Мені 23 роки, чоловікові 54. Ми познайомилися на роботі, Тимофій був начальником відділу, в якому я стажувалася. Нам доводилося часто спілкуватися по роботі поза офісом, але завжди з колегами, наодинці жодного разу. Жодних натяків, навіть на маленький флірт, не було – адже він ровесник моїх батьків.
У процесі спілкування я дізналася, що Тимофій Олександрович ріс у бідній сім’ї, тому вирішив, що створювати родину не буде, поки не матиме можливості забезпечити собі та сім’ї хороше життя.
Роки йшли, він багато працював, а бажання завести сім’ю ставало все менше, а потім взагалі вирішив жити у своє задоволення.
Довго писати не хочу, скажу лише, що самі того не чекаючи, ми закохалися. Неймовірно сильно, стали одним цілим, світом одне одного. І він, і я усвідомлювали величезну різницю у віці, навіть переставали спілкуватися на якийсь час, але це не допомогло. Почали зустрічатися.
Я, знаючи ставлення Тимофія до сімейного життя, ставилася до цього як до простих стосунків. Ми зустрічалися платонічно, бо я хотіла тільки з любові, але її не було, адже мені було лише 20 років. Він лише раз зробив натяк на це, але прийняв мою відмову і більше мови про це не було.
Дивні стосунки скажете ви? Але я була щасливою. Ми щодня ходили на побачення, могли всю ніч кататися нічним містом, годинами говорити по телефону. А коли я відчула, що починаю по-справжньому закохуватися в нього, я вирішила закінчити все, щоб потім не було боляче, але не могла наважитися.
А Тимофій, у свою чергу, прийшов одного дня до мене і зробив мені пропозицію. Сказав, що я увійшла до його життя і вперше за 52 роки у нього з’явилося бажання створити сім’ю, жити для когось ще, крім себе, робити мене щасливою, відповідати не лише за себе.
Я була розгублена, мені хотілося плакати від радості, але я не могла не думати: а що люди скажуть? А що скажуть батьки? Ці думки не давали мені спокою. Я взяла час подумати, на це пішов тиждень.
Одного ранку я прокинулася і вирішила, що це моє життя і я проживу його так, як хочу Я, незважаючи на те, що скажуть інші. Ми з Тимофієм одружилися. Сказати, що всі навколо були в приголомшені – нічого не сказати, але нам було все одно.
Через півроку ми вирішили піти з роботи і відкрити свою справу, спільними зусиллями у нас все вийшло, а ще за кілька місяців я дізналася, що стану мамою. Чоловік плакав від щастя, носив на руках, дарував подарунки.
Мама Тимофія сказала мені: “Дякую, що зробила мого сина щасливим, я вже давно здалася, але тепер я можу полинути на небо зі спокійною душею”.
Ці слова змусили мене плакати. У нас народився синок, мій чоловік увесь свій вільний час присвячує нам.
Скажу чесно, різниця у віці помітна лише в цифрах. У всьому іншому я бачу тільки кохану людину. Я в жодному разі не закликаю нікого наслідувати мене, просто я дійшла до того стану, коли можу з гордістю заявити, що абсолютно щаслива, не соромлячись нічого.
Я хочу побажати всім величезного щастя, ми не здалися і боролися за своє кохання, бо після кожного дощу настає веселка.
Негативні коментарі обов’язково будуть під цим дописом, я це знаю, але вони не зіпсують мій настрій. На таке вже маю імунітет. Ми свого часу й не таке чули.
Я щаслива. Але моє щастя не розуміють мої друзі й близькі люди, мама не спілкується зі мною вже кілька років, не хоче бачити онука “від нього”. Та я й з цим змирилася, живу, радію, але сподіваюся, звичайно, що мама відтане колись.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.