Мені 38 років, я мама чудової 6-річної дівчинки Тоні. Але місяць тому я дізналася, що при надії. Не можу сказати, що ця новина мене втішила. Навівть навпаки: дуже неспокійно на душі. Трохи соромно в цьому зізнаватись, адже сотні жінок мріяли б опинитися на моєму місці.

Ще в квітні ми всією родиною поїхали у досить безпечне місце. Ми залишаємось у країні, бо тут наші друзі, близькі, та що казати: це наша земля зрештою.

Тоня, моя дочка, постійно питає, коли ми повернемося додому. Не знаю, що їй відповісти, адже у рідному місті й досі дуже неспокійно. А зараз, з моїм цим раптовим новим станом, взагалі постало питання про виїзд за кордон, щоб все пройшло в повній безпеці.

Донька зараз ходить до школи, їй дуже потрібна мама поруч. Не уявляю, як їй допомагатиму адаптуватися до школи на руках з другою дитиною. Боюся, що за витратами на молодшу дитину не зможу реалізувати всі Тоніни мрії та побажання, пов’язані з Новим роком.

Донечка давно придивилася собі рюкзак з улюбленими Анною та Ельзою, купу різних канцтоварів і речей теж із героями з цього мультика. Чоловік мене заспокоює, каже, що вечорами ще сяде за кермо таксі, щоби більше заробляти.

Моя мама теж підтримує, хоч одразу й схопилася за голову. Каже, що так само у неї з’явилася я. Вона мене не планувала, у цьому справді наші ситуації схожі.

Але мамі, як на мене, було легше. Коли я народилася, ми мали мирне небо над головою. Зараз моя дитина прийде у світ, який щодня здригається від військових дій. Хоча в мами була інша складність: Артем, мій старший брат, категорично не хотів сестрички, мріяв про брата. Щоправда, згодом це не завадило нам потоваришувати і стати близькими.

Поки я була впевнена, що мої перепади настрою та ще деякі моменти пов’язані з напруженою обстановкою в країні, бабуся спитала прямо: «Оленко, а ти не при надії часом?»

Я відмахнулася, а бабуся відповіла: «Ну дивись, я сьогодні сон бачила, ніби ловлю рибу. Гарна риба була якісна. Не думаю, що це про мене наснилося. Стара я вже для таких видінь».

Залізла я в сонник зрозуміти, до чого хилить бабуся, а там чорним по білому, мовляв, лов риби — до звістки про дитинку. Та не з одного сну я зрозуміла, що ношу дитину.

Одразу після бабусиної розмови помчала до лікаря. Побоювання підтвердилися, я справді виявилася при надії. З одного боку, мені дуже лячно народжувати дитину під час війни. З іншого боку, розумію, що діти даються нам не просто так.

Щоправда, вік у мене вже такий, трохи спірний. Побоююся, що не встигну нормально поставити на ноги, дати все необхідне. Хоча лікар заспокоює, що поки все протікає нормально, дитина розвивається добре.

Я не те, щоб за порадою звертаюся, адже в мене позиція чітка: якщо дана дитина, то треба подарувати їй життя. Підтримки хочеться, бо від решти рідних її не зустріла, навпаки – більшість родичів пальцем біля скроні покрутили.

Може зараз хтось теж носить малюка і поділиться під моїм листом якимись своїми думками, переживаннями. Так я зрозумію, що я не самотня у своїх ваганнях і міркуваннях.

Всім дякую і бажаю миру та добра!

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.