Мені 44 роки. Розлучена, вільна, самодостатня, діти дорослі. Торік поверталася з відрядження і у поїзді познайомилася з Русланом. Він виявився цілком приємним і цікавим супутником. Коли приїхали у івано-Франківськ, обмінялися телефонами. З того часу і зустрічаємося. Жити разом не живемо, але бачити одне одного завжди раді. Проводимо разом вихідні, свята.
В принципі, я не проти навіть з’їхатися, але Руслан мешкає зі старенькою мамою, їй потрібний постійний догляд. А ще він постійно позичає у мене на її лікування гроші, а мені незручно відмовити. Повертає вчасно, знову займає, і так уже кілька разів. Причому, суми стають дедалі більшими.
Я вже грішною справою думаю, може, він таким чином заколисує мою пильність і в якийсь момент все-таки обдурить мене, коли сума буде солідна. Потім корю себе за такі думки та недовіру до людей, але все ж таки якийсь черв’ячок сумніву точить. Розписок я з нього не брала, незручно, не чужі ж люди, тим більше, я відразу не наполягла на подібному папрці-документі.
Все ж таки якось насторожує мене вся ця ситуація, але змінити її я поки що не наважуюсь. Мабуть, у глибині душі я таки розраховую на серйозні стосунки, а недовірою можу все зіпсувати. Просто не хочеться потрапити в халепу, навколо стільки хитрих людей розвелося, що треба тримати вушка на маківці. А з іншого боку, якщо людям зовсім не довіряти, то як взагалі жити, а тим більше будувати серйозні стосунки?
Чи є спосіб перевірити людину на чесність та вивести на чисту воду? Але так, щоб Руслан не зрозумів, що це перевірка? Чи просто жити і довіряти не байдужій мені людині?
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
