син. І ти будеш тут. Крапка.

Я бачив, як почервоніло його обличчя. Батько стиснув край столу так міцно, що дерево затріщало. Він ніколи не вмів слухати. Для нього існувала лише одна правда — його власна.

Наступні кілька тижнів перетворилися на виснажливу боротьбу. Кожен ранок починався з важкої мовчанки. Віра намагалася задобрити нас обох, підсовуючи мені кращі шматки пирога, а батькові — найсвіжішу газету. Але напруга нікуди не зникала. Вона висіла в повітрі, як важка хмара перед зливою.

Одного разу я запізнився на відкриття млина. Коли я прийшов, батько вже стояв біля входу. Його очі були холодними, як крига.

— Де ти був? Знову за своїми папірцями сидів?

— Я просто заснув пізніше, ніж зазвичай.

— Ти не маєш права на таку розкіш. Ти підводиш людей, які чекають на борошно. Ти підводиш мене.

— Я не можу жити за твоїм розкладом! Мені тісно в цьому селі. Тут навіть дихати важко від пилу.

— Тоді забирайся геть. Якщо ти не хочеш бути частиною цього дому, то тобі тут нема чого робити.

Це було сказано так просто, без зайвих емоцій. Батько розвернувся і пішов до механізмів, навіть не озирнувшись. Я стояв і дивився йому в спину, розуміючи, що вороття назад немає.

Я повернувся додому, коли матері не було в кімнаті. Швидко зібрав невелику сумку: кілька змінних речей, олівці, блокноти. Моє серце калатало так сильно, що здавалося, воно вистрибне. Я чув кожен шурхіт у коридорі, кожен скрип старих мостин. Коли я вже був біля дверей, з’явилася Віра. Вона тримала в руках кошик з яблуками. Побачивши сумку, вона випустила кошик, і фрукти розкотилися по всій підлозі.

— Ти справді це робиш?

— Так, мамо. Я не можу інакше.

— Він же не вибачить тобі. Ти знаєш його характер. Він викреслить тебе з пам’яті.

— Він уже це зробив. Коли поставив роботу вище за мої мрії.

— Куди ти підеш? У тебе ж там нікого немає.

— Знайду роботу. Буду малювати афіші, підмітати вулиці, що завгодно. Але я буду вільним.

Віра підійшла ближче і вклала мені в руку невеликий згорток. Це були гроші, які вона, мабуть, відкладала роками.

— Візьми. Тільки не кажи йому.

Я обійняв її. Вона пахла борошном і лавандою — запахами мого дитинства, яке тепер назавжди залишалося за спиною.

— Пробач мені, мамо.

— Біжи, синку. Поки він не повернувся.

Я вийшов за ворота і не озирався. Шлях до міста видавався нескінченним, але з кожним кроком мені ставало легше дихати. Я відчував, як важкий вантаж очікувань спадає з моїх плечей.

Минуло десять років. Моє життя в місті не було простим. Спочатку я спав на вокзалах, брався за найбруднішу роботу, аби тільки купити фарби. Але поступово все почало змінюватися. Мої роботи помітили. Я почав виставлятися в невеликих галереях, а потім і в престижних залах. У мене з’явилося коло друзів, своя маленька студія з великими вікнами, з яких було видно дахи будинків. Але порожнеча в середині нікуди не зникла. Я часто згадував рідну домівку, але ніколи не наважувався зателефонувати.

Одного разу мені прийшов лист. Це був поштовий конверт без зворотної адреси, але я відразу впізнав почерк Віри. Вона писала коротко, з великими проміжками між словами.

— Батько здав млин в оренду чужим людям. Він більше не може працювати. Постійно сидить на веранді і дивиться на дорогу. Він ніколи про тебе не згадує вголос, але я бачу, як він шукає тебе очима серед перехожих. Приїжджай хоч на день.

Я довго дивився на цей лист. Перед очима поставав образ батька — колись сильного і непохитного чоловіка, який тепер, мабуть, став сухою тінню самого себе. Я вирішив поїхати.

Село зустріло мене тишею. Млин, який колись гудів і здригався від роботи, тепер стояв похмурим велетнем. Я підійшов до хвіртки і зупинився. Серце стиснулося від вигляду запущеного саду. Батько дійсно сидів на веранді в старому кріслі. Його погляд був спрямований кудись вдалину, повз мене.

— Добридень, батьку.

Він повільно повернув голову. У його очах не було радості, лише глибока, задавнена гіркота.

— Чого прийшов?

— Мати написала, що вам важко. Я хотів побачитися.

— Нам завжди було важко. Але ми трималися разом. До того моменту, як ти вирішив, що ти занадто великий для нашої сім’ї.

— Я не думав так. Я просто хотів бути собою.

— І ким ти став? Художником? Малюєш небо і квіти, поки інші працюють?

— Я заробляю цим на життя. Мої роботи купують. Я маю ім’я.

— Для мене ти не маєш імені. Ти — людина, яка зрадила свій рід.

З будинку вийшла Віра. Вона постаріла, її волосся стало зовсім білим, а руки — ще тоншими. Вона кинулася до мене, обіймаючи так міцно, ніби боялася, що я знову зникну.

— Назарчику, ти приїхав! Господи, як ти виріс, який ти став дорослий.

— Мамо, не треба цих сцен, — батько перебив її різким жестом. — Він тут гість. А гості довго не затримуються.

Ми сіли обідати. Атмосфера була ще важчою, ніж у день мого від’їзду. Батько ігнорував мою присутність, розмовляючи лише з матір’ю про побутові дрібниці: про сусіда, який не повернув борг, про дах, що почав протікати. Я почувався чужинцем у власному домі. Кожна річ тут нагадувала мені про те, чому я втік.

Після обіду я пішов до млина. Орендарі дозволили мені зайти всередину. Там усе змінилося. Старі жорна замінили на нові, електричні. Замість важкого духу минулого там пахла олія та пластик. Я стояв у центрі приміщення і намагався знайти бодай щось рідне, але все було чужим. Я зрозумів, що спадщина — це не будівлі і не речі. Це те, що ми несемо в собі. І якщо в серці немає любові до цієї землі, то ніякі ключі не зроблять тебе господарем.

Коли я повернувся до будинку, сонце вже сідало. Батько все ще сидів на веранді. Я підійшов до нього і сів поруч на сходинку.

— Чому ти так і не зміг мене зрозуміти? Хіба ти не хотів, щоб я був щасливим?

— Щастя — це не малюнки. Щастя — це знати, що твій дім стоїть міцно, і після тебе прийде той, хто його збереже. Ти зруйнував ланцюг, Назаре.

— Ланцюг, який тиснув мене. Я не міг бути наступною ланкою.

— Значить, для тебе дім — це клітка. Що ж, тоді тобі дійсно тут не місце.

Я зрозумів, що розмови ні до чого не призведуть. Ми говорили різними мовами. Моя мова була про самовираження і волю, його — про обов’язок і традиції. Жоден з нас не був готовий поступитися.

Я провів у селі ще одну ніч. Спав у своїй старій кімнаті, де на стінах все ще лишилися сліди від моїх перших малюнків, які батько намагався здерти. Вранці, коли туман ще лежав на полях, я зібрав речі. Мати плакала на ганку, суючи мені в сумку банки з варенням і домашній хліб.

— Не гнівайся на нього, синку. Він просто не вміє інакше. Він любить тебе, але ця любов у нього така — колюча і важка.

— Я знаю, мамо. Бережи себе.

Я пройшов повз батька. Він навіть не кивнув мені на прощання. Лише сильніше стиснув підлокітники крісла. Його мовчання було гучнішим за будь-який крик. Це був фінальний акт нашого протистояння.

Йдучи дорогою до станції, я думав про те, чи варто було приїжджати. Чи стало мені легше? Мабуть, ні. Але я побачив правду. Моя втеча не була помилкою молодість, це був єдиний спосіб вижити. Батьки часто хочуть бачити в нас своє продовження, забуваючи, що ми — окремі світи зі своїми орбітами.

Тепер я знову в місті. Моя наступна виставка буде присвячена старому млину. Але на картинах він не буде величним і могутнім. Він буде самотнім, порожнім, затягнутим павутинням забуття. Це моя відповідь минулому.

Я отримую листи від матері раз на кілька місяців. Вона пише, що батько зовсім здав, майже не встає. Вона просить приїхати ще раз, бо боїться, що наступного разу може бути запізно. А я сиджу перед чистим полотном і не можу взяти в руки пензель. Я відчуваю провину, але водночас розумію, що якщо повернуся, то знову стану тим маленьким хлопчиком, який боїться підняти очі на батька.

Чи можна вважати успішним життя, побудоване на руїнах родинних зв’язків? Чи варто було жертвувати спокоєм батьків заради власної реалізації? І чи є шлях до примирення там, де один вимагає повної покори, а інший — абсолютної свободи?

Чи маємо ми право обирати себе, якщо це розбиває серця тих, хто дав нам життя?