У кожного своя правда і свій шлях широкий. Хочу розказати про дружбу, яка будувалась ще з дитинства, а зруйнувалась в одну мить.
Мене звати Катя, а мою колишню подругу – Леся. Скільки себе пам’ятаю – стільки й товаришували. Колись були інші ігри:” хованки “,”пекар”, “магазин”, “лікарня” та найкраща – це гра з ляльками.
Які ми тільки історії не придумували, що ми тільки не грали. І на море їздили (морем була невеличка річка біля нас), і будиночок облаштовували, і одяг шили… Це все було наше дитинство. Наші цікаві забави.
Пригадую, одного разу ми хотіли навчитись літати, як ластівки (вони перед грозою дуже низько літають). Ми з Лесею спостерігали за ними часто.
Одного разу була така нагода. Наближалась гроза, а ми домовились, що після дощу зустрінемось на шкільному подвір’ї, яке було заросле травою.
Як ми чекали, щоб “політати”. Ми з нетерпінням чекали, коли гроза мине – і дочекались. Леся сказала :”Катю, візьмем ще дві хустини бабині, прив’яжемо собі на руки – це будуть наші “крила”.”
Яка ж то була захоплююча мить: ми стрибали з лавок на мокру траву, бігали по калюжах, розмахуючи, “крилами” – руками.
З того часу сплило багато років. У нас свої сім’ї, діти. Виховуємо, тішимось ними.
А що найголовніше – наші сини ходять в один клас, навіть були друзями до певного часу. Як то буває між хлопцями щось почубились, не поділились тай посварились.
Ми з Лесею знали про такі непорозуміння між хлопцями. Старались якось їх помирити. Знали, що між діти краще не втручатись – помиряться. Але сталось те, що мало статись.
Одного дня син Лесі пише: ,”Мамочко, приїдь вони (однокласники) з мене сміються. “Леся, довго не думаючи, залишила роботу і примчала якнайшвидше.
В присутності вчителів та учнів почала ображати мою дитину, наговорювати всяке і різне…
Все закінчилось батьківськими зборами при директору. Ми тепер не розмовляємо, навіть оминаємо одне одного.
В одну мить – зруйнувалось усе! Хто винен? Не можу вам сказати? Бо коли я прийшла на батьківські збори і виступила, запитавши Лесю, чому ти так говорила з моїм сином, що він плакав (тоді пів класу дітей плакало) виявляється я мала просто мовчати.
Тепер отак сиджу і думаю, що кожна мама за свою дитину горою стане. І правда у кожного своя.
Але діти спілкуються “так – через зуб”, а от між нами МОВЧАННЯ затягується…
Автор – Наталя У
Передрук заборонено!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
