Мене звати Олена, мені 53 роки, і я вирішила змінити своє життя. Вперше за багато років я відчула себе по-справжньому щасливою. Але, здається, це щастя стало проблемою для моїх рідних.

Я завжди жила за правилами, які диктували обставини. Шлюб у молодості — не з любові, а «бо так треба». Він довго не протримався. Потім — безкінечна робота, дім, допомога рідним, підтримка батьків, племінників, сестри.

Я була тією «надійною стіною», до якої всі зверталися за допомогою. І ось одного разу, коли я залишилася сама в порожній квартирі, я зрозуміла, що роки минають, а я так і не здійснила свого головного бажання — мати власну сім’ю, чоловіка й дитину.

Два роки тому я зустріла Ігоря. Він молодший за мене на 5 років, добрий, уважний, любить життя. Ми познайомилися на курсах живопису, куди я пішла просто, щоб трохи розвіятись.

Спочатку це було лише спілкування, потім спільні прогулянки, кіно, вечері. Ігор здався мені тією людиною, яка справді мене цінує, і не тому, що я зручна чи потрібна, а тому, що я — це я. Через рік він запропонував мені одружитися.

Тут і почалося!

Я розповіла про це своїй сім’ї, і вони сприйняли новину як щось абсолютно абсурдне. Сестра, яка завжди була для мене наче найкраща подруга, подивилася на мене з таким здивуванням, що я навіть спочатку подумала, що пожартувала невдало.

«Олено, у твоєму віці виходити заміж — це просто смішно», — сказала вона, коли я їй усе пояснила.

Мама тільки скрушно хитала головою і казала: «Дитино, ти вже не дівчинка. Навіщо це тобі? Живи собі спокійно. Заміж можна і не виходити, офіційний штамп нічого не змінює».

Але найгірше було, коли я сказала, що хочу народити дитину.

«Ти здуріла? У 53 роки? Ти розумієш, що це небезпечно для тебе і дитини?» — це були слова брата. А племінниця взагалі сказала: «Кому потрібна мама, яка буде на пенсії, коли дитині виповниться 20?»

Всі в один голос почали переконувати мене, що це «егоїзм», що я «пізно схаменулася», що якщо мені так хочеться дитину, я можу всиновити. Але це зовсім не те. Я хочу народити. Відчути це диво. Хочу мати своє продовження, свій сенс життя.

Так, я усвідомлюю ризики. Але я також знаю, що зараз медицина просунулася далеко вперед, і багато жінок у моєму віці народжують здорових дітей.

Я пройшла обстеження, поговорила з фахівцями, і вони сказали, що шанс є. Ігор мене підтримує. Він також хоче дитину.

Але всі мої близькі твердять, що я «не сповна розуму». Вони крутять пальцем біля скроні, сміються за спиною, кажуть, що я виглядаю смішно, мовляв, у 53 роки гратися в наречену й майбутню маму — це якийсь фарс.

Сумно. Я думала, що моя сім’я підтримає мене, зрозуміє. Але виявилося, що всі мої роки самопожертви були сприйняті як належне. Тепер, коли я вирішила зробити щось для себе, вони сприймають це як зраду.

Та я не здамся. Це моє життя, мій шанс. Так, можливо, я ризикую, можливо, це нелегко. Але якщо я не спробую зараз, я буду шкодувати все життя. І нехай вони кажуть, що хочуть. Я вірю в себе. І я зроблю це.

А ви якої думки про моє рішення?

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.